Пес був старий. Навіть за людськими мірками кількість прожитих років виглядала дуже солідно, для собаки ж подібна цифра здавалася просто немислимою.
Коли до господарів приходили гості, пес чув одне й те саме запитання:
— Як ваш старий, ще живий? — І дуже дивувалися, бачачи величезну голову пса у дверному отворі.
Пес на людей не ображався – він сам чудово розумів, що собаки не повинні жити так довго. За своє життя пес багато разів бачив господарів інших собак, які відводили очі при зустрічі й судомно зітхали при питанні:
— А де ваш?
У таких випадках хазяйська рука обіймала потужну шию пса, ніби бажаючи втримати його, не відпустити назустріч невідворотному.
І пес продовжував жити, хоча з кожним днем ставало все важче ходити, все важче дихати. Коли підтягнутий живіт обвис, очі потьмяніли, і хвіст все більше скидався на обвислу стару ганчірку. Зник апетит і навіть улюблену вівсянку пес їв без жодного задоволення — немов виконував нудну, але обов’язкову службу.
Більшу частину дня пес проводив лежачи на своєму килимку у великій кімнаті. Вранці, коли дорослі збиралися на роботу, а хазяйська донька бігла до школи, пса виводила на вулицю бабуся, але з нею пес гуляти не любив.
Він чекав, коли Олена (так звали хазяйську доньку) повернеться зі школи й поведе його у двір. Пес був зовсім молодим, коли в будинку з’явилася маленька істота, яка відразу переключила всю увагу на себе. Пізніше собака дізналася, що ця істота — дитина, дівчинка.
І з того часу їх виводили на прогулянку разом. Спершу Олену вивозили в колясці, потім маленька людина почала робити перші невпевнені кроки, тримаючись за собачий нашийник, потім вони почали гуляти вдвох, і горе тому, хто ризикнув би образити маленьку господиню! Собака, не роздумуючи, вставав на захист дівчинки, закриваючи Олену своїм тілом.
Багато часу минуло з того часу… Олена виросла, хлопчаки, що колись смикали її за кіски, стали дорослими юнаками, що заглядалися на симпатичну дівчину, поряд з якою повільно йшов величезний сенбернар.
Виходячи на подвір’я, пес повертав за ріг будинку, до зарослого пустиря і, озирнувшись на господиню, йшов у кущі. Він не розумів інших собак, особливо брехливу таксу з третього поверху, що норовила задерти лапу прямо не біля самої квартири.
Коли пес виходив із кущів, Олена брала його за нашийник, і разом вони йшли далі, до групи берізок, біля яких було облаштовано дитячий майданчик. Тут, у тіні дерев, пес давно полюбляв спостерігати за хлопцем.
Напівлежачі, привалившись плечем до стовбура берези й витягнувши задні лапи, пес дрімав, зрідка поглядаючи у бік лави, де збиралися ровесники Олени. Рудий Володя, якого колись пес найчастіше ганяв від Олени, іноді підходив до нього, сідав поруч навпочіпки й питав:
– Як справи, старий?
І пес починав бурчати. Хлопців на лавці собаче бурчання смішило, але Володя не сміявся, і псові здавалося, що його розуміють. Мабуть, Володя справді розумів пса, бо казав:
— А пам’ятаєш?
Звісно, пес пам’ятав. І гумовий м’ячик, який Володя закинув на карниз, а потім лазив його діставати. І мужика напідпитку, який вирішив покарати маленького Толика за ненароком розбитий ліхтар. Тоді пес єдиний раз у житті загарчав, вискалив ікла.
Але мужик був надто не при собі, щоб зрозуміти попередження і псові довелося збити його з ніг. Притиснутий до землі величезною собачою лапою, чоловік розгубив увесь свій педагогічний запал, і більше його біля майданчика не бачили.
Собака бурчала, Володя слухав, зрідка згадуючи кумедні (і не дуже) випадки. Потім підходила Олена і говорила, погладжуючи величезну голову пса:
— Гаразд, розбурчався. Ходімо додому, ввечері ще побалакайте.
Вечірню прогулянку пес чекав особливо. Влітку йому подобалося спостерігати як сонце ховається за сірі коробки багатоповерхівок та вечірня прохолода змінює денну спеку.
Взимку ж пес довго міг милуватися чорним, немов з м’якого оксамиту, небом, яким хтось розсипав різнокольорові блискітки зірок. Про що думав у ці хвилини старий пес, чому він так важко зітхав? Хто знає…
Наразі була осінь, за вікном уже сутеніло і накрапав тихий, похмурий дощик. Пес разом з Оленою йшов звичним маршрутом, коли чуйне собаче вухо вловило незвичайний звук.
Звук був дуже слабкий і чомусь тривожний. Пес озирнувся на Олену — дівчина не помічала звуку. Тоді пес швидко, наскільки дозволяло його важке тіло, метнувся в кущі, намагаючись відшукати… Що? Він не знав.
За довге життя пса з таким звуком він ще не стикався, але звук повністю підпорядкував собі свідомість пса.
Він майже не чув, як злякано кличе його Олена, як її заспокоює Володя… Він шукав і знайшов. Маленька мокра грудочка роззявляла крихітний рожевий ротик в беззвучному крику. Кошеня.
Звичайне сіре кошеня, яке тільки тиждень тому вперше побачило цей світ своїми блакитними очима, задихалося від затягнутої на його горлі мотузкової петлі. Передні лапки його безпорадно хапалися за повітря, а задні ледве діставали до землі.
Пес одним рухом сильних щелеп перегриз гілку, на яку було підвішене кошеня. Той плюхнувся в мокру траву, навіть не намагаючись підвестися.
Обережно, щоб не пом’яти маленьке тільце, пес узяв його зубами за шкірку і виніс до Олени.
— Що за сміття ти при… — Почала була Олена й осіклась.
Тихенько ойкнула, підхопила маленьку тремтячу грудочку. Спробувала зняти петлю, але мокра мотузка не піддалася.
– Додому! – Скомандувала Олена.
Пес задумливо дивився вслід Олені, що побігла, потім стомлено зашкутильгав до під’їзду.
Кошеня вижило. Три дні лежав пластом, ніяк не реагуючи на метушню навколо.
Тільки жалібно пищав, коли великий бородатий чоловік із дивним прізвиськом «Ветеринар» робив уколи тонкою довгою голкою. На четвертий день, побачивши шприц, кошеня заповзло під диван, чим викликало сильне пожвавлення серед людей.
А ще через тиждень по квартирі скакала бешкетна й абсолютно здорова котяча дитина.
В міру хуліганистий та неслухняний. Але варто було псові злегка рикнути або хоча б грізно подивитися на бешкетника, і кошеня відразу ставало взірцем слухняності.
А пес з кожним днем ставав все слабшим. Немов віддав частинку свого життя врятованому кошеняті.
І якось пес не зміг підвестися зі своєї підстилки. Знову викликали ветеринара, той оглянув пса та розвів руками. Люди довго про щось говорили, Олена тихо плакала.
Потім брязнуло скло, ветеринар почав підходити до собаки, ховаючи руки за спиною. І раптом зупинився, наче перед ним виріс мур.
Але це було лише маленьке сіре кошеня. Вигнувши спинку дугою і задерши хвіст, кошеня вперше в житті шипіло, відганяючи від пса щось незрозуміле, але дуже страшне. Кошеня дуже боялося цієї людини зі шприцом.
Але щось змушувало його стояти між ветеринаром та псом…
Ветеринар постояв, дивлячись у повні жаху котячі очі. Відступив, повернувся до Олени.
– Він не підпустить. Заберіть кошеня…
– Ні.
– Олено! — вигукнула господиня. — Ну, навіщо ж мучити собаку?
– Ні. Хай буде, як буде. Без уколів…
Ветеринар подивився на кошеня, потім на заплакану Олену, знову на кошеня… І пішов.
Люди розійшлися у своїх справах, квартира спорожніла. Тільки бабуся поралася на кухні, зрідка схлипуючи і шепочучи щось невиразне.
Пес дрімав на підстилці, поклавши величезну голову на лапи й заплющивши очі. Але не спав. Він слухав дихання кошеня, яке безтурботно спало, затишно вмостившись під боком пса. Слухав і намагався зрозуміти, як це маленьке слабке звірятко зуміло відігнати велику і сильну людину.
А кошеня спало, і йому снилося, що псові знову загрожує небезпека, але він знову і знову проганяє ворога. І поки він, кошеня, поряд, ніхто не посміє забрати його друга.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
