— Ми взагалі вечеряти сьогодні будемо?
Голос Кирила, поважний і невдоволений, увірвався у стерильний простір її маленького кабінету, порушивши рівний гул працюючого системного блока. Аліна не обернулася, її погляд був прикутий до цифр на екрані. Вона лише підняла руку, показуючи жестом «одну хвилину». Там, по той бік монітора, австрійські партнери кивали й усміхалися, не підозрюючи про масивну фігуру у формі охоронця, що затулила світло у дверному отворі її кімнати.
— Алін, я з тобою розмовляю, — не вгамовувався він. Голос став нижчим, у ньому з’явилися нотки погано прихованого роздратування. Від нього пахло вулицею, дешевим тютюном і чимось ще, казенним, — запахом його роботи.
Вона швидко надрукувала в чаті «Дякую за зустріч, колеги, я вишлю підсумковий протокол за годину», ввічливо усміхнулася в камеру та натиснула червону кнопку завершення виклику. Зображення усміхнених європейців зникли, залишивши її наодинці з відображенням у темному екрані та чоловіком, який уже увійшов до кімнати й тепер нависав над її столом.
— Кириле, я майже закінчила. Дай мені пів години, будь ласка.
— Пів години, — він перекривив її, скрививши губи. — Ти кажеш це вже третю годину. Я приходжу зі зміни, хочу нормально поїсти, поговорити з дружиною. А дружина одружена зі своїм компьютером.
Він узяв зі столу її ручку і почав крутити її у своїх великих, загрубілих пальцях. Цей жест — вторгнення на її територію, дотик до її робочих інструментів — змусив Аліну внутрішньо напружитися.
— У мене був важливий дзвінок. Цей проєкт закриє кредит за машину, пам’ятаєш? Ту саму, якою ти так любиш їздити на риболовлю.
Вона намагалася говорити спокійно, апелюючи до логіки, до спільних цілей. Але на нього це не діяло. Логіка була безсила там, де говорила уярмлена гордість.
— Знову ти про гроші! — він кинув ручку на стіл. — Вічно ти тицяєш мені цими грошима! Я мужик, я працюю! Так, я не сиджу в теплі за комп’ютером, я добу на ногах у цьому дурному торгівельному центрі. Але я працюю! А приходжу додому, і мені хочеться простої людської уваги, а не твоїх фінансових звітів!
Він обійшов стіл і зупинився за її спиною. Вона відчувала його важке дихання у себе на потилиці. Це було нестерпно. Він не просив уваги, він її вимагав, витягав, як рекетир. Усередині неї замість звичної втоми почала повільно закипати холодна, важка злість.
Він не бачив її виснаженого обличчя, не бачив, як вона працює по дванадцять годин, щоб вони могли жити в цій квартирі, а не в кімнаті у його матері. Він бачив лише свій дискомфорт, своє ображене его.
— Кириле, відійди. Ти мені заважаєш.
— Я тобі заважаю? — він посміхнувся, і ця посмішка була сповнена отрути. — Звісно. Я ж не графік на твоєму екрані. Я жива людина, зі мною треба розмовляти. А це, мабуть, занадто складно для такої ділової жінки, як ти.
Аліна повільно повернула крісло й подивилася на нього знизу вгору. Прямо в очі. У цей момент вона більше не бачила в ньому чоловіка, близької людини.
Вона бачила велику, вередливу дитину, яка тупає ніжкою і вимагає іграшку. І її терпіння, тонке, як павутиння, натягнуте до краю за цей нескінченний робочий день, лопнуло з сухим, ледь чутним тріском.
Він не відійшов. Навпаки, він обперся руками об її стіл по обидва боки від крісла, ув’язнюючи її у пастку. Тепер вона бачила його обличчя зовсім близько: пори на шкірі, дрібні червоні судини в куточках втомлених очей, презирлива складка біля рота. Він навмисно вдирався у її простір, тиснув, намагався змусити її відчути себе маленькою і винною.
— Що, сказати нічого? — його голос став тихішим, але від цього тільки злішим. — Закінчилися аргументи про кредити та проєкти? Може, визнаєш нарешті, що тобі просто начхати на мене? Що тобі важливіші твої іноземні начальники, ніж чоловік, який чекає на тебе на кухні?
Його слова більше не зачіпали. Вони були як каміння, кинуте у глибокий колодязь — тільки глухий хлюп десь на дні й більше нічого. Уся втома, що накопичилася за тижні безсонних ночей і нескінченних переговорів, раптом випарувалася, змінившись дзвінкою, гострою, як лезо, ясністю.
Вона зрозуміла, що більше не хоче виправдовуватися. Не хоче пояснювати. Не хоче щадити його тендітне чоловіче самолюбство.
Аліна плавно, без різких рухів, відштовхнула крісло назад, виходячи з його пастки. Вона встала. Тепер вони були одного зросту, і вона дивилася йому прямо в очі, і в її погляді не було ні страху, ні провини. Тільки холодна, безпристрасна зневага.
— Уваги тобі хочеться, Кириле? — її голос був рівним і твердим, без жодної тремтячої ноти. — Тобі хочеться, щоб я, відпрацювавши дванадцять годин, бігла на кухню, гріла тобі вечерю і дивилася в рот, доки ти розповідаєш, як ганяв підлітків у торгівельному центрі? Ти вважаєш, це справедливий обмін?
Він розгубився від такої прямої атаки. Він звик, що вона або відмовчується, або втомлено відмахується. Але він ще не бачив її такої.
— Я мужик, я сім’ю утримую… — почав він свою заїжджену платівку, але вона не дала йому договорити.
Її голос піднявся, наливаючись силою і гнівом, який вона так довго тримала всередині. Він заповнив не лише маленьку кімнату, а, здавалося, і всю квартиру, вибиваючи зі стін пил і старі образи.
— Я, працюючи з дому, заробляю більше, ніж ти у своїй охороні! Тож не треба мені казати, що в мене погана робота і я постійно нею зайнята! Якби не я, то ми б давно з голоду померли!
Ця фраза, вимовлена з нещадною чіткістю, вдарила по ньому сильніше за будь-який кулак. Вона була тією самою забороненою, найстрашнішою правдою, яку вони обидва знали, але ніколи не наважувалися вимовити вголос. На його обличчі відбилася ціла гама почуттів: спочатку недовіра, потім шок, а потім — хвиля темної, тваринної люті, що спотворила його риси. Розум у його очах згас.
Він не закричав у відповідь. Він видав якийсь короткий, гортанний звук, і наступної миті його рука метнулася до столу. Він схопив її ноутбук — джерело її успіху та його приниження. На секунду він завмер, тримаючи його в руках, ніби зважуючи.
А потім з розмаху, вклавши в рух усю свою ненависть і безсилля, жбурнув його об стіну. Пролунав оглушливий тріск пластику, що ламався, і дзвін екрана, що обсипався. Чорний прямокутник, що пов’язував її зі світом, перетворився на купу сміття.
Аліна скрикнула, не від переляку, а від раптового болю за знищену роботу. Цей скрик став для нього останнім спусковим гачком. Він розвернувся і щосили грубо штовхнув її в плече. Вона не втрималася на ногах і, відлетівши до стіни, сповзла на підлогу. Він не дивився, куди вона впала.
Він стояв посеред кімнати, важко дихаючи, як загнаний звір, дивлячись на уламки комп’ютера. Потім, не сказавши більше ні слова, він мовчки розвернувся і вийшов із квартири. Його важкі кроки прогриміли сходами й стихли.
Аліна залишилася сидіти на підлозі. Вона не плакала. Вона холодно оглядала уламки своєї роботи та своє зруйноване життя.
Вона сиділа на підлозі, притулившись спиною до прохолодної стіни, ще кілька хвилин після того, як звук його кроків остаточно розчинився у гулі під’їзду. Повітря в кімнаті було спертим, пахло пилом від удару об стіну і тонким, їдким запахом горілого пластику від розколотої батареї ноутбука.
Вона не думала ні про що. Голова була порожньою і гулкою, як покинутий будинок. Вона просто дивилася на справу його рук.
На підлозі, немов останки якоїсь дивовижної чорної тварини, були розкидані уламки її робочого інструменту. Викривлена кришка з темним, розтрісканим екраном. Клавіші, що випали, схожі на вибиті зуби. Осколки корпусу, що блищали гострими гранями у світлі настільної лампи.
А у стіні, прямо над плінтусом, залишилася глибока вм’ятина — шрам, який уже нічим не приховати. Це було не просто знищення речі. Це був акт осквернення. Він не просто зламав її ноутбук, він вдерся у її світ і розтоптав його.
Аліна повільно підвелася. Рухи її були плавними, трохи загальмованими, немов у людини, що опритомніла після тяжкої хвороби. Вона підійшла до столу, взяла порожній кошик для сміття і повернулася до уламків.
Вона не стала збирати їх руками. Вона пішла на кухню, взяла совок і щітку і почала методично, без жодної метушні, змітати те, що ще годину тому було її роботою, її зв’язком зі світом, її незалежністю.
Кожен звук в оглушливій тиші квартири відлунював. Сухий шерех пластику по ламінату. Глухий стукіт, з яким великі деталі падали у кошик. Вона працювала акуратно, ретельно збираючи навіть найдрібніші осколки скла від екрана.
Коли підлога була чиста, вона взяла вологу ганчірку і протерла місце, де лежали уламки, стираючи останні сліди катастрофи. Потім вона поставила кошик зі спотвореним залізом біля вхідних дверей. Як мішок зі сміттям, який уранці треба винести.
Плече, у яке він її штовхнув, тупо нило. Вона підійшла до дзеркала в коридорі та, стягнувши комір светра, подивилася на шкіру. Там уже наливався синявою великий, потворний синець. Вона дивилася на нього без жалю до себе, без злості.
Вона дивилася на нього з холодним, відстороненим зацікавленням дослідника. Це була мітка. Знак, який він залишив. Фінальна точка в їхній історії, поставлена не словами, а грубою силою.
Після цього вона пройшла на кухню. У холодильнику лежала охолоджена куряча грудка, у шухляді — овочі. Вона дістала обробну дошку, гострий ніж і почала готувати вечерю. Тільки для себе. Її рухи були точними та вивіреними.
Вона різала салат, і ніж стукав по дошці в рівному, спокійному ритмі. Вона поставила на плиту сковороду, налила олії. Звук шипіння м’яса на розпеченій поверхні був єдиним гучним звуком у квартирі, і він був якийсь домашній, затишний, абсолютно недоречний у цій обстановці.
Вона поїла, сидячи за столом у повній самотності. Вона не вмикала ні телевізор, ні музику. Вона просто їла, повільно пережовуючи їжу, дивлячись у вікно на темне, байдуже місто. Вона не будувала планів помсти, не прокручувала в голові гнівні промови.
Вона просто накопичувала сили. Усередині неї, там, де раніше була любов, втома і надія, тепер утворювався холодний, твердий кристал чистого, як спирт, рішення. Це було затишшя. Але не те, що буває після бурі. А те, що передує найбільш руйнівній її частині. Вона знала, що він повернеться. І вона була готова.
Минуло близько трьох годин. Вона сиділа на дивані у вітальні, не запаливши світло, і дивилася в чорноту вікна. Вона не чекала, не ворожила. Вона просто знала. І коли у замку повернувся ключ, вона навіть не здригнулася.
Двері відчинилися, і на порозі виник Кирило. Він був у тій самій формі, але тепер вона була пом’ята, а від нього самого хвилями йшов кислий запах алкоголю і провини. В одній руці він тримав безглуздий, загорнутий у хрусткий целофан букет із кількох яскраво-червоних троянд. Квіти виглядали такими ж пом’ятими та нещасними, як і він сам.
— Алін… — почав він, його голос був сиплим і невпевненим. Він зробив крок у квартиру, і його погляд відразу ж натрапив на кошик для сміття, що стояв біля стіни. Він завмер, дивлячись на осколки чорного пластику, що стирчали з нього. Букет у його руці безпорадно похилився.
Аліна мовчала. Вона не встала, не поворухнулася. Просто дивилася на нього з напівтемряви кімнати, і її обличчя було абсолютно непроникним. Ця її нерухомість і мовчання лякали його набагато більше, ніж крики чи звинувачення.
— Я… я не хотів, — видавив він із себе, переступаючи з ноги на ногу. — Я не знаю, що на мене найшло. Біс попутав. Я втомився, зірвався… Ти вибач мені, га? Я куплю тобі новий. Кращий, ніж був. Хочеш, прямо завтра?
Він говорив швидко, збито, наче боявся, що якщо він замовкне, то ця гнітюча тиша розчавить його. Він підійшов ближче і спробував простягнути їй квіти.
— Це тобі.
Вона навіть не подивилася на них. Її погляд був прикутий до його обличчя.
— Постав на підлогу, — її голос пролунав рівно й холодно, наче вона говорила зі стороннім.
Він розгублено моргнув, але підкорився, незграбно примостивши букет біля ніжки дивана. Тепер, коли його руки були вільні, він не знав, куди їх подіти.
— Алін, ну скажи щось. Накричи на мене, удар, якщо хочеш! Тільки не мовчи так. Мені страшно.
І тут вона повільно підвелася. Вона підійшла до нього впритул, так близько, що відчувала жар, що виходив від нього, і запах перегару. Вона подивилася на синець, який напевно вже проступив у неї на плечі під светром, потім перевела погляд на його очі.
— Ударити тебе? Навіщо? Щоб ти відчув себе мучеником? Щоб вирішив, що ми квити? Ні. Я не принесу тобі такого задоволення.
Його обличчя спотворилося. Його п’яне каяття швидко випаровувалося, поступаючись місцем звичному роздратуванню.
— Та що ти за людина така? Крижана! Бездушна! Я перед тобою душу вивертаю, вибачаюся, а ти… Тобі хоч щось людське знайоме? Чи в тебе там замість серця калькулятор?
Це було все, що їй потрібно було почути.
— Людське? — вона посміхнулася, але в цій усмішці не було веселощів. — Ти називаєш людським те, що зробив? Ти не зірвався, Кириле. Ти просто показав, хто ти є насправді. Маленький, заздрісний і слабкий чоловік, який не може витримати, що його дружина успішніша. Тобі не потрібна була моя увага. Тобі потрібно було, щоб я була слабша за тебе. Щоб я залежала від тебе. Щоб ти міг приходити зі своєї жалюгідної роботи й почуватися господарем.
Кожне її слово було як точний удар скальпелем. Вона не кричала. Вона говорила тихо, майже без емоцій, і від цього її слова різали ще болючіше.
— Ти знищив не просто річ. Ти спробував знищити мене. Мою роботу, мою гідність. Думав, я зламаюся? Буду валятися в ногах і благати тебе повернутися? Ти помилився. Я дивилася на тебе, коли ти йшов, і мені не було боляче. Мені було гидко.
Він відсахнувся, як від удару. Його обличчя зблідло. Він хотів щось крикнути, заперечити, але не міг знайти слів. Вона роздягла його, вивернула навиворіт і показала йому всю його убогість.
— Іди геть, — сказала вона так само тихо. — Просто візьми свої квіти й іди геть.
Він дивився на неї ще кілька секунд, і в його очах була суміш люті, образи й тваринного страху. Він зрозумів, що це кінець. Остаточний і безповоротний. Він більше не мав над нею жодної влади.
Він розвернувся, нагнувся, щоб підняти свій букет, але замість цього його рука стиснулася в кулак, і він з розмаху вдарив по квітах. Червоні пелюстки розлетілися коридором. Потім він мовчки вийшов за двері. Вона не чула, як він ішов. Вона просто підійшла і повернула ключ у замку. Два рази…
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
