Під час осінніх канікул випадково розбила телефон дочки чоловіка, коли вона приїжджала до нас у гості.
Вийшла зі спальні, затнулась об дріт від зарядки, телефон упав на підлогу, екран перестав працювати. Сама мало не впала.
Сто разів їй казали, щоб вона заряджала телефон у дитячій кімнаті. Вона скаржилася, що там наш із чоловіком син його чіпає, а їй це не подобається.
Синові три роки, він ніколи не чіпає наші з чоловіком телефони, просто, один раз пояснили, що чуже чіпати не можна. Мені здається, Мілана на нього намовляла.
Можу, як мати, бути не об’єктивною. Наші прохання Мілану не обходили: іноді вона ставила телефон заряджатися у вітальні, а там єдина вільна розетка біля дверей до нашої спальні.
Мілана одразу істерику влаштувала:
– Мене мама насварить! Купуйте мені новий телефон!
Чоловік пообіцяв дочці, що наступного дня все вирішить. Вранці, коли йшов на роботу, телефон Мілани з собою взяв. По обіді знайомому заніс, після роботи забрав уже у робочому стані.
Не знаю, з чого Мілана так вирішила, але вона була впевнена, що коли тато повернеться з роботи, вони поїдуть за новим телефоном.
Навіть мій у мене просила з наїздом, тому що це я її гаджет розбила. Вона хотіла пошукати в інтернеті нову модель.
Але свій телефон я їй не даю: один раз дала, вона залізла в наше з чоловіком листування. Вона на мене пів дня ображалася, показувала характер, обідати відмовилася, тарілка її до вечора на столі стояла.
Прийшов чоловік із роботи, віддав Мілані телефон. Вона не зраділа, бо вже розкотила губу на новий:
– Я думала, ти мені новий купиш! – сказала батькові. й одразу почала дзвонити матері.
Колишня дружина теж приєдналася до вимог доньки, зателефонувала моєму чоловікові:
– Я її до вас з нормальним телефоном відправляла, після ремонту, це не телефон, купуй їй новий!
Чоловік сказав колишній, що телефон працює, все гаразд. Нагадав, що саме він купив дочці цей телефон, тому, йому вирішувати, лагодити, чи інший купувати.
Мілана одразу додому зазбиралася, вся скривджена, заплакана, почала з хворої голови на здорову все звалювати – вирішила порахувати, як тато її обділяє, і як багато витрачає на нашого з ним сина:
– Йому постійно іграшки купуєш, у нього в три роки планшет вже є! А, як я в тебе щось прошу – грошей нема!
Чоловік її на місце поставив:
– Вивчишся, на роботу влаштуєшся, зарплату отримаєш – рахуй на здоров’я, а як мені розпоряджатися моєю зарплатою – я сам розберуся!
Чоловік її відвіз, там ще наслухався, додому приїхав не в найкращому настрої. Не встиг переодягнутися, йому мати зателефонувала.
Як не зателефонувати, коли кохану внучку образили? Я не чула, як чоловік розмовляв із матір’ю, до кімнати пішла.
На другий день, коли чоловік був на роботі, вона набрала мені, щоб висловити все, що вона думала про цю ситуацію. Почула від неї, що я навмисне зламала телефон Мілани. Навіщо? Та хто мене знає?
Потім свекруха заявила, що це я вмовила чоловіка не купувати дівчинці новий телефон. Чоловік купив би, він же дочку любить, але з дружиною йому не пощастило. З першою пощастило, але він не оцінив, а з другою не пощастило.
Взагалі то, ми з чоловіком познайомилися після того, як він розлучився. Але свекруха в це не вірить: колишня була впевнена, що у нього був роман на боці, вона свекрусі розповідала про це.
Чоловік клянеться, що в нього нікого не було. Я йому вірю, не такий він чоловік. Але свекруха вирішила, що я і була тією коханкою.
Я зі свекрухою ніколи не сперечаюся, завжди її вислуховую. Киваю, погоджуюсь – так, я погана; так, приворожила; так, не пощастило моєму чоловікові з дружиною…
Сенс із нею боротися, якщо людина, все одно, тільки до себе прислухається? Сенс собі нерви мотати і їй щось доводити, якщо вона давно собі все вирішила?
Ось що свекруха з колишньою вирішила: Мілану до нас відправляти будуть з простим телефоном. Колишня спеціально десь такий телефон за триста гривень купила.
Телефон для поїздок до тата! Щоб я не зламала! А то я ж сплю, та бачу, коли там можна буде Мілані смартфон розбити?
Вперше від Мілани про це почула – в голос заіржала. Телефон вони їй дешевий купили, щоб я не зламала дорогою! Посміялася, потім задумалася: а якщо Мілана захворіє, коли в нас буде?
Що вони скажуть? Що я спеціально її морозивом перегодувала? Шарф сховала? Вікна навстіж відчиняла?
Як вони, взагалі, не бояться Мілану до тата на тижні, іноді – на місяці, відправляти, знаючи, що на неї чекаю зла я?
Які люди недолугі бувають? Якби це відбулося не зі мною, ніколи б не повірила, що є такі пришиблені! Борони Боже!
