Під час розлучення чоловік присягався, наголошував, що наше розлучення на його стосунках з дитиною ніяк не позначиться, він і далі підтримуватиме з ним стосунки.
Мені одразу в це якось не вірилося, але я не стала нікого ні в чому переконувати, тим більше син йому щиро вірив.
Обіцянок чоловіка вистачило рівно на пів року. Ось на шість місяців вистачило його запалу: дзвонив синові, забирав його гуляти, возив на секції, цікавився його життям. Навіть на змагання із ним їздив.
Але за пів року стало помітно, що інтерес слабшає. Почалися відмовки. Колишній відмовлявся роботою, обіцяв, що тільки-но розгребе робочий завал, так одразу ж зустрінеться з сином, кудись сходять і вдосталь поспілкуються.
Дитина вірила, а я вже зрозуміла, що за своєю улюбленою звичкою колишній чоловік зливається. Він завжди був вірний собі: спочатку обіцяє до небес, а потім починає вигадувати відмовки.
Але син ще маленький, тому він продовжує вірити батькові – адже той дорослий, а дорослі не брешуть і завжди дотримуються слова. Хотілося б його в цьому переконати, але не буду.
Майже рік спілкування сина з батьком йде абияк. Тато багато обіцяє, але майже нічого не робить, а син продовжує йому вірити.
Але нещодавно син на нього сильно образився, і я його у цій образі підтримую, бо є на що ображатись. Син попросився пожити у батька.
У нас вдома розпочався ремонт, тож там зараз не дуже комфортно жити. І я вирішила не дихати пилом та фарбою, тому переїхали до моїх батьків.
Син одразу, як дізнався про переїзд, почав просити, щоб не їхати зі мною до бабусі та дідуся, а пожити цей час у батька.
Я сумнівалася в раціональності цього рішення, але все-таки сказала синові, що якщо він сам із татом домовиться, то я не проти.
Син кинувся дзвонити батькові та просити дозволу пожити в нього. Той у відповідь йому щось нерозділене буркнув, а потім передзвонив мені, щоб уточнити деталі.
Я сказала, що ремонт затягнеться максимум на місяць, тому на цей термін йому варто розраховувати. Але виявилось, що чоловік взагалі не бажає забирати до себе сина.
Почав нести якісь нісенітниці, що в нього робота, справи, він вже відвик дбати про дитину, ніби йому немовля принесуть, а не приїде дев’ятирічний син. Там із турботи – лише побут та забезпечення їжею, все.
Але чоловік і до цього не був готовий. Тільки це вже не моя проблема. Я йому відповіла, що нічого не передаватиму синові, нехай сам дзвонить і каже.
Бо такий цікавий. Перед розлученням кричав, що двері його будинку завжди для дитини відчинені, та він заради сина останню сорочку віддасть, а тепер навіть на місяць не може прийняти дитину.
Син не дурень, все чудово зрозумів. Засмутився, звісно, розчарувався в батьку, але тепер не будує собі хибних ілюзій. Напевно, це навіть добре, що так сталося. Тепер він свого тата не ідеалізуватиме.
