Світлана Василівна ще за радянських часів приїхала працювати до сільської школи вчителем історії, та так там і залишилася.
За кілька років життя у селі жінка встигла одружитися, та у них з чоловіком з’явилося двоє діточок.
Старша дочка Юлія з дитинства була розтяпою та лежебокою, а ось молодша Марина, навпаки, спритною і не по роках тямущою.
З цієї причини Юля, закінчивши дев’ять класів, пішла вчитися в технікум, а Марина після одинадцятого, вступила до інституту.
Згодом старша сестра відучилася та влаштувалася працювати на виробництві.
Молодша ж залишилася будувати свою кар’єру в столиці. Марина ніколи не забувала про батьків і кожну відпустку відвідувала їх.
Вона також намагалася допомогти їм фінансово, але Світлана Василівна соромилася брати в неї гроші та всіляко відмовлялася.
– Мамо, візьми гроші! З’їздіть потім у місто і купіть собі з батьком що-небудь, хоч потішите себе, — дбайливо промовила дочка.
– Не треба, тобі вони самій ще знадобляться в місті. Ти й так багато на нас витрачаєш, он які дорогі подарунки привезла, – схвильовано промовила мати, й кивнула у бік мультиварки.
– Не вигадуй, це не такий вже й дорогий подарунок, – пирхнула у відповідь Марина.
– Все одно, я знаю, наскільки важко заробляються гроші. Тобі самій доводиться винаймати квартиру у великому місті, – зі співчуттям сказала Світлана Василівна.
– Та все в мене нормально, мамо, – посміхаючись, відповіла Марина. – Я добре заробляю, вистачає і на квартиру, і на життя, і вам ще на допомогу.
– Ми з батьком теж непогано заробляємо, тож залиш гроші собі, – розсміялася жінка. – Краще відкладай на квартиру.
Побачивши, що мати не приймає допомоги, дочка вирішила відстати від неї. Дні йшли за днями, тижні – за тижнями. Марина вийшла заміж за колегу Романа, та, невдовзі, у них з’явився син.
Ще до появи дитини, подружжя зуміло забезпечити себе власною нерухомістю. Якось Марина отримала сумну звістку, її батька не стало, і мати залишилася зовсім одна.
Після поховання, дочка завела з мамою розмову, щодо її майбутнього.
– Мамо, тобі вже шістдесят років, а ти досі працюєш у школі. Можливо вже час звільнитися і насолодитися пенсією? – Замислено запитала Марина.
– Ой, сонечко, я ж без роботи зовсім зачахну одна в чотирьох стінах, – сумно зітхнула жінка.
– Ну, ти ж не зможеш вічно працювати? Може варто задуматися про переїзд до міста, ближче до лікарень? – резонно помітила дочка.
– Куди я переїду? У мене немає грошей на винаймання квартири, а вторгованих грошей із продажу будинку, явно навіть на однокімнатну не вистачить.
– Давай ми з Романом купимо тобі квартиру? – впевнено заявила Марина.
– Не треба на мене витрачатися, я й у селі спокійно доживу свого віку. Вам самим ще ці гроші стануть у пригоді.
– Не хвилюйся, у нас є зайві накопичення, так що ми можемо собі це дозволити. Мені буде спокійніше, якщо ти житимеш у місті, а не в селі, – суворо промовила жінка. – Тим більше, що я оформлю квартиру на себе, вважай це вкладенням коштів у нерухомість.
Світлана Василівна трохи подумала і все ж таки погодилася з пропозицією доньки. Пенсіонерка і сама чудово розуміла, що одній у селі їй буде важко.
Невдовзі після цієї розмови Марина з Романом купили двокімнатну квартиру. Проте Світлана Василівна вирішила ще кілька років попрацювати у школі й, лише потім, переїхати до міста.
Про квартиру у місті дізналася старша дочка Юля, та попросилася тимчасово там пожити. Жінка саме розлучилася з чоловіком, і їй разом із дочкою Анею, не було де жити.
Зрозуміло, Світлана Василівна дозволила Юлі оселитися у її міській квартирі, але лише з однією умовою: до того, як пенсіонерка звільниться з роботи, старша дочка має знайти собі житло.
Коли Марина дізналася, що сестра оселилася у материнській квартирі, вона була, м’яко кажучи, не в захваті.
Проте дочка не стала читати матері нотації, вважаючи, що таким чином тиснутиме на неї. Єдине, Марина взяла з сестри обіцянку, що та неодмінно з’їде, коли її попросять.
Після чого відпустила ситуацію, та навіть перестала нею цікавитися. Приблизно через рік Світлана Василівна зателефонувала до молодшої доньки, щоб поскаржитися:
– Мариночко, я не знаю, що робити. Нашу школу у селі закривають. Тепер усі учні їздитимуть на шкільному автобусі до сусіднього села. Загалом, влітку я стану безробітною пенсіонеркою.
– Ну і добре, переїжджай у місто і насолоджуйся законним відпочинком. Будинок потім виставимо на продаж, – спокійно промовила Марина.
– У цьому й вся проблема… Юля досі не з’їхала, – засмучено промовила пенсіонерка.
– То скажи їй, щоб збирала речі, та звільняла квартиру. Дай тиждень чи два на пошук орендованого житла, – відповіла дочка.
– Я їй так і сказала, але вона каже, що грошей у неї немає, тож вона нікуди з’їжджати не буде. Але ж я знаю, що їй колишній чоловік добрі аліменти платить,– обурено повідомила Світлана Василівна.
– Ось як? Тоді я сама їй подзвоню, – грізно промовила Марина і поклала слухавку.
Проте додзвонитися до Юлії сестрі не вдалося, старша сестра навмисно не відповідала на дзвінки, та повідомлення.
Тоді жінка взяла відпустку власним коштом і поїхала до іншого міста виселяти родичку.
Як тільки Марина приїхала, насамперед вона вирішила відвідати Юлю, благо у неї були ключі від міської квартири.
Яке ж було її здивування, коли вона не змогла відчинити двері. Жінка одразу зрозуміла, що старша сестра вирішила піти ва-банк, та змінила замки.
Марина почала тарабанити у двері, але їй ніхто не відчинив, хоча вона чітко чула з квартири голоси, та кроки.
– Юля, відчини двері, або я зателефоную до поліції. Вони церемонитися не стануть і знімуть двері з петлею, – жінка постаралася налякати родичку.
– Не знімуть, спочатку тобі доведеться довести, що це твоя квартира. Я все дізнавалася, тож збирай документи, якщо часу навалом, – нахабно заявила з-за дверей Юля.
– Ти в кого така цинічна та безпринципна? Нашій матері нікуди йти, а тобі хоч хни, – сердито запитала молодша сестра.
– Вона має будинок у селі, а в мене нічого. Мені з дочкою ця квартира потрібніша. Якщо у вас є совість, то ви від нас відстанете, – роздратовано відповіла родичка.
– А може, ти переїдеш у село, а мати сюди, як спочатку й планувалося? – обурено поцікавилася Марина.
– Сама туди перебирайся, а я до комфорту звикла, – не замислюючись, сказала старша сестра.
– Ось воно що… Ти ж знаєш, що мені не важко довести, що це моя квартира. Максимум два дні, і тебе точно виселять, тож даю тобі добу на збирання речей. Ключі завезеш у село, я буду там, – суворо промовила жінка і вийшла з під’їзду.
Поведінка сестри вразила її до глибини душі, вона навіть не передбачала такого розвитку подій.
Буквально за пів години їй зателефонувала Юля і поставила свої умови:
– Або винаймайте мені квартиру, або я не віддам ключі!
Молодша сестра не захотіла витрачати свій час на безглузду ворожнечу, та винайняла їй квартиру, сплативши за місяць, сестра ж, як-не-як.
Чи треба казати, що після цього конфлікту сестри перестали спілкуватися. Тільки жаліслива Світлана Василівна вибачила Юлі, та продовжила підтримувати з нею зв’язок.
У неї інколи спливала думка, щоб запропонувати Юлі жити разом, але вона її відкидала, бо знала, що з Юліним характером, вони не вживуться.
Та й квартира їй не належала, щоб розпоряджатися нею. Звикає жінка до міського життя, та насолоджується комфортом. Заслужила за стільки років праці на спокій!
