– Відчуваю себе справжньою свинею. І виходу в мене поки що немає, і від того, що мама страждає мені погано.
– Ну досить тобі, не переживай ти так, ну коли вона страждати почала? Чомусь до того моменту, як ти не вийшла заміж, мама не страждала ні крапельки, а тут різко у них з батьком все розладналося? Так не буває, це щось інше, — заспокоює мене подруга. — Нічого, недовго лишилося, ваш дім добудують, а потім і ти на роботу вийдеш. Потерпить мати твоя. 35 років майже вони живуть і щось мені підказує, і далі житимуть. А мама тобі просто зараз мотає нерви. Навіщо і чому це вже інше питання.
Мені 29 років, я одружена майже 2 роки, є піврічний синочок та іпотека. Квартиру купували на етапі будівництва, сплачуємо внески, але будинок ще не готовий. Обіцяють його здати лише до наступної осені. А поки що ми з родиною живемо в однокімнатній квартирі, що належить моїй мамі.
Це житло залишилося від бабусі, шляхом складних продажів та обмінів нам вдалося на схилі років перевезти бабусю до Києва, а за кілька років старенької не стало. Мама живе з батьком майже 35 років у двокімнатній, що належить батьку. Є у мене і старша заміжня сестра.
– Сестра, до речі, теж жила перші роки з чоловіком у цій квартирі. Майже 5 років прожили, накопичили на своє житло та з’їхали. У нас із чоловіком ситуація навіть краща буде, у нас були власні накопичення, плюс чоловіку батьки допомогли, от і вистачило на перший внесок.
Щоб взяти не однокімнатну, а більшу квартиру, ми обрали саме етап будівництва, це було вигідніше, тим більше, що коли я тільки збиралася заміж, мама одразу казала: те, що було зроблено для старшої доньки, буде зроблено і для молодшої. І так, в сестри теж з’явилася дитина, коли вона жила в маминій квартирі.
А ось у мене з мамою почалися складнощі. Ні, мама нас із чоловіком не жене, але постійно скаржиться на своє життя. Та так, що мені вже просто соромно: ми з чоловіком живемо у маминій квартирі, в нас з’явилася дитина, а мама мучиться у двокімнатній з батьком.
– Тато завжди був людиною складною. Ні, руки він на маму та на нас не розпускав, але є такі люди, я сказала б, вампіри енергетичні. Якщо у них поганий настрій, то варто з ними не зв’язуватися. Не повеселішають, поки не зіпсують настрій оточуючим. Я спочатку не помічала, а у старших класах почало доходити: якщо у батька на роботі неприємності, чіплятиметься і чіплятиметься до всіх. Потім я, наприклад, плачу, а батько насвистувати починає, веселий, відлягло в нього.
– Але мама такого обрала, народила від такого двох дітей, прожила стільки років і завжди її все влаштовувало? – питає мене подруга.
– Ну так, про розлучення мама жодного разу не заїкнулася, ще нас заспокоювала, мовляв, тато такий, не звертайте уваги. Проте батько і заробляв завжди добре, і в хаті може своїми руками все зробити. А ось тепер у мами щодня та сама пісня.
– “Не можу більше з ним” – це постійна тема маминих скарг і при зустрічах, і в телефонних розмовах.” Ну, замучив”. Тягне і тягне. Тепер втямив собі в голову, що в нього захворювання. Так, те саме. Обстежуватися не йде, ниє та ниє. Мозок мені висвердлює. Давно б пішла, та нікуди мені.
Мама тільки-но вийшла на пенсію, цілий день вдома, батько ще працює, але миру немає між ними та в побуті. До скарг на нестерпний характер додалися ще: не може за собою навіть стіл витерти, не може сам собі їжу розігріти, скиглить як старий дід, смердить у туалеті після нього.
– Загалом, не так ходить, не так сидить, не так свистить, дратує. І від мами головне чую: мені б піти, давно б це зробила, та нікуди.
– Жила б собі одна, – мрійливо і сумно повторює мама. — Прибралась раз на тиждень і все чисто. Постійно б біля плити не стояла, чужий бруд не вимивала б. А як тато без мене? То він має дві доньки. Але до догляду за ним ще далеко, у нього є руки та ноги. Я все своє життя на нього поклала, вічно терпіла і була в прислугах, якби ти знала, як мені набридло все це! Ось у тебе чоловік, з роботи прийде, хапається за домашні справи, веселий такий, позитивний. У мене ніколи такого не було. Ти ж пам’ятаєш, яким він із роботи приходив. І як усім прагнув настрій зіпсувати. Ех…
І незмінне її: “Було б куди, давно б пішла, жила б собі приспівуючи, але ж нікуди мені йти”. Я одного разу не витримала, прямо запитала маму: чи звільняти нам з чоловіком її квартиру, чи не на це мама натякає?
– Та що ти. Збожеволіла? Куди ви підете? Ні, живіть, потерплю вже. Сестра жила і ви живіть, бо як же це вийде, одній дочці допомогла, а другу виставлю надвір? Я ж просто ділюся з тобою, як жінка з жінкою, нема з ким мені більше поділитися. Сестра твоя за батька горою, вони чимось схожі з ним. А ви живіть… – с сумом постійно каже мама.
І відразу знову: “Ах, було б куди піти”. Це вже не просто поділитися, це натяк, що мама собою жертвує заради нас. Як же неприємно, якби ви знали!
– Зрозумій, але у вас поки що немає іншого виходу, — намагається заспокоїти мене подруга. — Зрештою, батько маму на вулицю не виганяє.
Виходу поки що у мене з чоловіком справді немає. Та й більше тему звільнення її квартири я не підіймаю: побоююся, що мати скаже так звільняй. Оренду та іпотеку ми зараз не потягнемо.
На роботу вийти не можу поки в декреті, а мама свої послуги з нагляду за дитиною не пропонує, щоб дочка з чоловіком з’їхали на оренду, а вона пішла від остогидлого чоловіка.
Та і якщо запропонує… І я слухатиму ту саму пісню, але з іншими словами: як мама втомилася з нашою дитиною сидіти, ось була б вона вільна… Ось як виходить тато мамі нерви псує, а вона мені. Відчуваю себе поганою після кожної розмови з нею.
