Моїй мамі та свекрусі цього року виповнилося по 60 років, і ми з моїм чоловіком Андрієм вирішили подарувати їм путівки до Туреччини.
Я, звичайно, трохи нервувала, адже із загального у них лише вік: моя мама — міський житель до мозку кісток, а свекруха все своє життя провела у невеликому селі. Разом із чоловіком ми 14 років, але за цей час вони так і не знайшли теми, на якій зійшлися б.
Виїзд був запланований через місяць, тому мами мали час зібрати свої речі та підготуватися.
І ось день Х настав. Ми з чоловіком відвезли їх до аеропорту та відправили відпочивати.
За кілька днів мама несподівано зателефонувала мені та невдоволеним голосом повідомила:
— От Анна Степанівна, виявляється, і в Туреччині була кілька разів, і в Таїланді, і в Єгипті. І все їй Андрій оплачував. А що я? Тільки на нашому півдні й була! Не найкраща я мама, виходить.
Я знала, що свекруха з сестрою чоловіка їздили то туди, то сюди, але не думала, що спонсорував ці пересування мій чоловік. Чесно зізнаюся, я дуже здивувалася.
Чоловіка я ввечері про це спитала, і він підтвердив слова мами.
— Ну, нам же всього вистачає, самі їздимо постійно на відпочинок. Тобі шкода, чи що?
Не шкода, звичайно, але осад залишився. Домовилися з ним, що тепер перед оплатою туру він буде хоча б повідомляти мене.
Тепер мама стала щодня виносити мені мізки через поїздки свекрухи. Пригадала навіть те, що багато років тому подарувала нам із чоловіком гроші на перший внесок для іпотеки за квартиру.
— Ось бачиш, комусь діти путівки дарують, а з мене гроші на квартири тільки викачують.
І нічого, що ми з чоловіком вже з цієї квартири переїхали та нещодавно їм додали грошей на гараж.
Ці звинувачення засмучували мене, чесно зізнаюся. Я вже навіть шкодувала, що подарувала мамі цю подорож.
У передостанній день перебування свекрухи та мами на морі, після розповідей про чудову екскурсію, мама знову завела свою шарманку.
— Так, закінчується наша подорож. Анна Степанівна тільки й порівнює сервіс із Єгиптом. Говорить, їм ще далеко. А я навіть не знаю, як там, у Єгипті.
Тут я вже не витримала:
— Мамо, то можна вам самим на Єгипет заробити. Таке також буває. Не всім діти путівки сплачують.
У слухавці почулося мовчання.
— Та як у тебе взагалі язик повернувся сказати таке. Ми з батьком так багато працювали, щоб тебе виростити. Я на двох роботах, батько на трьох. Невдячна.
Після цього мама кинула слухавку. Я засмутилася ще сильніше.
Я завжди намагалася допомогти. Зламався холодильник – купую. Потрібно податок заплатити за майно, жодної копійки з них не візьму, сама оплачу. Чи потрібна дорога деталь для батьківської машини? Без проблем. Та й той самий гараж. І що виходить? Я невдячна?
Поки я росла, ми ніколи не були на морі. Завжди інші витрати були важливішими. Я навіть не знала, що чиюсь відпустку мама сприйматиме так болісно.
Настрій мій був на нулі. Чоловік зі своєю щедрою в оплаті душею потрапив під роздачу. Я ввечері йому все висловила, щоб більше не кортіло маму свою балувати.
— Якого біса ти ці путівки оплачував? Мама тепер зла на мене, а я навіть не знала.
Чоловік, звичайно, знову просив вибачення, але толку від цього. Іноді слова просто слова.
Через день ми поїхали забирати мам з вокзалу. Поки Ганна Степанівна у фарбах розповідала про подорож, моя мама мовчки дивилася у вікно. Я чіпати її не збиралася, не хотіла сваритися у присутності свекрухи.
Вийшли з машини, мама подякувала нам і зникла у під’їзді.
— Вибачте, діти, — сказала свекруха. — Не думала, що так вийде.
Я нічого не відповіла, тільки подивилася на чоловіка строгим поглядом.
За кілька днів я вирішила піти миритися. Купила тортик і вирушила до батьків.
— Таааак, Маша, відчинила ти скриньку Пандори, — сказав мені тато. — Мати другий день за комп’ютером путівки розглядає.
Поки я думала, що сказав тато, мама з’явилася на порозі кухні з телефоном у руках.
— Отже, я прощаю тебе, Маша, але наступного року хочу до Єгипту злітати, ось цей готель мені подобається, — сказала вона, показуючи мені на телефоні шикарний готель.
Сама хотіла в нього з’їздити торік, але ціни були дуже високі. Поки я сиділа в шоці, мама розповідала захоплені відгуки туристів.
— Ну, мамо, — сказала їй я, відійшовши від шоку. — На що назбираєш, туди й поїдеш. Я зможу тобі додати 30 тисяч гривень, не більше.
З того часу, ось вже кілька тижнів, мама зі мною не розмовляє. Папа каже, що у нашому будинку я стала аналогом Воландеморта. Той, ім’я якого не можна називати, не викликавши у мами тахікардію.
А що мені тепер робити, не розумію. Схоже, доведеться купувати їй таки путівку до Туреччини. Не в цей готель, звичайно, але доведеться.
