Ми з моїм вже колишнім чоловіком Олександром не дійшли до 20-літнього ювілею шлюбного життя якихось півроку. Так вже вийшло, що родину ми не зберегли. Винні обоє. Я була певна, що до такого вже не дійде. Хоча свекруха та подруги – всі як один – повторювали, якщо не приборкаю свій характер, то Саша піде. І навіть діти його не втримають.
Я вже така людина, яка завжди говоритиме, якщо щось не так. А у нас забагато всього не так. Мудра жінка може й промовчала б, а я не хочу бути “мудрою”. Мені важливо жити добре, а не вдавати. Сашко говорить, що пішов від нескінченних претензій. А я вважаю, що він винен в тому, що не старався належним чином. Бо претензії вони звідки? Від того, що щось не робиться. Невже так погано, якщо я помічаю і проговорюю йому про пізні приходи, про його вічну зайнятість, про невиконані сімейні справи?
Але що вже зараз про це говорити? Я приймаю те, що винні двоє. Шкода.
Але історія тут не стільки про нас, скільки про наших діток. Даринці зараз 12, а Олегу 15 рочків. Коли ми обговорювали розлучення, то дійшли висновку, що цей стрес не має торкнутись діток. Тож вони мають продовжувати жити в нашій квартирі і про жодні зміни для них не йдеться.
Сашко ставив мені питання, з ким мають лишатись діти, а хто переїде. Я вважала питання дурним, тому сміливо йому відповідала:
“Нехай Олежик і Дарюся самі скажуть свою думку. Хай самі вирішують, хто краще про них потурбується”.
Звичайно матір’ю на вихідні я бути не збиралася. Взагалі я такого уявити не могла і ніколи не бачила реальних прикладів у житті, щоб жінка жила окремо від своїх дітей. Але у день розлучення обидвоє сказали свою думку і обрали батька. Вже не знаю, що Сашко їм наобіцяв.
Тепер я маю з’їхати, облаштувати собі життя десь на новому місці і закликати час від часу дітей до себе у гості. Я просто не уявляю, як це робитиму. Моя мати каже не з’їжджати нікуди, мовляв, все якось вляжеться. А я не розумію, як із цього всього виплутуватись. От вже наламала дров!
