Переїхати в будинок для людей похилого віку донька вмовляла мене понад рік, мовляв, за тобою потрібен нагляд, їздити щодня не можу.
А ось продамо твою квартиру, купимо заміський будинок, одразу заберемо тебе до себе, буде де жити, не тіснитися, і всі будуть щасливі.
Я слухала її міркування і чомусь була впевнена, що потрапивши в будинок для людей похилого віку, я звідти поїду тільки в одне місце, де дають всього два квадратні метри на людину.
Однак, крапля точить камінь, і я зрештою, погодилася. Дочка запевняла мене, що вона швидко проверне продаж квартири та купівлю будинку, і у мене буде своя окрема кімната.
Але щирості в її словах не було, навіть терміни вона називала нереальними – за місяць вона хотіла встигнути все зробити.
Чому я не могла цей місяць пожити в них, а мала їхати до досить сумного закладу? Зрозуміло, щоб потім у ньому й залишитися!
Але це все прелюдія. Рухаймось далі. А далі – я приїхала в будинок для літніх людей, мене зустріли доброзичливо, поселили в окрему кімнату, але настрій був, самі розумієте – не дуже.
Я лягла на ліжко і пролежала пів дня. Перед вечерею до мене зайшла медсестра, поміряла тиск і наполягла, щоб я спустилася в їдальню.
Апетиту не було, я думала позначити свою присутність і піти, але медсестра виявила пильність, і не тільки до мене, вона підходила до столиків інших, таких же, «страйкарів» і м’яко, але наполегливо переконувала поїсти. Довелося взятися за виделку, і поїсти.
Вже виходячи з їдальні, я побачила чоловіка, чия хода мені здалася знайомою. Коли він почав підійматися сходами, я зрозуміла, що це той хірург, який врятував мене від перитоніту багато років тому.
В голові відразу спливло його ім’я та по батькові, і я автоматично привіталася:
– Доброго вечора, Олександре Вікторовичу!
Чоловік здивовано озирнувся, і якийсь час мовчки дивився на мене, намагаючись пригадати, хто я така. Потім трохи посміхнувся:
– Кузнєцова? Перитоніт? Вибачте, не пам’ятаю, як вас звати.
Я представилася, і ми пішли в парк, де бродили аж до відбою. Поговорити було про що. У Олександра Вікторовича родичів не було, він налаштувався бути в будинку для літніх людей до логічного кінця.
Сказав, що без сторонньої допомоги навряд чи впорається, тому що напади хвороби не дозволяють вести автономне існування.
Коротко розповіла про себе і я. Мій співрозмовник викликав довіру, і я поділилася своїми побоюваннями, щодо намірів доньки. Олександр Вікторович знизав плечима:
– Не знаю, не знаю, але цілком можливо. Я тут уже десять місяців, аналогічні випадки були не один раз, родичі досить часто, вибачте за нетактовність, хочуть позбутися баласту в нашій особі.
Наступного дня Олександр Вікторович запропонував мені пересісти у їдальні за його столик, після сніданку та процедур ми, у розміреному ритмі, провели день разом.
Мій співрозмовник розповідав багато цікавих історій зі своєї багатої медичної практики, переважно це були досить кумедні, зі специфічним професійним гумором, оповідання. Мені було комфортно з ним, а йому, схоже, зі мною.
Через тиждень, під час чергового кола по парку, мій хірург похвалився:
– А знаєте, вчора здавав аналізи, і вони виявилися найкращими за багато місяців, навіть завідувачка санчастини здивувалася. Не інакше, це ви на мене так сприятливо вплинули!
Мені було одночасно і приємно, і ніяково чути такий комплімент на свою адресу, я відчувала, що між нами виникає той невидимий місток спілкування, який дуже міцно пов’язує двох людей.
Говорити про закоханість у нашому віці, напевно, смішно, я назвала б мої почуття якось інакше, але, почавши спілкуватися з Олександром Вікторовичем, стала дивитися на все, що відбувається навколо, зовсім інакше.
Місяць пролетів непомітно, і ось до мене, вперше за цей час, приїхала дочка. Вигляд у неї був ділової, дуже зайнятої жінки, і Наталя, без передмов, ледь привітавшись, сказала:
– Мамо, я домовилася, зараз їдемо до нотаріуса, оформляємо довіреність, та виставляємо твою квартиру на продаж.
– Це займе якийсь час, будинок для нас я вже підібрала, навіть два варіанти, вибиратимемо, поки ми не вирішили, на якому зупинитися.
Я заперечливо похитала головою:
– Наташа, я передумала, квартира залишається за мною.
У дочки вираз обличчя був, ніби вона не дочула:
– Щооооо? У сенсі залишається?
– У прямому, мене тут непогано підлікували, і я повертаюся додому.
Дочка не вірила своїм вухам:
– Ти серйозно? Хто це вирішив?
Я посміхнулася:
– Як, хто? Я й вирішила, квартира ж моя. Так, ще забула сказати, я повертаюся не одна, а з Олександром Вікторовичем.
Наталя в якійсь прострації подивилася на Олександра, який привітав її, і розреготалася:
– Що це за антикваріат?
Довелося ставити дочку, що заїхала не туди, на місце:
– Будь добра, вибирай висловлювання, а зараз дай нам спокій і їдь до своїх рієлторів-нотаріусів, та повертай все назад. Квартиру я тобі не віддам. Крапка!
Дочка брякнула, що подасть до суду, мене визнають недієздатною, і все буде по її, але я не стала продовжувати цю марну суперечку, взяла Олександра Вікторовича під руку, і ми пішли з ним у корпус.
Через кілька днів ми поїхали в мою квартиру. Олександр Вікторович, як лікар, розповів мені, як поводитися на комісії з визначення дієздатності, дочка таки вирішила виконати свої погрози.
До того ж головою комісії був син його однокурсника, і питання про моє психічне здоров’я закрили ще до того, як воно було відкрите, комісія була чисто формальною.
Зараз ми живемо з Олександром Вікторовичем душа в душу, нам здається, що ми скинули з плечей багато років, і дуже хочеться сподіватися, що такий стан душевного підйому триватиме ще довго.
Жаль одного – що дочка так і не прийняла моє рішення, зараз ми з нею взагалі не спілкуємося, а крім цього, вона не дає мені спілкуватися з онуками, поставивши умову – зустрічі з ними – в обмін на зустріч із нотаріусом. Такі ось у нас із нею «високі» стосунки…
Що ви скажете про мій вчинок, стосовно квартири? Ви його схвалюєте, чи засуджуєте?
