Незважаючи на те, що ми з моєю сестрою завжди були різними, мама все-таки любила нас однаково. Тому перед тим як відійти в інший світ, вона вписала нас обох у свою спадщину. Розділила все своє майно між мною та Катрусею. І це всупереч тому, що я особисто вважаю себе не найкращою дочкою. Причин для цього більш ніж достатньо.
Ще в дитинстві я намагалася якось показати оточуючим свою винятковість. У школі я вчилася погано, часто тікала. Не хотіла одягатись як усі, хоча час був такий, що по-іншому було ніяк не можна. Але я примудрялася якось по-особливому підшивати сукні; додавати у свій зовнішній вигляд яскраву хустинку або інший акцент. Виходило, напевно, так собі. Але мені дуже подобалось.
А тепер уявіть, що це було 40–45 років тому у не бідному, але все-таки селі. І люди тоді були не такі м’які, як зараз. На той час школяркам такі витівки не спускали з рук. Отже, мої батьки часто були змушені за мене червоніти.
З іншого боку, Катя, моя сестра, привносила якийсь баланс між нами. Відмінниця, лідерка та просто розумниця. Багато хто просили її спрямувати мою енергію в потрібне русло. Однак нічого не вийшло.
Між собою ми теж не були найкращими подругами. Я любила тікати далеко від дому, дружити з хлопчиками, ходити на річку. Вона ж завжди сиділа за підручниками, займалася якимись позакласними активностями. Загалом, була надто ідеальною маленькою дівчинкою.
Після школи я насамперед вирішила поїхати до міста. Все хотіла дізнатись, як там живуть. Попрощалася з мамою, вислухала лекцію про те, що я роблю неправильно. Поплакала. Сестра мені тоді навіть побажала удачі. Наступного разу ми з нею та мамою побачилися лише через три роки. Я приїхала з нареченим, щоб усіх із ним познайомити.
Потім почалося по-справжньому доросле життя. Я розлучилася, довго шукала себе. Вийшла заміж вдруге. Тепер уже вдало. З’явилися діти. Я навчилася не лаятися з мамою та сестрою і приїжджала до них хоча б раз на півроку-рік. Катя так і залишилася жити у селі. У неї був єдиний чоловік, троє дітей. І вона була щасливою.
Втім, щасливою була не одна вона. У мене було кілька виставок у Європі: я обрала шлях художниці. Зрозуміла, що за всяким талановитим ледарем має бути надійний тил. Тож із чоловіком-бізнесменом це я не помилилася. Загалом можна сказати, що до своїх п’ятдесяти з хвостиком років я трохи змогла зрозуміти правила життя.
І тут погані новини щодо мами. Ми з чоловіком приїхали одразу ж, як тільки дізналися. Я допомогла з усіма поминальними витратами, постаралася нарешті бути для Каті сестрою. Хоча ми обидві вже дорослі, та й не найближчі жінки, сльози лилися через край. Ну, воно й зрозуміло.
Коли з’ясувалося, що мама залишила будинок нам обом, та ще й порівну, мені було некомфортно. Я вже й почала забувати домівку, у якій виросла. А Катя до останнього залишалася у селі. З чоловіком, дітьми та мамою. Тому я спершу навіть не повірила словам нотаріуса.
Чоловік сказав, що це дуже непогані новини. Місто розширюватиметься, і земля з нерухомістю тільки підростуть у ціні. Тим більше, що місце непогане. Але я навіть подумати не могла, щоб так зробити з рідною сестрою. Тому будинок цілком і повністю дістався їй.
По-перше, сваритися із сестрою через прибуток — це низько. Тим більше, вона в цьому будинку прожила довше за мене. По-друге, якби ми ділили батьківську оселю, то, звичайно ж, продали б її. Отже, там би оселилися незнайомі нам люди. Що ж це ще, якщо не зрада?
Тож обмірковувати щось не було жодного сенсу. А Катя була мені щиро, без перебільшень вдячна. Так що я точно знаю, що вчинила правильно.
Хотілося б, щоб кожна сім’я, всередині якої є якісь конфлікти, так само легко могла вирішити їх. Повірте, воно того варте. Що означає невеликий матеріальний прибуток, якщо родичі живуть у сварці?!
