Я виріс у звичайній родині. Батьки працювали на заводі, зірок з неба не хапали, але зуміли здобути простору трикімнатну квартиру. Коли ми виросли та старша сестра Ксеня зібралася заміж, мама запропонувала розміняти велику квартиру на дві однокімнатні. Батько погодився.
Одну квартиру оформили на батька, а другу – на матір. Між батьками існувала домовленість, що батько заповідає свою квартиру мені, а мати – сестрі.
Навіть після весілля право власності належало батькам. Усіх влаштовував такий стан справ. У той час я ще навчався у школі й особливо не вдавався у розподіл нерухомості.
Пізніше у сестри з’явилася донька Іринка, і вони з чоловіком незабаром втомилися тулитися в однокімнатній. З дозволу матері сестра продала квартиру. До отриманих грошей Ксені чоловік додав ще стільки ж, і вони переїхали до двокімнатної квартири, причому з хорошим ремонтом.
Звичайно, сестра була цьому рада. Мати теж пишалася тим, що дочка добре влаштувалася у житті. Ксеня працювала бухгалтером у великій компанії, її чоловік Сашко очолював відділ продажу.
Їхня дочка Іра з дошкільної лави займалася плаванням та баскетболом. Їй пророкували гарне спортивне майбутнє.
На той час я вже навчався в університеті. Зізнатись чесно, у нас із сестрою були теплі стосунки, але бачилися ми нечасто. Натомість мати регулярно розповідала про те, яка Ксюша – розумниця, але, на жаль, я не схожий на неї ні зовні, ні за характером.
Я, звичайно, знав і раніше, наскільки батьки пишаються сестрою, але в ті роки мені було неприємно слухати ті самі дифірамби. Мати не цікавило те, що я отримав кандидата у майстри спорту з фехтування та стрільби.
Вона ніколи не приїжджала на мої змагання та гадки не мала, що таке рапіра. Бувало, що я міцно на неї ображався, але швидко відходив.
Після інституту я в’їхав у “свою” однокімнатну квартиру, де жив разом із батьком та матір’ю. У тата, щоправда, з віком похитнулося здоров’я. Коли мені було двадцять чотири роки, його не стало.
Після втрати батька мати все частіше почала згадувати про сестру, розповідати про її досягнення, що мене дуже дратувало.
– Мамо, може, досить вже розхвалювати Ксеню? Таке відчуття, що в тебе лише одна дитина.
– Синку, але ж вона у нас така розумна, така гарненька, а ти чим можеш похвалитися?
– Взагалі-то я теж не дурний, у мене дівчина є, Олею звати. Та й досягнень у мене не менше, ніж у Ксені. Он, ціла коробка грамот та кубків.
– Треба ж, щось я не пригадаю…
Після того, як не стало батька нам слід було б зайнятися оформленням квартири. Коли я завів цю тему, мати сказала, що вже все давно вирішено і є заповіт, в якому я призначений єдиним спадкоємцем цієї квартири.
Я повірив матері, тим більше що вона вже ходила до юриста і зібрала всі необхідні документи. Який же я був наївний.
Через два роки ми з Олею одружилися. Дружина дуже хотіла дитину, але ми домовилися, що поки що почекаємо з цим. Замало в однокімнатній квартирі місця.
За кілька років не стало мами. Вона пішла тихо, уві сні, ні з ким не попрощавшись.
На церемонії прощання я зустрівся з сестрою вперше за пів року. Помітив, що вона дуже схудла. Тоді я подумав, що втрата матері так сильно підкосила Ксеню. Але я помилився – сестра лікувалася від важкої хвороби, про це мені розповіла племінниця.
– Ти б хоч грошей якихось підкинув, дядько, лікування не дешеве, – сказала мені Іра.
– Та ми ж самі не шикуємо, Іро, ти ж знаєш. Може, я краще ліки якісь пошукаю?
– А може, ти з квартири бабусиною з’їдеш?
– У якому сенсі? Це моя квартира. Нам із Ксенею по однокімнатній батьки виділили.
– Правда? Тільки чому ж ми живемо у двокімнатній квартирі, купленій моїм батьком?
-Тому, що однокімнатну Ксенії продали.
– Не розповідай мені байки, дядьку. Не хочеш допомогти сестрі, так і скажи.
– Та з чого ти взяла, Іринко, що можеш зі мною таким тоном розмовляти? Ми ці питання з твоєю мамою обговоримо і все залагодимо.
– Ну-ну, обговоріть.
Я не став підіймати цю тему на церемонії прощання, щоб ще більше не засмучувати сестру. Я думав, що наберу її за кілька днів, і ми спокійно поговоримо.
Але телефон був то поза зоною доступу, то ніхто не брав слухавку. За три дні я не зміг додзвонитися до Ксюші, натомість мені зателефонувала племінниця.
– Нема чого мамі по п’ять разів на день дзвонити, вона хворіє, їй потрібен спокій.
– Але ж нам треба з нею поговорити.
– Про що, про квартиру? Та нема про що розмовляти. Вже до суду передали справу.
– Який суд? Про що ти?
– А про те, що після того, як не стало дідуся треба було оформляти квартиру. А тепер її на три частини розділять: бабусі, мамі та тобі. Точніше, вже на дві частини. Можливо, і мені якийсь шматок перепаде.
– Але ж мама сказала, що є заповіт від батька, де квартира дістанеться мені повністю.
– Ось наївний. А ти цей заповіт в очі бачив?
Я нічого не відповів… Ось лопух. Племінниця мала рацію. Я повірив матері на слово, а тепер, мабуть, залишусь із дружиною на вулиці.
