Я тривалий час жила у Києві, де встигла вийти заміж та охазяйнуватися двома синами. Однак, після десяти років сімейного життя мій чоловік пішов до іншої.
Після розлучення він кілька разів на місяць відвідував синів, і проводив із ними цілий день. Я не змогла пережити зради чоловіка і, щоб якнайменше з ним бачитися, поїхала жити на свою малу Батьківщину.
Я оселилася у старому батьківському домі, та влаштувалася працювати продавцем у місцеву крамницю.
Мої діти, Євген та Віктор, були роздратовані переїздом зі столиці в село. Єдиною втіхою для них були іграшки. Я не скупилася, і регулярно купувала їх синам.
Найбільше хлопчаки любили різноманітні конструктори, та часто грали з ними. У мене був брат Микола, який жив у місті разом зі своєю родиною.
Якось він вирішив відвідати нас, і взяв із собою єдину доньку Ангеліну.
– Шикарно влаштувалася, батьки оцінили б, – непідробно здивувався Микола, оглянувши будинок.
– Нічого особливого, просто в мене були деякі заощадження після розлучення, от я й вирішила вкласти їх у житло, – відповіла я скромно.
– Я дивлюся, ти скрізь змінила лінолеум і поклеїла нові шпалери. Дорого, мабуть, вийшло? – Зацікавлено запитав брат.
– Недешево, але іншого варіанта не було. Як батьків не стало, за будинком ніхто не доглядав, і всі дошки згнили, – з легким докором у голосі відповіла я.
– Це що? Ти обнесла іграшковий магазин? – з легкою усмішкою спитав чоловік, показуючи на шафу з іграшками.
– Ні, звичайно, просто мої хлопчики люблять грати з конструктором, і я купую їм новий, як тільки його бачу, – спокійно пояснила я.
– Ангеліно! Сонечко, йди сюди, – покликав Микола дочку. – Дивись, скільки тут іграшок!
Семирічна дівчинка радісно підбігла до шафи, й без дозволу почала витягувати конструктор, машинки та солдатиків. Я попросила синів пограти з маленькою родичкою, і заразом придивитися за нею.
– Добре, що ти повернулася назад. Поки ти жила в столиці, ми дуже рідко бачились, – з легким сумом у голосі промовив брат.
– Будемо чесні, я повернулася не від гарного життя. Ти, до речі, якби не лінувався, то міг би відвідувати мене в столиці частіше, – з докором промовила я.
– Гаразд, чого про минуле говорити. Пішли на подвір’я, я розпалю вугілля в мангалі. Ми з Ангелиною привезли замаринований шашлик, – радісно сказав брат, у передчутті майбутнього бенкету.
Лише за кілька годин ми встигли приготувати та поїсти шашлик, після чого Микола з дочкою поїхали додому.
Коли я мила посуд, до мене підійшли діти, й стривожено повідомили про зникнення кількох моделей машин, та одного набору конструктора.
– Мабуть, Геля взяла, – припустила мати. – А де ви були, коли вона грала?
– Ми дивилися телевізор, там якраз почався наш улюблений мультсеріал, – винно відповіли Віктор і Євген.
– Я ж просила вас за нею приглянути, – невдоволено промовила я. – Тепер чекатимете, коли у вашого дядька з’явиться час знову заїхати до нас у гості.
Я взяла телефон, та зателефонувала Миколі, щоб дізнатися про долю іграшок своїх синів.
– Моя улюблена племінниця випадково не прихопила із собою конструктор, та пару модельок? – спокійно поцікавилася я.
– Ти про це? – засміявся чоловік. – Є за нею такий грішок, але ти не хвилюйся, ми все обов’язково повернемо.
– Я не хвилююся, нехай грає поки що. Тільки скажи їй, щоб наступного разу питала дозволу, перш ніж щось брати, – наполегливо промовила я.
– Добре, я обов’язково їй передам, – примирливо промовив Микола, і поклав слухавку.
За кілька днів я вирушила до міста у справах і заздалегідь попередила брата, що ми можемо зустрітися.
Микола запропонував мені побачитись у кафе біля його роботи. Він пообіцяв принести іграшки Євгена та Віктора, щоб повернути їх.
Однак, коли ми побачилися, виявилося, що чоловік забув узяти з собою конструктор, та модельки племінників. Микола дав слово, що обов’язково відвідає сестру найближчим часом, та точно привезе іграшки.
Через два тижні він справді приїхав до нас у гості. Разом із ним приїхала його дружина Анжела, та дочка Ангеліна. Ось тільки жодних іграшок вони із собою не захопили.
– Що за конструктор? Ти мені нічого про це не казав? – з награним здивуванням вимовила Анжела, дивлячись на чоловіка.
– Сестричко, це лише дитячі іграшки, чого ти до мене через них причепилася? – роздратовано спитав Микола.
– Ці іграшки дорогі моїм дітям, тому, будь ласкавий, поверни їх, – крижаним голосом промовила я.
Брат вкотре пообіцяв усе повернути. Цього разу Євген та Віктор увесь вечір уважно стежили за Ангелиною, щоб вона знову нічого не поцупила.
На їхнє щастя, родичі довго не засиджувалися і пішли по англійські, не попрощавшись.
Минуло кілька тижнів після останньої нашої зустрічі. Я зрозуміла, що добровільно ніхто нічого не поверне, тож я напросилася до Миколи у гості.
За кілька днів до Нового року ми з дітьми приїхала в місто відвідати родичів. Перед цим Євген та Віктор отримали від мене особливі вказівки.
– Ну все, діти, нам час додому. Швидко збирайте свої речі, а я поки що таксі замовлю, – весело промовила я, і хитро підморгнула синам.
Діти одразу ж кинулися до своїх рюкзаків, куди вже заздалегідь поклали свій конструктор і модельки, поцуплені Ангелиною, і стали потай закидати в них речі родичів.
Всього за кілька хвилин вони привласнили пульт від телевізора, Bluetooth-колонку, та наручний годинник Миколи.
Господарі квартири нічого не помітили, і я з дітьми змогла спокійно поїхати додому. Тільки наступного дня Микола зателефонував мені, і відразу почав лаятись.
– Навіщо ти мене обікрала? Хочеш, щоб я написав на тебе заяву в поліцію? – погрозливо промовив брат.
– Звісно, ні! Про яку поліцію ти говориш? Це ж просто дитячі витівки. Ти повинен мене зрозуміти, адже ваша з Анжелою дочка теж іноді поводиться подібним чином, – глузливо відповіла я.
– Але ти не хвилюйся, ми обов’язково зустрінемося з тобою, і я все поверну. Якщо не забуду.
– Що означає, якщо не забуду? – невдоволено спитав чоловік.
– Ну, недарма ж ми з тобою брат і сестра. Я теж, як і ти, можу кілька разів поспіль забувати взяти на зустріч твої речі, – промовила я, відверто знущаючись.
– Я й справді тоді забув узяти ваші іграшки! – невдоволено промовив Микола.
– Не вірю! Щоразу перед зустріччю я нагадувала тобі про них, – обурено сказала я.
– Добре! Визнаю, що я не мав рації, й легковажно віднісся до твого прохання, – роздратовано заявив брат.
– Ти, відверто кажучи, не збирався повертати мені іграшки. Якби ми з дітьми не приїхали до тебе додому, то досі не побачили б свого конструктора, – впевнено промовила я.
– Ну то й що? Ти вибачень від мене хочеш, чи моральної компенсації? Поверни мені мої речі, й розійдемося, – сердито промовив Микола.
– Якщо вони тобі так потрібні, то приїдь сам, – холодно відповіла я, і поклала слухавку.
За своїм майном чоловік примчав того ж дня. Я не хотіла стикатися з братом, тому його речі висіли у пакеті на паркані.
Кілька місяців ми не спілкувалися, поки однієї ночі Микола, після якоїсь гулянки, не зателефонував мені, і не перепросив.
Я вибачила його, і ми знову почали ходити один до одного в гості, але вже без ексцесів! Можливо брат зрозумів, що дитячі іграшки – це також комусь дорогі речі, і які з неба не впали, а були куплені за гроші!
Я вважаю, що слушний урок я йому піднесла! А ви як вважаєте, я не дріб’язкова, що зажадала повернення іграшок?
