Як зараз пам’ятаю той осінній, листопадовий день, коли до мене прийшла Люба. Дощ тоді зарядив дрібний, все село сірою пеленою затяг.
Стукає вона, входить, а на ній обличчя немає. Сама сіра, як та осінь, хустка пухова збилась, руки тремтять, а пальці ж – всі в тріщинах, в які в’їлася земля. Робочі руки, селянські.
– Семенівно, – каже, і голос зривається, наче струна лопнула, – дай щось. Серце зараз вискочить.
Я її посадила, крапель накапала. Сиджу, руку її у своїй тримаю – крижана рука, як у покійниці, пробач Господи.
– Що сталося, – питаю, – Любаша? Знову Сашко?
Мовчить. Тільки сльози по зморшках котяться, у куточках губ збираються. Гіркі сльози, материнські.
Жила Люба тяжко. Чоловіка поховала давно, одна сина тягла. Сашко в неї пізній, єдиний.
Вона ж на нього й не дихала. Сама недоїдала, а йому – найкращий шматок. У місто його вчитися відправила, всі жили з себе витягла, щоб одягнений-обутий був, не гірший за інших.
А повернувся Сашко за п’ять років, не доучився.
– Не моє це, мамо, – каже, – там душно, там люди злі.
Ну мати є мати – прийняла, зраділа навіть. Думала, помічник буде. А він приїхав не один, а з дружиною молодою, Тетяною.
І ось живуть вони у Любиному будинку третій рік. Сашко все «себе шукає». То в сторожем влаштується – виженуть за бенкети, то на пилораму – важко йому, спину ломить.
А Таня… ох і дівка, пробач Господи. Нігті довгі, розфарбовані, вийде на кухню до обіду, ніс морщить:
– Фу, Любов Петрівно, знову ви тушкуєте капусту, сморід на весь будинок.
А Люба і рада старатись. Встане о четвертій ранку, корову подоїть, піч витопить, млинців напече. А «дітки» сплять. Ходить вона навшпиньки, дихати боїться, щоб сон їх дорогоцінний не злякати.
Того ранку, коли вона до мене прийшла, сталося у них страшне. Не пожежа, не повінь, а страшніше – байдужість.
Вирішив Сашко машину купити.
– Без коліс, – каже, – я тут, у дірці цій, зовсім загнуся. А так хоч таксуватиму, до райцентру їздитиму.
Грошей у них, ясна річ, кіт наплакав. Причепився він до матері:
– Продай Зорьку.
Зорька – це її корова. Годувальниця. Розумна була животина, ласкава, за Любою, як песик ходила. Люба в ній душі не чула, з нею розмовляла, їй біди свої шепотіла, коли зовсім нестерпно ставало.
– Як же я її продам, синку? – плакала Люба. – А молочко? А сметанка? Чим жити будемо?
– Ой, мамо, – пирхнула Таня, закочуючи очі, – вічно ви зі своїми коровами. У магазині молоко можна купити, пастеризоване, без мікробів ваших. А Сашкові розвиток потрібен.
Продала Люба Зорьку. Як її вели – це ж бачити треба було. Корова впирається, мукає жалібно, голову до Люби тягне, а Люба на паркані висить, виє у голос, ніби дитя ховає. Серце в неї тоді вперше і прихопило по-серйозному.
Купив Сашка машину. Стару іномарку, биту-перебиту. Тиждень покатався, перед друзями повипендрювався, та й стала машина мертвим вантажем біля воріт. Двигун стуконув.
Прийшла Люба додому з городу, спина не розгинається, картоплю копала одна – Тані на сонці не можна, шкіра ніжна.
Заходить до хати, а там дим коромислом. Сашко сидить за столом, похмуріше хмари, пінним накачується, Таня поруч пиляє його.
– Синку, – каже Люба тихо, – допоміг би картоплю в льох спустити.
А він глянув на неї, очі каламутні, злі:
– Відчепися, мати! Бачиш, у людини горе? Машина зламалася! Це ти винна. Грошей пошкодувала, мало дала, ось я мотлох і взяв. Була б ти розумніша, кредит би на себе оформила, їздив би я зараз на новій.
Ось тут у Люби всередині щось обірвалося. Сповзла вона по одвірку на підлогу. У грудях – як кілок розжарений. Хрипить:
– Сашко… швидку…
А Таня навіть не встала. Каже:
– Ой, Сашко, ну починається. Знову цей театр. Зараз корвалолу вип’є та пройде. Зроби телевізор гучніше, а то її стогін слухати неможливо.
Ось після цього вона до мене приповзла. Абияк, по стінці. Відпоїла я її, наставила уколів. Вона лежить на канапі, маленька така, висохла, як осінній лист. Дивиться в стелю сухими очима і мовчить. І мовчання це страшніше за крик.
– Не піду я додому, Семенівно, – каже раптом пошепки. – Не можу. Душно мені там. Сме ртю там пахне. Моєю сме ртю.
А куди йти? Рідні немає.
І тут – ось як доля повертає – заходить до мене дід Матвій, пасічник наш. Міцний ще чоловік, хоч і восьмий десяток розміняв.
Борода сива, широка, очі з хитринкою, а сам медом пахне і воском. Дружина в нього років п’ять як покійниця, жив він сам біля лісу.
Побачив він Любу, шапку в руках смикає.
– Здрастуй, Петрівно, – каже. – А я ось… палець, бач, нариває. Скалку загнав.
Подивився на неї уважніше, примружився. Він мужик мудрий, зайвих питань ставити не став.
– Слухай, Любо, – каже він раптом, – а ти чого така похмура? Справа в мене до тебе є. Медогонка цього року знатна, а мої руки… ех, не ті стали.
– Суглоби крутить. Не допоможеш старому? Мені б рамки перебрати, та на кухні допомогти. А то одному тужливо, хоч вовком вий.
Люба подивилася на нього, а потім на мене. Я киваю: йди, мовляв. Все краще, ніж у те пекло повертатися.
– А хоч і назовсім, – серйозно відповів Матвій. – Місця багато. Будинок великий, теплий.
Пішла вона до Матвія.
Перший тиждень Сашко з Тетяною навіть не кинулися. Думали, мати до подруги пішла чи в місто поїхала. Раділи свободі. Гулянки влаштовували, музика гриміла на все село.
А потім прийшло протверезіння. Їсти то хочеться. У будинку бруд – підлога не мита, посуд горою в раковині кисне, мухи роєм в’ються. Таня яєчню посмажити не може, щоб не спалити. Білизна не випрана. Гроші, що залишалися, скінчилися.
Люба тим часом у Матвія оживати почала.
Ви б бачили, як змінюється людина, коли її цінують. Матвій з нею ввічливий. «Любко, ти не перетруджуйся», «Любко, давай чайку поп’ємо».
Вона йому на пасіці допомагає, в білому одязі ходить, сітку на обличчя одягне – і у вулики. Бджоли її не чіпають. Відчувають, мабуть, що душа в неї добра, спокійна стала.
Запах там у них… Голова паморочиться! Медом, прополісом, димком від димаря та пізніми яблуками. Вечорами сядуть вони на веранді, самовар роздмухують.
Матвій їй про життя розповідає, про ліс, про звички тварин. А вона слухає та посміхається. Вперше за багато років просто так усміхається. Якось зустріла я її у магазині. Очі ясні, плечі розправила. Хустка нова, з візерунками.
– Знаєш, Семенівно, – каже, і голос дзвенить, як струмок, – я ніби заново народилася. Я ж думала, життя скінчилося, що я стара нікому не потрібна.
А виявляється, я ще й жінка. Матвій мені вчора подарував хустку. Так просто. Говорить: «До очей твоїх синіх підходить».
Минув місяць. Приперло Сашка. Картопля в підполі гниє – перебрати нема кому. Соління скінчилися. Таня скандалить, потребує грошей, а де їх взяти? Працювати Сашко не звик, а мати пенсію не несе.
Дізналися вони, де мати живе. Примчав Сашка до будинку Матвія. Злий, неголений, хмелем за версту несе. Почав у ворота бити ногою.
– Мати! Виходь! – репетує. – Ти що надумала? Ганьбити нас на все село! На старості років із мужиком сплуталася! Додому йди! Таня занедужала, доглядати треба!
Ми з Матвієм якраз у дворі були, я йому принесла мазь для суглобів. Матвій хотів було вийти, взяти костур, та шугнути опудала. Але Люба його за рукав притримала.
– Не треба, Матвію, – каже тихо, але твердо. – Це моє. Сама.
Вийшла вона за хвіртку. Стала перед сином. Маленька, сухенька, але погляд – сталевий. Дивиться на нього, як на чужого.
– Чого тобі, Сашко? – Запитує. Не «синок», а «Сашко».
– Ти це… закінчуй дурити! – зменшив він тон, збентежився навіть. – Додому ходімо. Там їсти нічого. І це… грошей дай. На ремонт машини треба.
Стоїть Люба, дивиться на нього. І бачу я, як у ній жалість бореться із правдою. Жалість звична, тягуча, та, що роками її у рабстві тримала. А правда – вона гірка, як полин.
– Немає в тебе більше матері-служниці, Сашко, – сказала вона. Голос рівний, спокійний. – Скінчилася! Витиснула я себе до краплі заради вас. Тепер я для себе пожити хочу.
– Та як ти… Та ти зобов’язана! – здійнявся Сашко. – Це ж мій будинок!
– Будинок твій, – кивнула Люба. – Живи. Працюй. Картоплю перебери. Дружину свою борщ варити навчи.
– А до мене сюди дорогу забудь. Пенсію я тепер на рахунок кладу, нам із Матвієм вистачає, –
повернулась і пішла до хати. Спина пряма, голова гордо піднята.
– Мамо! – крикнув він їй у спину. Вперше змалку так крикнув – злякано, жалібно, як маленький, якого в лісі кинули.
Вона на мить завмерла. Плечі здригнулися. Я думала – повернеться. Кинеться, обійме, останнє віддасть. Ні.
Зітхнула важко, перехрестила повітря перед собою і зайшла у хвіртку. Засув брязнув. І цей звук був крапкою.
Минула зима. Тяжка вона була для Сашки. Таня від нього втекла ще до Нового року. Поїхала в місто до батьків, й сказала:
– Не наймалася я в бруді колупатися.
Залишився Сашко один у порожньому холодному будинку. Не просихав з місяць. А потім… голод не тітка.
Продав він іномарку на запчастини за копійки. Влаштувався скотарем на ферму. Робота важка, брудна, проте годують і гроші живі.
Я бачу його іноді. Схуд, змарнів, подорослішав років на десять. Погляд інший став – не нахабний, а трохи прибитий, задумливий. Вітатися почав із сусідами.
А у Матвія з Любою – благодать. Пам’ятаю, заходила я до них провідати.
Літо у розпалі. Пасіка гуде рівно, заспокійливо. Повітря тремтить від спеки та запаху конюшини.
Будинок у Матвія перетворився.
На вікнах – фіранки білі, мереживні, Люба зв’язала. На ґанку квіти в горщиках “горять”. Чистота, половики, піч побілена.
Сидять вони на веранді. На столі – самовар пузатий, блищить на сонці. Вазочка з бурштиновим медом – свіжим, тільки відкачаним. Млинці стосом, рум’яні, маслом змащені.
Матвій щось стругає ножем, дерев’яну ложку ладить. А Люба в’яже шкарпетки.
– Заходь, Семенівно! – кричить Матвій. – Чай питимемо!
Сіли ми. Люба мені меду в блюдце налила.
– Їж, – каже, – це липовий. Найкорисніший.
І таке від них тепло виходить, такий спокій, що йти не хочеться. Сиділа б ось так вічність, слухала бджіл, дивилася, як сонце за ліс сідає, висвітлюючи верхівки сосен.
– А Сашко, – говорю обережно, – заходив?
Люба усміхнулася світло, без болю вже.
– Приходив, – каже. – Минулого тижня. Тверезий. Мішок картоплі приніс. Своєї, каже, посадив навесні. «Візьми, – каже, – мати. Тобі потрібніше». Постояв біля воріт, до хати не зайшов. Соромно йому.
– А ти?
– А я взяла. І банку меду йому винесла. І шкарпетки ось в’яжу…до зими йому. Нехай живе, Семенівно. Нехай живе сам. Я за нього його життя не проживу.
Подивився на неї Матвій, долоню свою величезну, шорстку на її руку поклав. І стільки в цьому жесті було ніжності, що в мене грудка у горлі стала.
Поверталася я додому полем. Сонце вже сіло, туман над річкою поповз молочний, густий. Пахне парним молоком, нічною фіалкою і землею, що остигає.
Іду і думаю:
– Господи, як же добре жити! Як добре, коли людина знаходить у собі сили скинути ярмо та випростатися.
– Знаєте, що я вам скажу насамкінець? Не бійтеся змінювати життя, навіть, якщо вам здається, що вже пізно. Пізнього щастя не буває. Щастя завжди вчасно. Те саме, що ми самі собі дозволяємо.
А ви як думаєте? Жорстоко Люба вчинила, чи справедливо? Чи повинна мати жертвувати собою до кінця? Напишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу.
