Ганна смажила котлети, коли у двері подзвонили. Вона вийшла із кухні, щоб відкрити.
– Мамо, це до мене, – зупинив її на півдорозі голос дочки. – Я відкрию.
– Добре. Я ж не знала.
– Ну, що ти стоїш? Іди, смаж свої котлети, – роздратовано сказала дочка, озирнувшись на неї.
– Чому свої? І твої теж.
– Мамо, зачини двері. – дочка закотила очі.
– Так би одразу й сказала. – Ганна повернулася на кухню, прикрила за собою двері.
Вона підійшла до плити та вимкнула газ під сковородою. Постоявши трохи, зняла фартух і вийшла із кухні.
У коридорі дочка одягала куртку. Поруч стояв Ігор, друг Світлани, не зводячи з неї закоханих очей.
– Привіт, Ігорю. А ви куди зібралися? Повечеряли б із нами.
– Вітаю, – усміхнувся хлопець і запитливо глянув на Світлану.
– Ми поспішаємо, – відповіла та, не дивлячись на матір.
– Може, все ж повечеряєте? У мене все готове, – повторила Ганна.
Ігор зам’явся.
– Ні! – різко сказав дочка. – Ходімо. – Вона взяла Ігоря під руку і відчинила двері. – Мамо, закриєш за нами?
Ганна підійшла до дверей, але не зачинила її щільно, залишила щілинку, почувши розмову на майданчику.
– Ти чого з нею так грубо розмовляєш? Пахне смачно, я не відмовився б від котлет.
– Ходімо. У кафе перекусимо. Набридли мені її котлети, – пробурчала дочка.
– Хіба вони можуть набриднути? Я обожнюю котлети твоєї мами, міг би їх їсти щодня, – сказав Ігор.
Що відповіла Світлана, Ганна не розібрала. Голоси на сходах стали стихати, віддалятися.
Ганна зачинила двері та зайшла до кімнати. Чоловік сидів перед телевізором.
– Борисе, підемо вечеряти, поки все гаряче.
– А? Ходімо. – Чоловік підвівся з дивана і пройшов повз Ганну на кухню, сів за стіл.
– Що у нас сьогодні? – Запитав вимогливо.
– Рис із котлетами, салат, – відповіла Ганна, відкриваючи сковороду.
– Скільки разів казав, що смажені котлети я не їм, – невдоволено зауважив чоловік.
– Я води додала до сковороди, вони майже парові вийшли. – Ганна завмерла біля плити з кришкою в руці.
– Гаразд, давай. Але востаннє.
– У нашому віці шкідливо худнути, – зауважила Ганна, ставлячи перед чоловіком тарілку з рисом та котлетами.
– У якому віці? Мені лише п’ятдесят сім. Для чоловіка це вік мудрості та розквіту. – Чоловік наколов на виделку котлету, відкусив половину.
– Що ви всі сьогодні, змовилися, чи що? Свєтка втекла, відмовилася вечеряти, ти вибрикуєшся. Ось перестану готувати, подивимося, як ви заспіваєте. Думаєте, в кафе їжа смачніша і корисніша?
– Ну і не готуй. Тобі теж не завадило б схуднути. Незабаром у двері не пролізеш. – Чоловік доїв котлету і підчепив виделкою другу.
– Ось як? По-твоєму, я товста? А я й думаю, що це ти раптом стежити за собою став. Джинси собі купив, шкіряну куртку, бейсболку. Голову поголив для маскування лисини. Для кого так стараєшся? Вже точно не для мене. Товста я. Що є з ким порівнювати? – з образою спитала Ганна.
– Дай поїсти спокійно. – Борис підчепив виделкою рис, але до рота не доніс, опустив у тарілку. – Дай кетчуп, – сказав він.
Ганна дістала з холодильника банку з кетчупом, поставила її на стіл перед чоловіком і мовчки вийшла з кухні. Вечеря на її тарілці залишилася недоторканою.
Вона зачинилась у кімнаті дочки, сіла на диван. На очах виступили сльози.
“Готуєш, стараєшся, а вони… Я все для них роблю, а у відповідь ніякої подяки. Чоловік молодиться, дивиться на бік.
Товста я для нього. Дочка дивиться на мене як на обслуговуючий персонал.
Якщо я на пенсії, то можна помикати мною? Я б працювала, якби не скоротили. Досвідчені співробітники вже не потрібні, молодих їм подавай. А що вони можуть, молоді?
Встаю раніше за всіх, хоч і не працюю, щоб сніданок приготувати. Цілий день кручусь, прилягти ніколи. Сама винна, розбалувала. Ось вони й сіли на мою шию, поїхали, звісивши ніжки”.
Сльози ковзнули з вій, побігли по щоках, залишаючи вологі доріжки. Ганна придушила схлип і швидко втерла очі та щоки долонями.
Вона завжди думала, що має гарну сім’ю. Чи не ідеальна, але й не гірша, ніж в інших. Дочка вступила до інституту, навчається добре.
Чоловік не п’є, не палить, гроші заробляє. У будинку затишок та порядок, смачна їжа. Що йому ще треба?
Ганна підійшла до дзеркала на дверцятах шафи, уважно оглянула себе.
“Ну так, набрала зайвого, але зовсім не товста. Зате зморшки не такі помітні на круглих щоках. Завжди поїсти любила. Готую добре. А їм, виявляється, це не потрібне. Коли працювала, укладала волосся, завивала. А тепер заколюю на потилиці, щоб не заважали. Так зручніше. Що мені, на підборах і з зачіскою прибирати? Хоча, схуднути треба було б. Та й волосся пофарбувати”.
Вона знову сіла на ліжко і замислилась.
Вранці Ганна не встала раніше, ніж зазвичай. Продовжувала лежати, вдаючи, що спить.
“Я на пенсії, маю право не схоплюватися раніше за всіх. Нехай собі сніданок готують самі”.
Продзвонив будильник. Ганна заворушилась і відвернулася до стіни.
– Ти що? захворіла? – Запитав чоловік. У голосі жодної краплі співчуття.
– Угу, – відповіла Ганна та уткнулася носом у ковдру.
– Мамо, ти захворіла? – До кімнати зайшла дочка.
– Так, снідайте самі, – подала слабкий голос Ганна з-під ковдри.
Дочка невдоволено фиркнула і пішла на кухню. Невдовзі Ганна почула, як зашумів чайник на плиті, грюкнули дверцята холодильника, пролунали приглушені голоси дочки та чоловіка.
Вона погано чула через ковдру, але відкриватись не стала, вирішила грати роль хворої до кінця.
У кімнату зайшов Борис, принісши з собою запах дорогої чоловічої парфумерії. Ганна сама йому купувала туалетну воду.
Потім чоловік та дочка пішли один за одним. Настала тиша. Ганна відкинула ковдру, але не встала, заплющила очі та непомітно заснула.
Вона прокинулась за годину, солодко потяглася і пішла на кухню. У раковині стояли немиті чашки, стіл усипаний хлібними крихтами.
Ганна хотіла прибрати, але передумала. “Я не прислуга”. Вона вирушила у ванну і стала під душ. Потім зателефонувала старій шкільній подрузі.
– Аня! – радісно відгукнулася та зовсім не зміненим голосом. – Як ти? Чи не втомилася відпочивати, пенсіонерка?
Ганна сказала, що скучила, що набридло сидіти вдома, та й могилу батьків давно не відвідувала. Чи не буде заважати подрузі, якщо зупиниться у неї?
– Звичайно, приїжджай. Буду тільки рада. Коли?
– Та ось прямо зараз на вокзал поїду.
– Ой, тоді я пішла пироги ставити.
Ганна зібрала з собою трохи речей, лише на кілька днів. На кухонному столі змела крихти убік, залишила записку, що поїхала до подруги, коли повернеться, не знає.
Дорогою на вокзал вона засумнівалася. Звісно, хай спробують обійтися без неї. А то зовсім не цінують її працю та турботу.
Але все ж таки, чи не надто зухвало вона робить?
“Якщо немає квитків, повернуся додому”, – вирішила Ганна.
Але квитки в касі були, біля дверей автобуса вишикувалася черга, чекаючи на посадку. Ганна зітхнула і примостилася до її кінця.
Людмила зраділа, вони обнялися. Пили чай із ще теплими пирогами та не могли наговоритися.
– Молодець, що приїхала. А тепер розповідай, що сталося?
– Тебе не обдуриш, – зітхнула Ганна і все розповіла вірній подрузі.
– Правильно. Нехай попереживають, корисно. Телефон вимкни.
– Чи не надто кардинально? – із сумнівом запитала Ганна.
– Саме раз, – переконливо сказала Людмила. – Завтра підемо в салон, змінимо твій імідж. До речі, там Валентина працює. Пам’ятаєш, двієчниця була? А тепер до неї у чергу записуються заздалегідь. По магазинах пройдемося. А що? Зробимо з тебе фатальну красуню. Нехай чоловік лікті кусає.
Вночі Ганна спала погано, все думала: “Як вони там? Образилися чи зраділи?”
Валентина зустріла їх привітно, посадила Ганну у крісло. Поки фарбувалося волосся, підправили й пофарбували Ганні брови.
Потім Валентина довго її стригла. Ганна прикрила очі, майже задрімала. Далася взнаки безсонна ніч.
Валентина наполягла на макіяжі. Ганна хотіла відмовитися, але Людмила вмовила довести справу до кінця.
Ганна не впізнала себе у дзеркалі. На неї дивилася зовсім інша жінка, молодша та ефектна. А Валентина вже почала домовлятися з майстром манікюру.
– Ні, ні. На сьогодні досить. Я не витримаю більше, – благала Ганна.
– Добре, запишу о восьмій ранку. Тільки не запізнюйся, потім народ піде, – суворо сказала Валентина.
– Дивись, яка ти стала. – поділилася думкою Людмила, коли вони вийшли із салону. – Тепер ідемо до магазину.
– Давай іншим разом? – попросила Ганна.
– Ні, ходімо. З такою зачіскою й у старому лахмітті? Краса потребує жертв і грошей. – Людмила потягла Ганну до торгового центру.
З магазину Ганна вийшла у вільного крою штанах, тонкій світлій кофтині та у просторому кардигані пісочного кольору. Виглядала вона задоволеною, хоч і втомилася.
У руках вона несла пакети з новою ошатною сукнею, курткою та коробку з туфлями. Ганна відчувала себе молодшою, впевненою в собі, навіть стрункішою.
Давно треба було привести себе до ладу. Добре, що Людмила підштовхнула її до змін.
Біля будинку Людмили до них підійшов статний чоловік із зовсім білим волоссям і темними вусами.
– Привіт, дівчата, – сказав він, із захопленням розглядаючи Ганну. – Ти зовсім не змінилася. Виглядаєш на всі сто.
– Я не … – Ганна здивовано подивилася на Людмилу.
– Ти що, не впізнала? Це ж Пашка Жуков, – підказала подруга.
– Пашка? – перепитала Ганна.
– Саме він, – підтвердив чоловік, задоволений ефектом несподіваності.
Ганна насилу впізнала у статному видному чоловіку колишнього однокласника. У школі він був худим і непоказним.
– Ходімо до мене, відзначимо перетворення Ганни. Ми й пляшечку червоного купили, – запропонувала Людмила.
Вони втрьох сиділи на кухні, пили червоне, згадували школу. Ганна почервоніла чи то від випитого, чи то від захоплених поглядів Павла.
– А він досі закоханий у тебе, – сказала Людмила, коли Павло пішов.
– Та кинь. Скільки років минуло.
– Ти виглядаєш так, що в тебе можна знов закохатися, – запевнила подруга.
– Він так і живе у твоєму домі? – Змінила тему розмови Ганна.
– Ні. Адже він військове училище закінчив. Полковник у відставці.
Повернувся два роки тому. Серйозне поранення отримав у гарячій точці. Лікарі не були певні, що зможе ходити. Дружина злякалася, кинула його. А він став на ноги.
Кульгає, коли багато ходить. Тож не поспішай ніс відвертати, придивись, – порадила подруга.
– Ти що? Я заміжня, – обурилася Ганна.
Вночі вона вирішила, що настав час повернутися додому. Але Людмила нічого й чути не хотіла.
– Тільки приїхала та вже так швидко їдеш? Так не піде. Вияви характер. Нічого з твоїми не станеться. Дорослі. Поживи хоч тиждень. Павло, до речі, квитки до театру взяв. Ти коли востаннє була в театрі?
– На ялинку разом зі Свєтою ходила.
– На ялинку, – передражнила її Людмила. – Вигуляємо твою нову сукню.
Ще через три дні Ганна все ж таки включила телефон.
– Мамо, ти де? Тато у лікарні! Приїдь швидше, – тут же зателефонувала Світлана.
Серце тривожно стиснулося. Ганна почала збиратися в дорогу. Павло відвіз її на вокзал.
– Ань, якщо що, я поряд. Не соромся, звертайся. Я допоможу чим можу.
– Дякую, Паша.
В автобусі вона зателефонувала до Свєти. Дочка розповіла, що її дуже здивувала витівка матері. Очікувала, що вона повернеться наступного дня.
– А батько? – Запитала Ганна.
– Знаю, тобі неприємно буде чути, але я все ж таки скажу. Батько зраджував тобі. Бачила кілька разів, як він із під’їзду сусіднього будинку виходив. Просив не казати тобі.
Коли ти зникла, він навіть ночувати не приходив. А вчора зненацька повернувся чоловік тієї жінки. Він вахтовим способом працює. Весь двір чув, як він кричав.
У них там бійка сталася. У батька два ребра зламано, але це не страшно. – Світлана на мить замовкла. – У нього ще крововилив у мозок був. Мамо, ти не хвилюйся, все обійшлося. Вчасно швидка приїхала.
Ганна слухала та зітхала. Як відчувала, що не треба їхати. Додому вона потрапила надвечір. До лікарні вже пізно йти.
– Мамо, ти так змінилася. Тебе не впізнати прямо. – Дочка говорила з Ганною зовсім іншим тоном. Шанобливо, чи що. Не відходила від неї цілий вечір, ділилася новинами.
– Я злякалася, що ти не повернешся, що також знайшла собі когось.
– Нікого я не знайшла. Просто хотіла провчити вас. Ви з батьком мене за людину перестали вважати.
– Вибач, мамо, але ти сама винна. Сіла на пенсії, за собою стежити перестала, на стару перетворилася. Дивись, батько ревнуватиме. Ти пробачиш його? – торохтіла Світлана.
А Ганна обвела поглядом кімнату. Як же добре вдома. Все своє, рідне.
Вранці вона встала рано, зварила курячий бульйон і поїхала до лікарні.
Борис виглядав старим через відрослу сиву щетину на обличчі. Побачивши Ганну, він заплакав, просив вибачення. Вона годувала його з ложечки бульйоном.
За два тижні Бориса виписали з лікарні. Коли вийшли з таксі біля під’їзду, повз нього пройшли чоловік з жінкою. Борис здригнувся, відвернувся.
Жінка відвела очі. Ганна зрозуміла, що це є її суперниця. Струнка, рудоволоса, молода. Борис похнюпився, згорбився, посмішив зникнути в під’їзді.
– Ти не поїдеш більше? – спитав він дружину вдома.
– А що, я вже не товста? Начебто не схудла, – відповіла запально Ганна.
– Я ж просив вибачення. Дурень був. Посмаж котлети, га? Скучив я за твоїм куховарством, – попросив він.
Ганна насмажила котлети, приготувала смачну вечерю.
– Як пахне! – потягла носом Світлана, яка повернулася з інституту.
Вони сиділи разом за столом, як раніше, коли дочка ще навчалася у школі, Борис не критикував дружину, їв усе поспіль і нахвалював її. І Ганна готова була стояти біля плити цілодобово, аби догодити чоловікові.
Ганна дивилася на рідних людей і раділа, що всі вдома, всі живі та майже здорові, що вона їм потрібна.
У сім’ї не завжди буває все гладко. Когось кудись заносить, тим більше коли наближається старість. Тіло вже не таке, як у молодості, а душа ще молода. Так важко змиритися із цим. І хочеться утримати, повернути колишні сили.
Кожен здобув свій урок. Головне вони разом. А як інакше? Коней на переправі не змінюють. А то можна і не втриматися в сідлі молодого коня, опинитися раніше часу на кінцевій станції життя.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
