– Миколо Андрійовичу, у мене син у лікарні. Можна я сьогодні раніше?
– А в мене квартальний звіт, – відрізав Микола, не зводячи очей з ноутбука. – Усі особисті проблеми вирішуємо у вільний від роботи час.
Менеджер Олена стиснула телефон в руках. Хотіла щось сказати, але передумала – марно. За три роки роботи вона вивчила: шеф не з тих, хто змінює рішення.
Зрідка, десь на краю свідомості, Миколу дряпала думка – він не завжди був таким. Колись, ще в дев’яності, починав з маленького цеху. Сам працював нарівні з рештою, знав усіх на імена.
А потім настали інші часи. Кризи, дефолти, рейдерські захоплення. Вижив той, хто став жорсткішим, цинічнішим. Він вижив. І де тепер ті, хто “по-людськи”? Розорилися, спилися, зникли.
– Любов Петрівно, – звернувся він до секретарки по гучному зв’язку, – якщо будуть ще охочі піти раніше – навіть не з’єднуйте. Я зайнятий.
Увечері, під’їжджаючи до будинку на своєму “Лексусі”, він звично хмурився. Подвір’я знову було заставлено “відрами з гайками” – старими машинами сусідів. Діти бігали між ними, ризикуючи потрапити під колеса.
– Ану, марш звідси! – гаркнув він, виходячи з машини. – Нічого під ногами плутатися.
Хлопчик років десяти показав йому язик і втік. Чимось невловимо схожий на Дімку в тому ж віці.
Син. Болюча тема. Після розлучення минуло п’ять років, але щоразу, коли Микола бачив на екрані телефону “Діма”, серце зрадливо калатало.
– Привіт, тату. Тут це. День народження у мене за тиждень.
– Пам’ятаю. Скільки переказати?
– Та не в грошах справа. Може, приїдеш?
– Дімо, у мене запуск нової лінії, сам розумієш.
У слухавці повисла важка пауза.
– Так, звичайно. Ти завжди зайнятий, – у голосі сина дзвеніла гіркота. – Як тоді, пам’ятаєш? Коли Тузіка збила машину, а ти був на важливих переговорах.
Микола пам’ятав. Дванадцять років минуло, а досі снився заплаканий Дімка, що притискав до грудей бездиханне тільце їхнього старого дворняги.
– Синку…
– Все, тату. Проїхали. Вибач, що потурбував.
Короткі гудки боляче різали по вухах…
… День не задався з самого ранку.
Тільки-но Микола вийшов з під’їзду, як натрапив на роздратований погляд сусідки з третього поверху:
– Хоч би з машини сніг прибрали, Миколо Андрійовичу! Вчора моєму чоловікові весь капот засипало, коли ви рушали.
– Подайте рахунок за мийку, – кинув він на ходу.
В офісі теж все йшло наперекіс. Зірвалася важлива угода, нова секретарка примудрилася залити кавою його стіл, а перед тим, як піти, зателефонувала колишня дружина.
– Колю, тут така справа. У Діми проблеми в інституті.
– Які ще проблеми? – роздратовано спитав він, уже уявляючи, скільки доведеться заплатити.
– Не в цьому річ. Він просто розгублений. Йому потрібний батько, а не спонсор.
– Олено, давай без цих твоїх. Що саме треба?
– Нічого. Забудь.
І ось тепер, на додачу до всього, якась шавка розляглася під колесами його машини.
– Пішов геть! – Микола роздратовано натиснув на клаксон.
Пес навіть вухом не повів. Брудний, кудлатий, він лежав, поклавши голову на лапи, і дивився. Цей погляд несподівано нагадав Миколі його старого Тузіка – той теж умів так дивитися, наче бачив людину наскрізь.
До машини вже підтягувалися глядачі. Микола фізично відчував їхні осудливі погляди.
– Може, він поранений? – припустила якась пенсіонерка.
– Треба викликати службу, – буркнув Микола, дістаючи телефон.
– Нелюд! – голосно прошепотіла бабуся. – Як є нелюд.
Він стиснув зуби. Ось ще не вистачало – стояти тут і вислуховувати нотації від якихось пенсіонерок!
Коли диспетчер повідомила, що машина приїде лише за дві години, Микола ледве не завив від безсилля.
І тут пес незграбно підвівся на лапи. Щось було не так у його рухах. Неприродно вигнута спина, підібгана задня лапа.
– Дивіться, він шкутильгає! – вигукнула молода жінка.
Пес зробив пару невпевнених кроків і знову ліг. Тепер Микола побачив на його боці свіжу рану.
– Нелюди, – знову прошепотіла бабуся, і цього разу Микола був з нею згоден.
В пам’яті раптом виплив той страшний день дванадцять років тому. Дзвінок Дімки: “Тату, Тузіка збила машина!” Його власна роздратована відповідь: “Зараз не можу, важлива зустріч”. А потім – заплакані очі сина, і бездиханний пес на руках.
– Де тут найближча ветклініка? – несподівано запитав він.
– За рогом, біла будівля, – одразу озвалася баба Віра. – Тільки…
– Що?
– Він же брудний весь. В машину як?
Микола глянув на свій бездоганно чистий “Лексус”, потім на пса. Той дивився з якоюсь приреченою надією – ніби знав, що вирішується його доля.
“До біса”, – подумав Микола, знімаючи куртку і розстеляючи її на задньому сидінні.
У ветклініці пес поводився на диво спокійно. Навіть коли молоденька лікарка Ганна торкалася рани, тільки тихенько повискував.
– Забиті місця, садна. Мабуть, його збила машина, – казала вона, оглядаючи пса. – Але нічого страшного, за кілька тижнів буде, як новенький.
– Тоді я, мабуть, його у притулок.
– У притулок? – Ганна підвела очі. – Ви знаєте, скільки собак його віку там присипляють? Кому потрібен старий, хворий пес?
Микола скривився. Маніпуляції він впізнавав здалеку – сам був майстром тиснути на жалість, коли потрібно.
– Слухайте, у мене своїх проблем вистачає. Я його підібрав, привіз, заплачу за лікування.
– Звичайно, звичайно, – кивнула Ганна. – Тільки давайте бодай помиємо його спочатку? Може, під цим брудом породистий красень ховається.
За годину Микола не впізнавав пса. Помитий, підстрижений, він виявився розкішною німецькою вівчаркою з благородною сивиною на морді.
– Оце так. Прямо барон якийсь.
Пес несподівано підійняв голову і гавкнув.
– Здається, йому подобається, – усміхнулася Ганна. – Може, це його ім’я?
На бирці зі старого нашийника, який знайшовся під шаром бруду, справді було написано “Барон”. Нижче стояв телефон, але номер давно не обслуговувався.
– У нас був такий випадок, – розповідала Ганна, обробляючи рани. – Пішов із життя господар, а родичі… Самі розумієте. Квартиру продали, а собаку – надвір.
Микола відчув, як усередині підіймається глухе роздратування. Він згадав свою сьогоднішню відповідь Олені, чий син лежав у лікарні. Чим він кращий за тих родичів?
Барон тихенько тицьнувся носом у його руку.
– Гаразд, чорт із тобою, – зітхнув Микола. – Поїдеш до мене. Тільки тимчасово, чуєш? Поки не знайдемо тобі нових господарів.
Вже в машині дістав телефон, знайшов номер сина. Палець завис над кнопкою виклику. Востаннє вони говорили три тижні тому – ніякова розмова про день народження.
Барон із заднього сидіння тихенько заскиглив.
– Може, ти й маєш рацію, – пробурмотів Микола й натиснув виклик.
– Так? – голос Діми звучав насторожено.
– Слухай, тут така справа. Ти казав, що любиш собак. У мене тут… Загалом, приїдь подивишся.
– Що?
– Собака у мене. Тимчасово, мабуть. Приїжджай, га? Якщо хочеш, звісно.
У слухавці повисла мовчанка. Микола ладен був присягнутися, що чує, як син усміхається.
– Добре, тату. Завтра можна?
– Звісно. І це. З днем народження. Вибач, що я тоді…
– Завтра поговоримо, гаразд? – М’яко перервав Діма.
Вдома Барон насамперед обстежив квартиру, принюхуючись до кожного кутка. Микола, спостерігаючи за ним, раптом зрозумів – він гадки не має, чим годувати собаку.
Спустившись в цілодобову крамницю, Микола накупив всього, що знайшов у відділі для тварин. Продавчиня з цікавістю розглядала його дорогий костюм і оберемок собачого приладдя.
– Вперше, так? – співчутливо спитала вона. – Візьміть ще пелюшки. І миски потрібні дві – для води та їжі.
Повернувшись, він застав Барона у кабінеті. Пес сидів біля книжкової шафи, уважно розглядаючи фотографію в рамці – ту саму, де маленький Діма обіймає Тузіка.
– Влаштовуйся, – буркнув Микола, розкладаючи покупки. – Тільки врахуй – це тимчасово.
Барон глянув на нього з таким поблажливим розумінням, що Микола зніяковів. Було в цьому погляді щось мудре, чи що?
Ближче до ночі його розбудив телефонний дзвінок. Кривцов, директор філії, повідомляв про зрив постачання.
– Я зараз, – почав Микола звично грізним тоном, але затнувся.
Барон сидів поруч із ліжком, поклавши голову на матрац. У темряві очі його світилися спокійною впевненістю.
– Знаєте, Кривцов? Давайте завтра о дев’ятій розберемо цю ситуацію. Спокійно, без нервів.
– Ви серйозно?
– Більше, ніж. До завтра.
Вранці, вигулюючи Барона, він уперше за багато років по-справжньому озирнувся у дворі. Помітив новий дитячий майданчик, який раніше бачив лише миттю. Кивнув сусідці, здивувавши її до втрати мови.
– Гляньте-но, — шепнула баба Віра подрузі, – а наш бізнесмен відтає.
Увечері приїхав Діма. Він стояв у передпокої, переступаючи з ноги на ногу, зовсім, як у дитинстві.
– Проходь, – Микола відчув дивну ніяковість. – Познайомся, – це Барон.
Пес, ніби відчувши важливість моменту, повільно підійшов до Діми. Обнюхав руки, а потім зненацька лизнув його в щоку.
– Ну, ти даєш! – засміявся Діма. – Прямо, як Тузік, пам’ятаєш?
У горлі у Миколи стала грудка.
– Пам’ятаю. Слухай, синку. Я тоді все про справи думав. А треба було…
– Тату, – Діма міцно обійняв його. – Я ж розумію. Все гаразд.
Вони проговорили до півночі. Згадували Тузіка, говорили про проблеми Дмитра в інституті, будували плани на вихідні. Барон дрімав між ними, іноді відкриваючи одне око – ніби перевіряв, чи все йде правильно.
Наступними днями Микола впіймав себе на тому, що все частіше посміхається. Вітається із сусідами. Інакше розмовляє з підлеглими.
– Олено, – покликав він одного ранку, – як там ваш син? Одужує?
Співробітниця розгублено кивнула.
– Знаєте, беріть відгули, коли треба. Тільки попередьте заздалегідь.
– Дякую, – прошепотіла вона. – А як же квартальний звіт?
– Не переймайтеся. Знайдемо рішення.
В обід він вперше за багато років спустився в кафе навпроти офісу. І там, серед звичайних відвідувачів, побачив ту молоду жінку, що була у дворі в день появи Барона.
– Мене звуть Оксана, – усміхнулася вона. – Я вчителька із сусідньої школи. А ви так змінилися з того часу.
– Це все Барон, – відповів він. – Знаєте, іноді собаки розумніші за нас. Вони бачать те, що ми самі не помічаємо.
За пів року вони одружилися. Діма був свідком на весіллі, а Барон поважно сидів поруч із молодятами.
– Знаєш, – сказав якось Микола дружині, – я тоді мало не прогнав його. Викликав службу вилову і таке інше.
– Але ж не прогнав, – усміхнулася Оксана. – Виходить, що в глибині душі ти завжди був іншим. Просто забув про це.
Барон, що дрімав біля їхніх ніг, розплющив око і тихенько зітхнув. Він знав: іноді людині потрібно просто нагадати, якою вона може бути. І для цього часом достатньо одного погляду – відданого, тямущого, сповненого любові.
Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки. Читайте із задоволенням!
