Пішла від чоловіка, а коханцеві я не потрібна… Прийшла до нього з валізами, а він сказав: “Ні, навіщо ти прийшла, мені було зручно поки ти була заміжньою”. Ось так.

Ми з чоловіком прожили 11 років, народили двох дітей, хлопчика і дівчинку. І все, начебто, було у нас чудово – квартира, машина. Чоловік мене любить і дітей теж. Якщо що треба допомогти по дому, завжди готовий, з дітьми погуляти – будь ласка, подарунки мені дарував.

Здавалося б, чого ще не вистачає? .. Але я його особливо ніколи не любила. Ні, була закоханість на перших порах, перша дитина довгоочікувана, друга випадкова, але все одно улюблені. Я поважаю чоловіка за те, що він так багато зробив для сім’ї. Але мені не вистачало справжніх емоцій до нього.

І я закохалася.

Він молодший за мене на три роки. Познайомилися ми з ним випадково, коли я йшла з роботи додому через сквер. Що спонукало його гукнути мене? І він сподобався мені відразу. Він залишив мені свій номер телефону:

– Подзвони, якщо захочеш.

І я подзвонила. Так все і закрутилося. Почалося подвійне життя. Спочатку я відчувала докори сумління, але чим сильніше закохувалася, то менше говорила в мені совість. Ми зустрічалися у нього на квартирі, іноді ходили в парк або кафе в іншому районі, щоб знайомі нас не зустріли.

Чоловік, мабуть, помічав зміни у моїй поведінці, так як сказав одного разу, що я стала якась інша. А я дійсно намагалася добре одягатися, красиво виглядати. Я відповідала чоловікові, що це треба для роботи, щоб клієнти більше поважали.

Так минуло півроку. Розривалася між родиною і коханцем. Відносини з чоловіком стали погіршуватися, він мені був уже не цікавий. Робив спроби щось змінити, дарував подарунки, кликав кудись сходити, але мені це було не потрібно. У мене була одна пристрасть – мій коханець.

Ми почали сваритися з чоловіком, все частіше і частіше. Від колишньої близькості і взаєморозуміння не залишилося і сліду.

– У тебе хтось є? – запитав він одного разу.
– Так є. – сама не знаю, чому я це сказала.
– Іди, діти залишаться зі мною.

Що мною рухало в той момент? Я зібрала речі і поїхала до свого коханця. Я зателефонувала йому в двері, він побачив мої валізи і, треба сказати, сильно здивувався.

– Я приїхала до тебе жити. – сказала я.
– Що? Навіщо? У тебе ж сім’я.
– Я їм все сказала, тепер я буду жити з тобою.
– Вибач, люба, – сказав він з усмішкою, – але ти мені не потрібна.
– Як це? Ти говорив, що любиш, ми так довго зустрічалися, нам було добре разом.

– Так, було добре, зустрічатися із заміжньою зручно – ніяких тобі зобов’язань, вимог. Навіщо ти пішла з дому? Повертайся! Хочеш, ми будемо також, як завжди, продовжувати зустрічатися. Без зобов’язань. Тобі добре і мені добре. – Він посміхався.

Я йшла від нього, як побита собака. Розбили мою ілюзію любові. Я втратила сім’ю, зрадила не тільки чоловіка, але і своїх дітей.

Я не знаю, як мені просити у них вибачення. Зараз я живу у подруги. Кожен день я плачу. Зрозуміла, що чоловік був єдино близькою мені людиною, але я не знаю, як дивитися йому в очі, навіть якщо він пробачить.