– Чи обов’язково треба було мене на людях ганьбити? – невдоволено бурчав Ігор.
Взагалі він бурчав всю дорогу додому, але я гордо ігнорувала його бурчання. І тільки в Ігоря вдома, я зволила відповісти:
– Я ганьбити тебе не збиралася, я ж не знала, що ти збираєшся наше особисте життя виставляти напоказ. Нам із тобою не по двадцять років, щоб такі питання вирішувати спонтанно.
– Могла б для вигляду погодитися, щоб я недолугим не виглядав, – вигукнув Ігор, розкидаючи взуття по передпокої. – А потім сказала б своє «ні»…
– Ігоре, а ти мене ні з ким не плутаєш? Я задля публіки робити з себе незрозуміло що, не збираюся! – До речі, каблучка – повне фуфло. Ти її у переході купив?
– У салоні… – розгубившись, відповів Ігор.
– Ну, каблучка з розряду, все одно відмовлять і прийдуть здавати, – я хмикнула і пішла до кімнати.
– Віка! – Тобі мало того, що ти мене зганьбила на весь ресторан, то ти мене ще й удома вирішила добити?
Я виглянула з кімнати в коридор, де продовжував обурюватися чоловік.
– Мені про каблучку треба було в ресторані сказати? Щоб перед всім чесним народом тебе ще більше втопити? – Я не така зла жінка!
– Ти жахлива жінка! – Ігор пішов за мною.
– Бачили очі, що брали, – сказала я, розтягнувшись на дивані. – Ох, добре як! Краще б удома і поїли, і культурну програму пережили!
– Тобі ганьби менше, та й я раніше б із туфель вилізла! – Скрипкове тріо, що тобі осоромитися допомагало, – сказала я, – постав їм три бали за послугу! – Так фальшивити ще вміти треба! Ти їх також у переході знайшов?
– Та ти! – вигукнув Ігор. – Совість у тебе де? Посоромилася б! Я тут із відкритою душею, руку та серце їй пропонував, а ти!
– Суповий набір у морозилку, – відповіла я і залилася радісним сміхом.
– Мало того, що ти зла і жахлива жінка, то ти ще якась неправильна! – Заявив він, падаючи в крісло. – Будь-яку даму поклич заміж, так побіжить, втрачаючи капці і здоровий глузд! І лише ти мені відмовила!
– І багатьох ти за дружину кликав? – Піднявши брову, запитала я. – Як би, ми вісім років разом.
– Після твоєї відмови, бажання на все життя випарувалося!
– Тобто, більше ти не хочеш ставати чоловіком?
– Ні! Не хочу!
– Чудово! – Конфлікт вичерпано! Тоді йди сюди, я тебе поцілую! Букет, що ти забув забрати з ресторану, був чудовий!
Він зробив рух, щоб підвестися з крісла, але передумав. Образа так швидко не минає.
– Віка, а ти ж раніше хотіла заміж. І дітей хотіла. І натякала мені, і вмовляла, на колінах просила тебе за дружину взяти. Навіть ультиматуми ставила.
А коли я запропонував, то відмовила з особливою жорстокістю. Що сталося з тобою?
Мене доцільність питання змусила розплющити очі і навіть підняти голову:
– Послухай, аналітик, а ти не помітив, що з останньої нашої розмови про весілля п’ять років минуло?
І всі ці п’ять років мене повністю влаштовував формат наших стосунків! – Навіщо треба було все псувати?
– А що я зіпсував? – Я просто дозрів для того, щоб стати чоловіком та батьком! Готовий взяти на себе таку відповідальність!
– Він дозрів! – я почала сміятися. – Хлопчик нарешті нагулявся і вирішив вирости! Пізно, любий мій! Потяг уже тю-тю!
– І нічого не “тю-тю”, мені всього тридцять вісім, як і тобі, в принципі.
Здоров’я у нас добре, дітки будуть здорові. Гроші, щоб їм дати, є! Саме час створювати сім’ю та плодити нащадків!
– А я не хочу! – Про що тобі недвозначно повідомила у ресторані.
На початку відносин мало хто задається серйозними питаннями про сім’ю та дітей. Як правило, це просто приємне проведення часу з усіма наслідками.
Звичайно, наслідки бувають і шокуючими, після яких хочеш чи не хочеш, а соціальна роль змінюється. Ми з Ігорем почали відносини, коли нам було по тридцять років.
Рік ми кружляли в рожевому тумані радості та щастя. А потім я не дуже прозоро натякнула:
– Ігоре, а що ти думаєш про майбутнє?
– А що про нього думати? – Ми в нього прийдемо, і житимемо, як у теперішньому.
– Ти мені ще про геополітику розкажи! – Я говорю про наше майбутнє!
– А все з ним нормально буде! – Нам із тобою добре разом. Продовжуватимемо зустрічатися. Так би мовити, будувати стосунки.
– Відносини ми з тобою і так збудували, – сказала я, пильно дивлячись на Ігоря. – Далі щось будуватимемо?
– Чисто гіпотетично – звісно будемо, але я ще не готовий до створення сім’ї, якщо ти про це.
– Ага, – розгублено кивнула я. – А коли буде це твоє «чисто гіпотетично»? Я як би, молодше не стаю. Це у вас, у чоловіків, із цим все просто. А у нас репродуктивний вік, як би, туди-сюди – і до побачення!
– Віка, я це чудово розумію, але нічого конкретного сказати не можу. Зараз у нас з тобою, так званий, гостьовий шлюб.
Мене це цілком влаштовує. А до чогось більшого я просто не готовий, – він обійняв мене. – Я тебе неволити і ображати не буду.
Я тебе люблю! І колись, коли дозрію для сім’ї, хотів би, щоб саме ти стала моєю дружиною, і саме від тебе хочу дитину. Але це, вочевидь, не зараз!
– І я тебе люблю! – Якщо треба почекати, я тоді кар’єрою займатимуся.
– От і розумничка! – Ігор погладив мене по голові. – Якраз щоб була ґрунтовна матеріальна база! Та й я на місці сидіти не буду!
Мене Ігор не удостоїв виразних причин, але їх він озвучив приятелю.
– Мені взагалі не цікаво зараз одружуватися і заводити дітей. Це не просто кайдани, це капкан, з якого вже не вирватися!
Сидітимеш на роботі, а потім, прийшовши додому, так само сидітимеш удома. І в окремих випадках вириватимуся на культурний відпочинок.
– Дуже ти згущуєш фарби, – відповів Стас, який був уже п’ять років у шлюбі. – Тут головне, як поставиш себе у сім’ї.
Мені моя дружина не забороняє погуляти з хлопцями, чи куди поїхати. Тільки вона потім стільки ж часу проведе без мене та дитини. Нормальні партнерські стосунки.
– Але ти це право вирвав шляхом умовлянь та підкупу, а мені навіть повідомляти не треба, куди я й навіщо.
– Просто смс-ку відправив, «зайнятий, поїхав». І жодного слова ніхто не скаже! Я вільний у своїх вчинках і рішеннях, а тобі звітувати доводиться!
– Ні, влаштувався ти, звичайно, класно, – погоджувався Стас, – але наскільки це влаштовує твою жінку?
– А ось тут мені на руку грає велика сила кохання! – Вона чекає! Ні, натякати не припиняє, але реакції на відмови поки що не дуже болючі. Кілька перерв робили на тиждень, поки вона дулася, але потім списувалися, мирилися.
– Не знаю, – сказав Стас, – так і догратися можна. Якось відмовиться вона миритися.
– Розумієш, кохання коханням, але, мені родина зараз взагалі не цікава. Я хочу будувати кар’єру, добиватися висот, розважатися, доки здоров’я дозволяє.
А потім, коли організм почне страйкувати, що по гірських річках не сплавитись, тоді можна й родину.
– Знаєш, я по собі скажу, що сім’я – це також не просте завдання. Часом так вмотаєшся, що руки-ноги відвалюються.
– Мені зараз тридцять два, ще років п’ять я можу про це навіть не замислюватись!
Три роки стосунків ледь не обвалилися, коли я поставила ультиматум:
– Або ми одружуємося і у нас буде дитина, або на фіг мені здалися такі стосунки!
Ігор довго, уважно, але з ніжністю подивився на мене і сказав:
– Я поки що не готовий до сім’ї. Вибач. Я не хочу ставити крапку у наших відносинах, але якщо її поставиш ти, я прийму це. І говорю тобі це тому, що насправді тебе люблю!
Два тижні я не знаходила собі місця. Смикалася і нервувала. То на мене накочував безпричинний сміх, то душили сльози. Два тижні самокатування і торгівлі із собою.
Рішення я прийняла, і щоб обрубати можливість відступу, поділилася переживаннями з колегою.
– Знаєш, Наташо, а я вирішила жити в задоволення! І нехай мене називають егоїсткою, я хочу радіти кожному прожитому дню!
– Після таких заяв зазвичай зриваються в такий штопор, що потім жоден психолог не розбереться, – Наташа зробила рукою запрошувальний жест. – Просвіти, чим же ти збираєшся себе радувати?
– Усім! – відповіла я. – А щоб у мене на все це були гроші, я полізу вгору кар’єрними сходами! Зубами вигризатиму собі місце під сонцем!
На курси підвищення кваліфікації записалася! Тож, дай тільки термін, і ти ще почуєш про мене!
– Віка, ти бухгалтер! – І таких бухгалтерів ми маємо п’ять десятків! Куди ти полізеш?
– Вгору! – твердо сказала я.
І за п’ять років таки добилася посади головного бухгалтера. А це не лише статус, а й хороші гроші, організація ж була о-го-го!
Подорожі по всьому світу, найкраща їжа, елітні напої, дорогий та якісний одяг. Нова машина, нова квартира, нові смаки та уподобання.
А зі старого – лише Ігор, з яким ми продовжували стосунки із дурною назвою – гостьовий шлюб.
– А що означає не хочу? – дивувався Ігор. – Це ж ваше жіноче призначення! Ваша функція така! Кожна жінка має хотіти стати дружиною, а потім і матір’ю!
– Ну а я жінка незвичайна! Радів би, яка унікальна у тебе супутниця!
– Я тішуся, – кивнув Ігор, – я зрозуміти не можу, з чого в тебе ця унікальність прорізалася?
– А це завдяки тобі, любий! – Коли я вмовляла тебе одружитися і завести сім’ю, ти мене послав з цими пропозиціями за місцем прописки.
У тебе були інші орієнтири. Ну а я теж переглянула свої! Тепер я успішна жінка із капіталом! Я шанована і прекрасна.
– І я не хочу втрачати здоров’я, час, гроші на будь-які дурниці, бо в тебе змінилися орієнтири! Мене все влаштовує!
– Так, а як же майбутнє? – запитав Ігор.
– Все з ним гаразд! – Продовжуватиме стосунки, як вони є. А якщо тобі не хочеться, то я піду!
– Я думаю, знайдуться чоловіки, які будуть раді зустрічам зі мною на моїх умовах. А ти можеш знайти іншу жінку і їй впарювати казку про сім’ю, дітей та щасливий шлюб! Але я тобі, пробач за чесність, не радила б!
– Це чому? – Ігор виявив інтерес.
– Дамочка з причепом тебе навряд чи зацікавить, а для молодої дівчинки ти дещо зносився з роками.
Гроші, звичайно, їх приваблять і утримають, а може навіть і дитинку тобі подарують, але як ти будеш жалюгідно виглядати на тлі всього цього!
– Чому жалюгідно? – Запитав Ігор. – Я ще дуже нічого!
– Зараз тобі тридцять вісім. Допустимо, в сорок у тебе з’явиться дитина. У сорок шість ти поведеш його до школи, у п’ятдесят сім він її закінчить. Тобі буде шістдесят два роки, коли він відучиться!
Ігоре, які тобі діти, якщо дитина ще толком на ноги не встане, а вже повинна буде за тобою горщики виносити? Ти, звичайно, вибач, але дитину хоч пошкодуй!
Ігор сидів у кріслі принижений та ображений. А відповісти нічого не міг. Але найприкріше було те, що я мала рацію. А найгірше, що правда з моїх вуст стьобала дужче батога.
І розумів же він, що я такою стала через нього. Це Ігор п’ять років тому перевернув мій світ, змусив відмовитись від ідеї шлюбу та сім’ї.
– Віка, а може, спробуємо таки? – промовив він убитим голосом.
– Пізно, любий мій! Я вже обрала своє життя, а ти, якщо хочеш, звичайно, можеш бути моїм супутником.
Я поїхала до себе додому, а його попросила подумати. А через місяць ми видалили номери телефонів один одного, обмінялися побутовими дрібницями, що накопичилися в наших квартирах за час стосунків. І розійшлися, як у морі кораблі!
Як висновок, варто відзначити, що я примудрилася прожити щасливе безбідне життя, хоча так і не зазнала принад материнства.
А ось Ігор, що не рвався створити сім’ю, щасливим так і не став. Три скоростиглих шлюби позбавили його майна та здоров’я.
А закінчив він свій життєвий шлях у дешевому будинку для літніх людей, куди його відправив прийомний син.
Багато про що він жалкував, лежачи на вологих простирадлах під стелею, що облупилася, але в голові сиділа фраза, колись мною сказана: – Пізно, любий мій! Пізно!
