Я не хочу навіть чути про це – кричала мені моя жінка. Або йдемо разом, або ніхто нікуди не йде. Ні, звісно я заслужив таку недовіру з її боку, адже після розлучення з колишньою я дійсно грішив і частенько бігав до неї, коли моя теперішня була вагітна.
Але сьогодні особливий день, весілля моєї доньки. Я був запрошений один, хоча чомусь її мати, моя колишня іде з чоловіком. А моя ревнує, я їй кажу, чого, ти моє сонечко, якби ж і хотів зрадити, то вона з чоловіком буде, то непереживай. Від цих слів вона ще більше заридала, і що я такого сказав, я ж заспокоїти хотів.
Мені в спину і тарілки летіли, і табуретки, і туфлі навіть її дорогі, лаковані, але я не чоловік хіба, зібрався пішов. Прийшов о 4, не так то і пізно вже. Дійсно нічого поганого не робив, потанцювати з колишньою, молодість згадали.
Приходжу а мене валіза чекає, і це після 12 років спільного життя, вона зради пробачала, те що я гроші не приносив, що вдарив її, пробачала що тижнями додому не приходив, а тут через весілля.
Та й чому, питається, адже з донькою вони дружать, моя доня б не хотіла моїй жінці зла, нічого підступного не робила. Як тепер вибачатися, от не люблю такі моменти, може знову квіти купити? Після відпустки проведеної з колишньою я ледь машиною відкупився,а тут квіти, як думаєте пробачить?
