Пам’ятаю, була у нас якось суперечка з братовою дружиною. Мені було вісімнадцять років. Мама влаштувала мені день народження, брата та невістку запросила.
Я не хотіла, бо мене подруги чекали, тому при гостях не найкращим чином поводилася, бажаючи якнайшвидше піти.
Брат та невістка подарували мені гроші, чотири тисячі гривень. Невістка, бажаючи підкреслити важливість і обсяг подарунка, сказала цілу промову:
– Бла-бла-бла, вітаємо, ти стала дорослою, тож ось тобі гарний подарунок. Мені на день народження чоловік теж чотири тисячі подарував і тобі вирішили таку гарну суму подарувати. Розпорядися ними з розумом.
– Ви ж одружені, які між вами подарунки? У вас є загальний бюджет. Якщо він тобі гроші подарував, вважай, ти сама собі їх подарувала, бо кишеня у вас одна, – відповіла я.
– Доню! Треба подякувати, а ти що несеш?
– Правду несу, – я не змогла зупинитися, – вони живуть разом, гроші витрачають разом, він подарував, але потім у неї гроші візьме, або вона для них щось купить.
– Дурня повна – дарувати гроші із загального сімейного бюджету чоловікові чи дружині!
Мама мене заткнула, брата та його дружину за подарунок подякувала. Я ледве висиділа ще пів години й пішла до подруг, що чекали на мене, не стала нікого слухати. Тисячу із подарованих чотирьох ми з дівчатами прогуляли.
Мені потім неодноразово пригадували мою свинську поведінку і гідний подарунок, на який я не заслуговувала.
Кілька років по тому я вийшла заміж. Ще через якийсь час, у мене був ювілей – двадцять п’ять років виповнилося. Чоловік не знав, що подарувати, подарував гроші, дванадцять тисяч гривень.
Мама потім питала, що я від чоловіка отримала. Сказала їй про гроші. Потім, при нагоді, коли поряд були брат із дружиною, мама пригадала моє повноліття:
– Дивіться, як люди дорослішають! У вісімнадцять років вона що казала? Чоловік та дружина, загальний бюджет, гроші не подарунок…
– Так-так, а зараз? З радістю від чоловіка гроші прийняла і не згадала про загальний бюджет і перекладання грошей з однієї кишені в іншу! – братова дружина підтримала маму.
– Мені не вісімнадцять років, щоб думати так, як я думала тоді. Ви самі себе зараз поводите так, начебто це вам по вісімнадцять років, а декому навіть менше, – відбила я.
– Ой, вибачте великодушно, – дружина брата театрально вклонилася, – це тільки вам можна нести нісенітницю, а нам не можна!
– Чому не можна? Я вже звикла, ви постійно це робите.
– Все, брейк! – втрутився брат. – Розходилися! Хороших тем для розмови у вас немає?
Не стала навіть думати над гарною темою, пішла. Та ну їх! Знайшли, що згадати! Мама б ще згадала про те, як я в три роки голодупа по городу бігала і здивувалася б, чому зараз так не роблю.
Це вони завжди перші на мене нападають, я лише захищаюсь. Ось треба було їм тоді вісімнадцятирічну дівчину в день її народження тортом та вітаннями катувати?
Вони ж всі знали, що я хотіла до подруг, але їм усім було начхати на те, чого хотіла я. Тоді я не вміла відстоювати свою думку натомість зараз можу, вмію і практикую!
Можливо, хтось скаже, що таку дрібницю не потрібно навіть обговорювати! Це ж тільки одна із дрібниць!
Такі причіпки, та єхидство – постійні їхні супутники! Почуваюся вигнаницею у власній родині! Можливо я щось роблю не так?
