– Ти мені так і не сказав, що саме тобі подарувати на день народження, – пробурчала я, – адже до нього всього залишилося шість днів.
– Та в мене наче все вже є, – посміхнувся чоловік, і здивовано знизав плечима.
– Мені знову самій треба думати? – Я закотила очі.
Я дуже сильно не любила купувати подарунки навмання. Мені здавалося, що вони можуть не сподобатися імениннику, тому я мала звичку ретельно з’ясовувати, що саме потрібно людині.
З чоловіком було все зовсім інакше. Іван відмовлявся називати, що хоче, і жартував. Я, зрозумівши, що мені знову доведеться самій думати, задумливо насупила брови.
Однак, наступного дня, коли я міркувала, що купити Івану, він сам заговорив на цю тему.
– Ти ще нічого не купила? – нервовим тоном запитав чоловік.
– Ні, а що, в тебе з’явилися якісь переваги? – здивовано запитала я.
– Так, купи мені сертифікат у тату-салон на суму, яку вважаєш за доречну, – приголомшив мене Іван.
– Тату? – перепитала я для вірності. – Я зараз не дочула? Ти ж завжди був проти татуювань. Мене мало не з’їв, коли побачив маленьку змійку.
– Ну ось раніше не хотів, а тепер хочу, – зніяковіло посміхнувся він. – Це ж не означає, що я ним одразу ж скористаюся.
– Що ти хочеш набити? – не відставала я, бо мені стало цікаво, чому чоловік передумав.
– Я поки що не вирішив, – коротко відповів Іван, і перевів розмову на іншу тему.
Я кілька разів знову спробувала продовжити розмову про татуювання, але чоловік був до неї не готовий, і постійно перемикався на щось інше.
Вирішивши його більше не допитувати, я купила наступного дня для чоловіка сертифікат на десять тисяч гривень.
У день народження я привітала Івана зі святом, та вручила йому свій подарунок. Чоловік був дуже здивований такій великій сумі сертифіката, але подякував мені.
Протягом місяця, після вручення подарунка, я розпитувала чоловіка про те, коли він нарешті наб’є татуювання.
– Я поки що не готовий, – сухо відповів Іван.
– Я вже починаю сумніватися, що воно тобі взагалі було потрібне. Таке почуття, що ти бовкнув перше, що спало на думку, – з образою промовила я.
– Наб’ю, але пізніше, – запевнив мене чоловік.
За два місяці я і думати забула про те, що дарувала Іванові сертифікат на татуювання.
Згадала я лише тоді, коли до нас прийшла в гості свекруха. Ірина Сергіївна була у короткій сукні з відкритою спиною, на якій було чималеньке татуювання у вигляді дракона.
Декілька хвилин я розгублено дивилася на неї, а потім раптом змінилася в обличчі.
– У вас татуювання? Несподівано якось, – сказала я. – Чого це ви раптом наважилися на такий крок?
– Що в цьому такого? – пирхнула Ірина Сергіївна. – Це зараз модно, а я поки що не стара.
– Дорого, мабуть, вийшло? – поцікавилася я, бо почала робити відповідні висновки.
– П’ятнадцять тисяч, – з важливим виглядом відповіла свекруха, – але я заплатила лише п’ять. Десять за мене вніс синочок.
Я була готова заплакати від образи, коли почула слова Ірини Сергіївни. Я дуже швидко зрозуміла, що сертифікат, який подарувала чоловікові, пішов до свекрухи.
– Вітаю, вам дуже личить, – кивнула я, насилу зберігаючи спокій.
Мені не терпілося дочекатись, коли Ірина Сергіївна піде, щоб поговорити з Іваном на чистоту.
Як тільки свекруха зазбиралася додому, я занервувала. Варто тільки їй було піти, я суворо глянула на чоловіка і спитала:
– Де мій сертифікат? Може, ти вже зробив татуювання?
Іван мимоволі почервонів, і відвів очі убік. Він не знав, що мені відповісти.
– Поки що ні, я велике не хочу, а маленьке поки що не вибрав…
– Ти його й не зробиш, раз воно вже на спині у твоєї мами, – осудливо промовила я.
– З чого ти взагалі так вирішила? – Іван награно здивувався.
– Я бачила на її спині татуювання, раз, ну і два – Ірина Сергіївна мені розповіла про те, що ти сплатив їй десять тисяч гривень, а п’ять вона докинула сама, – схрестила руки на грудях я. – Вань, краще зізнайся і не бреши!
Чоловік щільно стиснув губи, й пів хвилини мовчав, збираючись із думками та намагаючись підібрати правильні слова.
– Так, ти маєш рацію, я віддав сертифікат мамі. Сам я нічого й не збирався робити. Ти ж знаєш, як я ставлюся до татуювань…
– Почекай, – насупилась я, – тобто, просячи у мене сертифікат на тату, ти збирався віддати його Ірині Сергіївні?
– Так. Мама давно мріяла про татуювання, а мені нічого не потрібно було. Я попросив у тебе сертифікат, щоб передарувати його, – Іван погодився з моїми словами. – Але я не думав, що ти зважишся на таку велику суму.
Я скривджено надула губи. Мені стало прикро, що чоловік таким чином вчинив із подарунком, який я купувала для нього.
– Міг би сказати, що Ірина Сергіївна хоче татуювання, ми подарували б їй сертифікат меншого номіналу, – з образою промовила я.
– Ти ж знаєш, як я ставлюся до подарунків, і намагаюся їх підібрати так, щоб догодити іменинникові!
– Пробач, мені, мабуть, таки варто було розповісти тобі про це, – повинився Іван.
– Чесно кажучи, я була сильно шокована вибором Ірини Сергіївни, – поділилася я з чоловіком. – У її віці таке велике тату…
– Мамі захотілося, на жаль, – знизав плечима чоловік. – Вчити життя людини у її віці – непристойно. Хочеш – отримуй.
Я погодилася з чоловіком, проте дуже скоро Ірина Сергіївна прибігла до нас, і почала скаржитися:
– Чи можна якось звести цю нісенітницю? Наді мною всі подружки сміються, а мужики взагалі цураються, думаючи, що я не у своєму розумі.
Я насилу стримала сміх, дивуючись з того, що Ірина Сергіївна заздалегідь не подумала про те, що буде, якщо їй раптом захочеться звести татуювання.
– Ще таке велике набила, – засмучено промовила вона. – Його ж звести буде дорожче, ніж набити. Так?
– Ну так, – кивнула я у відповідь.
– Синку, чого ж ти мене не відмовив? – мало не плачучи, промовила Ірина Сергіївна. – Як мені тепер його позбутися?
Я запитливо подивилася на чоловіка, ніби питаючи, чи допомогти свекрусі.
– Милуйтеся ним ще пів року, а на день народження ми подаруємо вам новий сертифікат, але вже на виведення, – схвально посміхнулася я.
Вона з похмурим виглядом кивнула, бо вже й сама була не рада подарунку від Івана. Я. звісно, засуджую вчинок чоловіка, який передарував мій подарунок!
Але, ще більше я засуджую “маму”, яка зробила такий недолугий вчинок. про який відразу пошкодувала! А ви як вважаєте, такі вчинки “родичів” припустимі?
