Після служби в армії син повернувся… не з нареченою, як зазвичай, а з дитиною на руках. Як кажуть, не дівчина «з фартухом», а хлопець — з несподіванкою.
Матвій проходив строкову службу в одній із країн Балтії. Дівчина чекала його вдома, навіть приїжджала на присягу. Але недобрий вітер заніс його в обійми місцевої юнки. Та зава гітніла, народила доньку, але заявила, що хоче написати відмову. Її батьки, можливо, й погодилися б на весілля, та Матвій їй не був до душі.
Хлопець просив лише одного — не відмовлятися від дитини. Сказав, що демобілізація вже скоро, і він забере малечу. Дівчинку записали як Регіну, дали йому прізвище та по батькові Матвія. За кілька місяців він справді приїхав додому — вже з донечкою на руках.
Спершу батьки були приголомшені. А потім — зворушені. В домі знову з’явився дитячий сміх, турбота, радість. А от кохана дівчина Матвія не змогла пробачити зради. Матвій і не намагався виправдовуватись — провину визнавав, доньку щиро любив.
Минув час, і в його житті з’явилася інша жінка. Закохана, рішуча, готова взяти на себе роль мами для чужої дитини. Після весілля Матвій переїхав до неї — бо вона відмовилась жити з його батьками. Жінка займалась домом і виховувала дівчинку, а він працював.
Та донечка виявилась не з легких — вередлива, чутлива. Дружина ледве витримувала. Одного разу Матвій несподівано повернувся серед дня. У хаті — порожньо, лише крик дитини лунав по всьому дому.
Знайшов дівчинку у кошику під ліжком. А зверху на ній лежав великий товстий кіт. Розлючений, він узяв малу на руки, заспокоїв, і поніс до батьків. До дружини більше не повернувся — подав заяву на розлучення.
Та доля приготувала новий поворот: дружина виявилась вагітною. Після народження принесла немовля Матвію — в тому ж плетеному кошику.
— Мені треба влаштовувати особисте життя, — сказала вона. — Батьки допомагати не хочуть. Або забирай дитину, або я віднесу її в притулок.
Дівчинка була слабкою, їй конче потрібно було грудне молоко. Щодня Матвій носив її до колишньої дружини — просив погодувати. Спочатку та годувала, потім передавала зціджене молоко. А далі з’явилась із перев’язаними грудьми:
— Все. Годі. Розбирайся сам зі своїм клопотом.
Якось до Матвія завітала сусідка.
— Була в сестри в селі, — сказала вона. — Там дівчину зґвaл*yвaлu. Народила. Молока стільки — на трьох вистачить. І дівчина хороша, просто не пощастило. Хто ж її тепер візьме з дитиною?
Посиділи, подумали — й вирішили їхати свататись. Матвій був згоден. Він був настільки змучений — морально, фізично, що погодився б навіть на союз із бабою Ягою, аби дітям було добре.
Спершу поїхали батьки із сусідкою, яка прихопила із собою сестру — для підтримки. Умовляти нікого не довелося. Родина бідна, люди прості, дівчина — звичайна, як із сільської казки.
Руда, у веснянках, аж ніяк не красуня. Батько Матвія навіть здивувався — хто ж на таку міг зазіхнути? Жаль було сина, мовляв, запрягає себе з чужими дітьми у важке ярмо.
Матвій на все дивився байдуже. Єдине, чого прагнув — трохи тиші й упевненості в завтрашньому дні. Побралися швидко, й дівчину з немовлям привезли до нього.
Матвій, знесилений, відразу ліг спати. А його нова дружина, Уляна, пестила трьох дітей — своїх і чужих. Співала колискову, тихо, ніжно, сумно… Так тягуче і глибоко, що він заснув міцно, як ніколи.
У хаті нарешті запанували спокій і лад. Уляна виявилася чудовою господинею, дбайливою матір’ю, допомагала з усім, навіть батькам Матвія.
Довго Матвій не міг наважитися на близькість із дружиною. Як людина Уляна йому подобалася, а от як жінка — не викликала особливих почуттів. Вона ж не ображалася. Чи то справді розуміла, чи то просто була холодною і навіть рада, що ніхто не зазіхає на її спокій.
Так і жили — тихо, розмірено, без зайвого шуму. Дівчатка росли, ставали схожими між собою, наче справжні рідні сестри. Матвій офіційно всиновив доньку Уляни, і став повноцінним багатодітним батьком.
Якось у село навідалася його перша закоханість. Матвій наче місця собі не знаходив, навіть хильнув добряче. Саме того вечора вперше обійняв Уляну — і щось в ньому перемкнулося.
Він поглянув на неї іншими очима й подумав: а вона ж нічого така. Згодом усе якось утряслося. Шаленого кохання до дружини так і не з’явилося, але ставитися до неї почав із глибокою повагою. Звик до її зовнішності, а з часом почав помічати в ній щось особливе, своє.
Коли дівчатка вже пішли до школи, Уляна якось тихенько зізналася:
— Матвію, у нас поповнення буде…
Спочатку він застиг — тільки ж трохи легше стало, підросли діти… Але, побачивши її схвильовані очі, тільки зітхнув:
— Ну, як є троє — то й четвертий буде. Наші «няньки» вже великі, допоможуть. Переживемо.
І ось з’явився на світ хлопчик. Матвій був радий: нарешті в хаті ростиме чоловік!
Час летів непомітно. Діти виросли й порозліталися по життю. Уляні вже йшов 49-й рік.
Матвій тим часом трохи «округлився», нагуляв животика, став схожим на справжнього сільського ґазду. Жили вони по-доброму, без скандалів і драм.
Одного вечора, після ситної вечері, він дивився телевізор. Поряд сіла Уляна:
— Матвію, маю тобі сказати… У нас буде ще одна дитина.
— Ти що, Уляно, ти глузуєш?! Яка дитина в нашому віці?! Люди ж посміються… Та хіба ж у такому віці народжують?
— І я думала, що все вже минулося… Але ж от маємо, що маємо. Пізно вже щось вирішувати — будемо народжувати.
— Ну й новина… Тільки-но зітхнули, трохи почали для себе жити — і знову з пелюшок. Ти мене добила, жінко.
Тієї ночі Уляна лежала й тихенько схлипувала. А потім і взагалі почала вити від безсилля.
— Та чого ти ревеш, спати не даєш! — сердито буркнув Матвій. — Це ж не похорон, а нове життя…
— Виросте нелюбимою, небажаною… — шепотіла Уляна крізь сльози.
— Що ти верзеш! Ну здивувався я, й будь-хто на моєму місці здивувався б! Годі тривожити малого, — сказав і обійняв дружину, поклавши руку на її живіт.
Уляна народила акурат перед своїм ювілеєм. Матвієві було трохи за п’ятдесят. І знову — дівчинка. Назвали Євгенією.
Так, виглядали вони для неї не молодими. Село, праця, свіже повітря — усе це старить раніше.
Але народження Жені стало подією на все село! Сусіди сходились, знайомі валили гуртами — довелося ставити столи на подвір’ї, частуватись, «обмивати» новонароджену.
Дівчинка росла красунею. Кароока, щічки кругленькі, характер спокійний, усмішка щира. Тим часом старші дочки повиходили заміж, син одружився. Усі роз’їхались. А Женя стала тією, що залишилась. Радістю на старість.
Закінчила навчання, і батько подарував їй авто — з власних заощаджень. Щоб доньці було зручно працювати в місті, але жити — вдома, поряд.
Таке воно, оте колесо життя. У когось — рівне, а в когось — із віражами, глибокими поворотами, несподіваними злетами.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
