Каріна дивилася в дзеркало ванної кімнати й не впізнавала себе: у сорок три вона почувала себе на всі п’ятдесят. Під очима залягли тіні. У куточках губ застигла гірка складка.
Вона провела пальцями по щоці – шкіра здавалася чужою, ніби за ці роки вона перетворилася на когось іншого. За вікном мрячив весняний дощ.
– Кого я дурю? – Прошепотіла вона своєму відображенню.
Телефон завібрував на полиці. На екрані горіло: “Мама”. Каріна завмерла. Серце пропустило удар. Потім закалатало частіше.
Вона взяла слухавку після п’ятого дзвінка.
– Каріно, нарешті! – голос Тамари Петрівни брязкав від напруження. – Ти що, там не жива? Два тижні мовчиш!
– Доброго дня, мамо. Я працювала.
– Працювала? – Мати посміхнулася. – А я тут у лікарні лежала, між іншим. Тиск підскочив. Сусідка «швидку» викликала.
Каріна заплющила очі. Ось воно. Знову.
– Чому ти мені не подзвонила?
– А кому дзвонити? У мене ж дочка зайнята! Їй ніколи з матір’ю розмовляти.
– Мамо, я б приїхала. Ти просто скажи.
– Приїхала б? – голос Тамари Петрівни став верескливим. – Коли це ти приїжджала до мене востаннє? На Новий рік? А вже квітень!
Каріна притулилася до стіни. Розмова заходила на звичне коло.
– Мамо, я була в тебе в березні. Ми пили чай, ти скаржилася на сусідів.
– Ах, значить, я скаржилася? – у голосі матері з’явилися сльозливі нотки. – Тобі, значить, нудно зі мною? Я тобі тягар?
– Я цього не сказала.
– Ти завжди так, Каріно. Удаси, що дбаєш, а потім покажеш своє справжнє обличчя.
Вона відчула, як усередині підіймається давно знайома хвиля. Гнів змішувався з нудотою.
– А яке у мене справжнє обличчя, мамо?
– Ти байдужа! – випалила Тамара Петрівна. – Ти завжди була байдужою. Навіть у дитинстві. Пам’ятаєш, коли я хворіла, тобі все одно було?
Каріна завмерла. У дитинстві? Їй було сім, коли мати лягла із запаленням легень. Маленька Каріна не відходила від ліжка. Приносила воду. Читала вголос. А потім отримала потиличник за те, що не так поставила градусник.
– Пам’ятаю, мамо, – тихо сказала вона. – Я все пам’ятаю.
– І що ти пам’ятаєш? – мати перейшла у наступ.
– Як ти сказала мені в п’ятнадцять років, що я нічого не досягну. Як вигнала з дому у вісімнадцять, бо я не вступила в той інститут, який вибрала ти.
Тиша в слухавці стала тяжкою.
– Ти сама пішла, – глухо сказала Тамара Петрівна.
– Тому що ти сказала: «Забирайся, якщо така невдячна». Я три дні ночувала у подруги. Ти жодного разу не зателефонувала.
– А ти? Ти могла перша зателефонувати!
Каріна гірко посміхнулася. Їй було вісімнадцять. Її виставили за двері з одним рюкзаком. А вона мала дзвонити першою?
– Мамо, я прийшла за три дні. Ти відчинила двері й сказала: “Я знала, що ти повернешся. Куди ти дінешся?”
Тамара Петрівна мовчала. Каріна чула лише її уривчасте дихання.
– Знаєш, що я зрозуміла тоді? – продовжила вона. – Що ти чекала на моє повернення? Ти хотіла, щоб я здалася. Щоб зрозуміла, що без тебе я ніхто.
– Припини! – голос матері здригнувся. – Ти вигадуєш! Я тебе люблю!
– А коли ти сказала моєму першому чоловікові, що я не зможу мати дітей? Адже ти знала, що це брехня. Ти зруйнувала мій шлюб. У мене нема дітей, мамо. І це на твоїй совісті.
– Я ж хотіла, як краще!
– Чи коли ти дзвонила до мого начальника і казала, що я в депресії, щоб мене звільнили? Щоб я повернулася до тебе?
– Ти б сама не впоралася! – закричала Тамара Петрівна. – Я рятувала тебе!
– Від чого? Від мого власного життя?
Вона витерла щоку. Сльози текли самі. Вона вже давно не плакала. Напевно, років зо три.
– Я одружилася вдруге, – продовжила вона. – Ти сказала на весіллі тост: “Сподіваюся, цей хоча б не втече через рік”.
– Це був жарт!
– Він утік за пів року. Ти сказала: “Я ж попереджала”. Ти була щаслива, мамо! Ти посміхалася.
– Це не правда! – закричала Тамара Петрівна. – Як ти можеш так говорити з матір’ю? Я тебе на світ привела! Я ночей не спала!
– І ти мені про це нагадувала щодня.
Каріна сіла на підлогу. Притулилася спиною до холодної стіни.
– Я не хочу більше, мамо. Не хочу цієї розмови. Не хочу почуватися винною за те, що живу своїм життям.
– Що ти хочеш сказати? – у голосі матері з’явилися тихі та небезпечні нотки.
– Я більше не буду твоєю дочкою. Не так, як ти хочеш.
– Ах, ось як! – закричала Тамара Петрівна. – Зрікаєшся? Після всього, що я для тебе зробила?
– Що ти зробила для мене? – Каріна відчула, як усередині щось обірвалося. – Ти зробила мене своєю тінню, своєю власністю. Я боялася тебе з дитинства. Ти кричала на мене! Ти карала мене!
– Не було цього!
– Було, мамо! І ти це знаєш.
На іншому кінці дроту пролунали схлипи. Вона чула, як мати плаче. Раніше ці сльози змусили б її здатися. Зараз – ні.
– Я не зрікаюся тебе, – сказала Каріна. – Але я не дозволю тобі керувати мною.
– Ти мене кидаєш!
– Я відпускаю тебе. І себе також.
– Що це означає? – закричала Тамара Петрівна. – Ти не приїжджатимеш? Не дзвонитимеш?
– Буду. Але коли я сама цього захочу. Не коли ти накажеш. Не коли ти почнеш шантажувати мене здоров’ям.
– Я не шантажую!
– Тиск підскочив? Швидка? – Каріна помовчала. – Я завтра зателефоную в лікарню і про все дізнаюся. Якщо правда – приїду. Але якщо ти знову вигадала…
Вона не домовила. Тиша в трубці стала промовистішою за будь-які слова.
– Ти мені не віриш? – голос матері став зовсім тихим.
– Ні, мамо. Не вірю. Вже не вірю.
Каріна почула, як мати тяжко видихнула. Потім знову схлипнула.
– Я стара. Я одна. А ти мене кидаєш.
– Тобі лише шістдесят три, мамо! Ти активна жінка. У тебе є подруги. І ти чудово впораєшся без мене – завжди справлялася, коли хотіла.
– Ти все перевертаєш!
– Я говорю правду. І якщо ти не можеш її прийняти, це твоя проблема.
– Ти чудовисько! – закричала Тамара Петрівна. – Я привела на світ чудовисько!
Каріна заплющила очі. Слова матері більше не ранили. Вони стікали по ній, як вода по склу.
– Можливо, мамо. Можливо, ти маєш рацію. Але це чудовисько більше не боятиметься.
– Що ти зробиш? – у голосі матері з’явився переляк. – Ти викреслиш мене? Навіть на похорон не приїдеш?
– Приїду. Якщо ти справді підеш із життя. Але я більше не буду щодня чекати на дзвінок і гадати: правда це, чи чергова брехня.
– Як ти можеш! – заридала Тамара Петрівна.
– Я можу, мамо. Бо я хочу жити по-справжньому. Без почуття провини. Без страху. Без твоїх закидів.
Вона встала. Підійшла до вікна. За склом так само мрячив дощ.
– Я тебе люблю, – сказала вона. – Але я більше не буду твоєю заручницею.
– Ти ще повернешся, – раптом спокійно сказала мати. – Ти завжди поверталася.
– На цей раз – ні.
– Подивимося, – голос Тамари Петрівни став крижаним. – Побачимо, як ти без мене!
– Я без тебе вже 25 років, мамо! Я просто цього не розуміла.
Каріна натиснула відбій. Секунду дивилася на екран. Чекала, що мати передзвонить. Телефон мовчав.
Вона пройшла в кімнату і відчинила балконні двері. Вдихнула вологе весняне повітря – дощ пах свіжістю. Десь далеко кричали птахи.
Каріна посміхнулася. Її посмішка не була вимученою. Усередині зяяла порожнеча. Але вона не лякала. Раніше це місце займав страх. Тепер воно звільнилося.
Мобільний знову завібрував. Вона подивилася на екран: “Мама”.
Каріна скинула виклик. Дощ припинявся. Крізь хмари пробивався промінь сонця.
– Іноді, щоб перестати бути заручницею, треба сказати “ні” тому, кого любиш, – подумала вона.
І вперше за довгий час відчула себе живою…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
