– Може не варто поки що знайомити тебе з моєю мамою? – з надією запитав у мене Ярослав.
– Чому? – Здивувалася я і з образою підібгала і без того тонкі губки. – Що в мені не так?
Мені раптом подумалося, що майбутній наречений соромиться мене, тому не хоче знайомити мене зі своєю матір’ю.
– Ні, ні, справа зовсім не в тобі! – почав переконувати Ярослав. – Швидше, моя мама не зовсім звичайна людина…
Я підняла на тридцятирічного чоловіка запитальний погляд. Це означало, що я чекаю на докладні пояснення.
– Я у мами з’явився дуже пізно, у тридцять два роки. Батька я ніколи не знав, тому скільки себе пам’ятаю, мама завжди шукала собі супутника життя.
– Зараз їй уже шістдесят два роки, але вона ніби не розуміє, скільки це, і з кожним роком одягається все екстравагантніше й екстравагантніше, – зніяковіло відповів Ярослав, і відвів очі в бік.
Я з подивом усвідомила, що майбутній чоловік сильно соромиться своєї матері, саме тому й не хотів знайомити мене з Ганною Леонідівною.
– Ти кажеш дурниці. Чим мене може злякати одяг свекрухи? Головне, щоб вона була не без нього, – засміялася я у відповідь. – Навіть не хвилюйся з цього приводу.
– Все ж таки хочеш з нею познайомитися? – перепитав у мене Ярослав.
– Так, я взагалі не бачу жодних перешкод до цього, – здивовано знизала я плечима.
Наречений знову спідлоба глянув на мене і недовірливо похитав головою.
– Давай завтра о шостій зустрінемося в кафе? – Запропонувала я Ярославу.
– У кафе? – перепитав чоловік. – Ти впевнена? Мама точно погодиться, але заради душевного спокою я б рекомендував зустрітися з нею в іншому місці. Краще взагалі в неї вдома, щоб вона не виходила надвір.
Я насилу стримала посмішку. Я вже встигла уявити собі майбутню свекруху розфарбованою бабусею у довгій сукні.
– Та ну, – скривилася я. – Давай у кафе. Нейтральна територія для першого знайомства – найвигідніший варіант.
– Як хочеш, – розгублено промовив Ярослав і відразу зателефонував Ганні Леонідівні.
Вперше за дев’ять місяців знайомства з нареченим я почула голос його матері. На диво, він виявився приємним і трохи кокетливим. Останній факт трохи збентежив мене.
– Познайомиш із дівчиною? – Ганна Леонідівна з радістю сприйняла новину про знайомство. – Я можу і сьогодні, тим більше, що сьогодні – неділя.
Ярослав розгублено глянув на мене, чекаючи відповіді на пропозицію матері.
– Можна й сьогодні, – впевнено відповіла я. – До шостої години Ганна Леонідівна зможе?
– Зможу, звісно! – вигукнула майбутня свекруха, почувши слова сина.
О п’ятій годині вечора ми почали збиратися в кафе. Я помітила, що Ярослав дуже нервував.
Здавалося, він був готовий перенести знайомство з матір’ю на невизначений термін.
– Може, ти взагалі одна підеш? – напівжартома запропонував мені Ярослав.
Я запитливо подивилася на чоловіка, який відразу перевів розмову на іншу тему. О пів на шосту ми сіли в таксі й поїхали у бік кафе.
За повідомленнями, які стабільно приходили йому від матері, Ярослав зрозумів, що вона вже чекає на нас.
Ярослав допоміг мені вийти з таксі, і ми, тримаючись за руки, упевненими кроками увійшли в кафе.
Я пробігла поглядом по людях, що сиділи за столиками, і пирснула від сміху.
– Ти тільки подивися на жінку, з розфарбуванням, як у клоуна, і яскравим кольором волосся, а одяг, взагалі щось із чимось, – напівпошепки, стримуючи регіт, промовила я і тут же прикусила язика. – Це Ганна Леонідівна, так?
Через важке зітхання Ярослава я зрозуміла, що не помилилася. Від своїх слів мені стало дуже соромно.
– Пробач, – шепнула я чоловікові. – Я тільки зараз зрозуміла, що це вона.
– Я тебе попереджав, – пробурчав Ярослав. – То ми йдемо до столика, чи підемо геть?
– Ходімо, – зніяковіло кивнула я, і ми пройшли до столика.
Ганна Леонідівна розпливлася в задоволеній посмішці, побачивши нас.
– Ой, як я вам рада! – Жінка вискочила з-за столу і кинулася обіймати нас. – Ти і є та сама Олена? Красива яка! Тільки от одягнена не дуже. Ти ж молода, фігуриста. Чому одягаєшся, як бабця стара?
Я почервоніла від вигляду майбутньої свекрухи, і того, як навколишні з подивом дивилися на дивну трійцю.
– Люба, нам із тобою завтра терміново треба сходити в торговий центр і накупити тобі модного одягу!
– Ти ж красуня! – голосно промовила жінка і радісно посміхнулася. – Я в шістдесят два одягаюсь, як ти у двадцять шість. Різницю, гадаю, бачиш?
Я насилу видавила з себе посмішку. Я кивнула Ганні Леонідівні на знак згоди, але вирішила, що з нею точно нікуди не піду.
Я нервово ялозила на стільці, та постійно смикала пальці рук. Мені хотілося якнайшвидше закінчити зустріч і втекти з кафе, куди очі дивляться.
Від яскравого образу Ганни Леонідівни у мене рябило в очах, а її дзвінкий голос змушував мене здригатися.
Ярослав з цікавістю стежив за моєю реакцією, бо я перебувала в розгубленості та сум’ятті.
– Ой, мені час, поспішаю на зустріч із подругою, – я подивилася на наручний годинник, і вийшла з-за столика.
Слідом за мною встав і Ярослав. Ганна Леонідівна з подивом глянула на нас і сплеснула руками:
– Як ви швидко. Усього пів години посиділи. Оленко, візьми мій номер у сина і напиши мені, щоб домовитися завтра сходити в торговий центр.
– Добре, – кивнула я і, попрощавшись з майбутньою свекрухою, поспішила піти геть.
Ярослав ледве встигав за мною, але коли нарешті наздогнав мене, то схопив за плече.
– Вигляд моєї мами тобі не сподобався?
– Що вже там може сподобатися? – щиро обурилася я. – Це якийсь жах…
– Я начебто попереджав тебе, і навіть радив провести зустріч у більш закритому просторі, – посміхнувся він у відповідь.
Я, замість відповіді, закотила вгору очі. Я не приховувала від Ярослава, що була сильно шокована образом Ганни Леонідівни.
– Вона і на весілля до нас така сама прийде? – В моїх очах читався жах і сум’яття. – Чесно, я в шоці. Я чекала будь-чого, але тільки не цього…
– І що тепер робити? Одружуватися не будемо? – зніяковіло пожартував Ярослав.
– Ні, будемо, але треба щось робити з твоєю мамою. Може, ти з нею поговориш? – Запропонувала я.
Проте він лише знизав плечима, бо розумів, що переробляти Ганну Леонідівну марно. Жодні вмовляння не переконають її змінити свій образ, заради весільної урочистості.
– Я сама з нею поговорю! – Упевнено заявила я, і вже наступного дня призначила майбутній свекрусі зустріч.
Ганна Леонідівна знову прийшла в зухвалому вбранні, яке відкривало її найнепристойніші місця.
– Я відразу скажу, що ваше вбрання – суто ваша справа, але на нашому весіллі мені б не хотілося бачити вас у подібному одязі, – випалила я відразу.
– Ось як? Я можу тоді взагалі не приходити, якщо у вас такі вимоги, – пирхнула Ганна Леонідівна.
– Тоді так буде краще. Якщо ви прийдете до нас у подібному вбранні, ми будемо змушені вас не пустити, – знизала я плечима.
Майбутня свекруха скривджено насупилась. Шантаж з мого боку їй не сподобався. Однак вона врахувала мої побажання і перед весіллям вислала мені кілька варіантів.
Не можна було сказати, що вони були придатними для заходу, але все-таки виглядали набагато краще за ті, які я на ній бачила.
За цю поступку, я була вдячна свекрусі, але намагалася менше з нею контактувати. Звісно, це її таргани, яких розвелося в її голові занадто багато!
Начебто, вони не повинні більше нікого турбувати? Але турбують і бентежать – трясця її матері!
Вона навіть не сприймає той факт, що має смішний і не привабливий вигляд, і мене це дуже бісить! Можливо ви дасте слушну пораду, як напоумити підстаркувату пані?
