Валентина Андріївна сиділа біля вікна і дивилася на дощ. Осінь незабаром.
Вона згадала, як вони з чоловіком їздили в цю пору по гриби. Спочатку в село на своїй білій “Волзі”, до будинку його батьків, а потім батько чоловіка заводив свій старий мотоцикл і вони стежками їхали лісом.
Валя завжди сиділа в колясці та дивилася на всі боки, батько за кермом, чоловік за ним. Вона завжди перша помічала гриби.
– Ох, ти в нас і видюща, Валюшко, – кричав свекор. – Вилізай і йди вздовж стежки, а ми трохи далі проїдемо.
Валюшка підходила до мотоцикла вже з повним кошиком. У чоловіка Бориса та свекра було стільки ж, але на двох. Потім вони їхали назад, а свекор розповідав дружині, яка ж Валюшка молодець.
А що? Вона молодець. І в ліс по гриби та ягоди, і на рибалку, і на городі. Міська, а не скажеш. Свекруха раділа єдиній невістці.
Дві дочки виросли на селі, а так і не можуть нормально грядки прополоти. Скільки їх не вчили, вони дивилися в місто, та потім туди й поїхали. А ця міська, наче в селі народилася.
Все в руках горить, все вміє, і не треба вказувати. Любили Валентину свекри, чоловік любив, порошинки здував, беріг.
Тільки немає вже нікого, немає того будинку, та й села вже нема. Одна Валентина лишилася, рік тому чоловіка поховала.
Залишилася зовсім одна у двокімнатній квартирі. Дітей немає, пішли із життя в дитинстві. Склянку води нікому подати на старості. Сімдесят років, не безпорадна, впорається.
У двері постукали, Валентина подумала, що прийшла сусідка, домовлялися прогулятися. Двері відчинили, а там зовиця Катерина. Цілий рік не бачилися, з самого похорону Борі.
– Валюшка, приймай гостей. Там Федя торби підіймає, не з порожніми руками. У брата мого єдиного улюбленого, роковини завтра будуть. Ось ми й приїхали.
– Приїхали, проходьте. А річниця була позавчора. Ти сплутала щось. Це похорон був п’ятнадцятого.
– Ти сама забула. Я молодша за тебе на шість років, пам’ять мене ще не підводила.
– Так документи є, свідоцтво.
– Не напружуйся. Завтра на цвинтар поїдемо, пом’янути треба. Я приготую обід.
Нарешті з’явився Федір із двома великими сумками. Валентина поставила на плиту чайник, дістала з холодильника ковбасу, нарізала хліба.
– Суп та котлети з картоплею зараз підігрію.
– Грій, тільки супу не треба. Суп ми й вдома їмо. Бідно в тебе в холодильнику, але нічого, ми привезли тобі нормальну їжу.
Катерина почала розпаковувати одну із сумок. Консерви різні, червона риба, дорога ковбаса, великий шматок сиру.
– Не дивись так, це брата пом’янути, та й тобі гостинці. Нині завжди так буде. Завтра за столом і поговоримо про це.
Після їди Катерина вирішила відпочити. Вона і Федір швидко захропли на дивані, у двері знову постукали.
Цього разу прийшла сусідка, дощ скінчився, можна прогулятись. Валентина вирішила піти, поки гості сплять. Тим більше треба було в магазин зайти, гості ж в будинку.
Прогулялися, повернулися, а гості вже не сплять. Валентина зауважила, що Катерина риється у її шафі. У хаті запахло тютюном, виявляється Федір димів на лоджії, двері навіть не спромігся прикрити.
– Що відбувається?
– Я шукала рушник, душ з дороги хочу прийняти. А Федя просто димить.
– Нехай це робить біля під’їзду. Не витримую цей запах.
– А треба звикати, ми з тобою тепер надовго. Ще мій синок приїде, він розлучився. Давай одразу про головне. У тебе немає спадкоємців. А квартира братом моїм куплена. Розумієш?
– Розумію, та квартира моя.
– Поки що твоя. Ми укладемо з тобою угоду. Ми живемо тут, доглядаємо тебе, склянку води забезпечимо, тарілку супу, а ти нам заповіт. Ми вже про все довідалися.
– Довідалися?
– Звісно! Син наш по дурості своїй залишив квартиру дружині та дітям, а тепер без кута, без грошей. Він ще й роботу втратив через неї.
– Вилетів із чорним квитком. Але нічого, він тут улаштується. А найголовніше – допомагатиме і тобі, і нам.
– Ну, ви тут і розмріялися! Мені допомога не потрібна, впораюся сама. Мені тиша потрібна і самотність мене не лякає. Я не самотня, у мене є подруги.
– Подруги? Ці подруги витягнуть із тебе заповіт, а може й того гірше, заберуть у тебе квартиру. А ще й аферисти знайдуться.
– Думати треба наперед! Про майбутнє. Племінник чоловіка – це не порожній звук, все йому треба заповідати. Ти просто вже не розумієш, вік! Хоча й молодих дурять.
– Про заповіт я подумаю, а жити зі мною ніхто не буде. Завтра ви їдете, а ваш син не приїжджає.
– Це ти негоже робиш! Ми до тебе з турботою, співчуттям, добром, а ти виганяєш нас! Напевно, тобі варто перевіритися. Давно була у лікарні?
– Я абсолютно нормальна, якщо ви про це. З головою все гаразд, ви про свою подумайте. Угод не буде, а про решту я подумаю. Якщо щось не влаштовує, я нікого не затримую.
– Ти виганяєш нас? А як же мій син? Він приїде, а на нього не чекають. У нього немає роботи, квартири немає.
– Як йому жити. У тебе своїх немає, то хоч йому допоможи! Ти ж не уявляєш, що таке бути матір’ю. Ти ж не мати. Одиначка, вдова.
Валентина згадала своїх дітей. Перший син пішов із життя у реані мації, десять днів всього прожив. Другий дотягнув до року. Третій – чотири місяці не дотягнув до терміну.
Щоразу переживання, сльози, істерики. Чоловік Валентину заспокоював, інший кинув би, але Борис її любив. Свекри теж переживали, але ситуацію прийняли правильно.
***
– Геть! Пішли обидва геть!
– Ти не так усе зрозуміла. Ми не хотіли тебе образити. Ми не підемо, завтра річниця братика, ми не до тебе приїхали.
– Йдіть геть! Річниця була вчора! Можеш доїхати до цвинтаря, там усе побачиш.
– Куди ж ми проти ночі?
– Мене це не хвилює! Взяли сумки та на вихід! Інакше я викличу поліцію.
Валентина швидко викинула з холодильника усі продукти, які привезли гості. Порожня сумка з-під них стояла у передпокої. Все виявилося за дверима.
Сімдесят років не завадили діяти швидко. Друга сумка стояла в кімнаті біля дивану. Федір не розумів, що робити. Команди від дружини не було, а треба було хапати речі і йти.
Двері вже відчинені, половина речей у коридорі. Він кілька разів простягав руку до сумки, але натикався на погляд дружини.
– Валентино Андріївно, а що у вас відбувається? – Сусід з поверху вище саме спускався. – Допомога потрібна?
– Не потрібна, ми їдемо! Федір, чого встав, ідемо, їдемо, летимо, у…
Гості вибігли, не попрощавшись.
– Все гаразд, Валентино Андріївно?
– Так, гості приїжджали, дякую. Все просто чудово.
***
Валентина зачинила двері та посміхнулася. Як вчасно спускався сусід сходами, яка гарна в нього звичка не чекати на ліфт.
І яка в нього гарна форма, хай і не поліціянт, зате військовий. А те, що гості не розгледіли цього, вже не має значення.
Валентина постукали до сусідки, запросила її на чай. Тістечка, що вона купила для гостей, лежали в холодильнику, – буде чим пригоститися…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
