Подорослішати довелося рано – у дванадцять років, шість місяців та три дні. Не того дня, коли мама не стало мами, раніше: її поклали до лікарні, і батько сказав, що Яна тепер за старшу.
Що вона повинна відвести братів до дитячого садка, забрати їх, приготувати обід і взагалі робити те, чим займалася мама. Яна, яка завжди беззаперечно слухалася батьків, так і зробила.
Наступного дня у братів не було чистих колготок. Так вона навчилася прати. Хліб і молоко вона й раніше купувала, а тепер навчилася й інше: яйця, сосиски, макарони та картоплю, треба ж щось їсти.
Батько приходив пізно, одразу лягав спати, а вранці їхав ще до того, як Яна з хлопцями просиналася. Поки мама була жива, він проводив вихідні в лікарні, а коли її не стало, взявся їздити на рибалку.
Чистити та смажити рибу Яні теж довелося навчитися самій, щоправда, спочатку трохи допомагала тітка Оля.
Тітка Оля була найкращою маминою подругою. Коли маму поклали до лікарні, вона почала приїжджати вечорами та привозити котлети в термосі, пиріжки з картоплею та іншу домашню їжу, яку хлопчаки майже не їли, зате сама Яна уплітала за обидві щоки, не забуваючи залишати для батька.
– Як я буду за нею сумувати, – сказала якось тітка Оля, і Яна помітила, що очі у неї вологі.
“Плаче, чи що, – подумала Яна. – Дивна вона”.
Коли мами не стало, Яна здогадалася, що тітка Оля знала про це заздалегідь, це їм із хлопцями нічого не сказали. Яна взагалі думала, що мама знову чекає дитину, вона часто їздила до лікарні, коли чекала хлопчиків.
-Тобі, напевно, так сумно, – говорила тітка Оля, коли приїжджала вже після похорону.
Яна її не розуміла. Їй не було сумно, звичайно. Вона нічого не відчувала. Але про всяк випадок кивала.
Насправді їй подобалося, коли приїжджала тітка Оля: хлопчаки тоді менше вередували, тато знову сміявся, а вдома ніби ставало світліше. Але якось, коли тітка Оля привезла Яні в подарунок світильник, а тато намагався його під’єднати, і у квартирі вибило світло, тітка Оля та тато посварилися.
Яна так і не зрозуміла, що сталося: тато наказав усім залишатися на своїх місцях і пішов дивитися лічильник у під’їзді. Тітка Оля пішла з ним.
Засвітилося світло, тато і тітка Оля повернулися, але більше один з одним не розмовляли. Ні того вечора, ні потім. Вона взагалі перестала до них приїжджати, а коли Яна зателефонувала і спитала, коли та приїде, тітка Оля відповіла:
-Напевно, ніколи. Пробач, маленька, але так буде краще.
Яна багато чого навчилася за ці роки: зашивати шкарпетки, клеїти та ліпити вироби, купувати нове взуття, платити за квартиру, навіть велосипед лагодити.
Тато начебто був, а наче його й не було: після похорону він ніби й сам зник, одна зовнішня оболонка залишилася. Яна взагалі не була впевнена, чи він знає, в якому класі його діти.
Принаймні коли вона якось згадала про вступ, він цілком щиро здивувався:
– А Коли тобі вступати?
– Цього року, тату! Ти що, зовсім забув?
– Забув, – зізнався він.
Що їй робити зі вступом, Яна не знала. Як переможницю олімпіади, її брали до престижного Київського університету. Про нього Яна дізналася від Володьки, який рік тому вступив туди за конкурсом.
З Володькою вони зустрічалися, доки він не поїхав, але напередодні від’їзду Яна сама йому сказала, що звільняє від зобов’язань – там дівчата цікаві, Київські, не те що вона, дурна провінціалка.
Він трохи чинив опір, але в результаті погодився. Щоправда, на канікулах все одно кликав її гуляти та навіть тримав за руку.
– У тебе є хтось? – несміливо спитала вона.
Володя знизав плечима.
– Так немає начебто.
Це вселяло в Яну надію. Вона й в олімпіаді цій тому і брала участь, сподівалася, що виграє. І виграла. Заради нього виграла. І тепер вже не має значення, як вона складе іспити, все одно візьмуть.
Але тільки зараз Яна зрозуміла: а як вона поїде? На кого хлопчиків залишить? От якби тато одружився… Але жінок поряд з ним Яна не спостерігала, хоча була б не проти — подумаєш, мачуха, зате вдома ще одна господиня буде.
Тоді Яна матиме право поїхати. Можна й так, звісно, поїхати, але треба обговорити це з татом. Але як не намагалася поговорити з ним про це, не виходило.
День народження випав на неділю, і Яна спекла торт – не для себе, а щоб хлопчаків порадувати. Тато здивовано дивився на свічки.
– Що, правда вісімнадцять, чи що?
– Правда.
– Доросла зовсім.
– Я вже давно доросла, тату. Ти знаєш, я ось що хотіла спитати…
І тут пролунав дзвінок. Яна схопила телефон, сподіваючись, що то Володя, але номер був невідомий.
– З Днем народження, дівчинко моя! – почула вона лагідний жіночий голос і на мить навіть подумала, що то мама.
– Дякую, – невпевнено сказала вона.
– Не впізнала? Це ж я, тітка Оля.
Яна запросила її приїхати, а та відмовилася. Мабуть, добряче з батьком тоді посварилася.
– Давай краще в кафе посидимо.
Батьку Яна не стала про це говорити, збрехала, що це подружка.
Тітка Оля подарувала їй ланцюжок із підвіскою, гарну, у Яни в житті таких прикрас не було. Вони проговорили цілу годину: тітка Оля розпитувала про тата, хлопчиків, про плани Яни на вступ.
– Та ти що, до Києва? Мама твоя там завжди мріяла жити.
А Яна цього й не знала.
– Я ще не вирішила, поїду чи ні, – із сумнівом промовила Яна. – А як ваші справи?
– Та нічого нового … Так, робота одна.
– А діти?
– Дітей у мене так і немає, – розсміялася тітка Оля. – Тепер вже й пізно, мабуть.
Яні подобалося з нею розмовляти, вперше за довгий час її по-справжньому слухали. Вона показала тітці Олі фотографії хлопчаків, та здивувалася, як вони виросли.
– Приїжджайте до нас у гості якось.
– Я Подумаю …
Чомусь Яні здалося, що це подумаю означає ні.
Потім вони ще кілька разів зустрічалися – завжди в кафе, як Яна й здогадувалась, до них вона не приїхала. Вони обговорювали все на світі, Яна їй навіть про Володьку розповіла.
– Ой, як чудово! – Зраділа тітка Оля. – Гарний хлопчик?
– Так хороший …
Якби не тітка Оля, Яна не змогла б сукню на випускний вибрати – всі вони були такі схожі й такі дорогі!
– На ціну не дивись, – сказала тітка Оля. – Зараз виберемо найкращу!
Сукня і справді була чудова. Але коли Яна дізналася, скільки воно коштує, злякалася.
– Ой, тітка Оля, дорого!
– Не дорожче грошей. Носи на здоров’я.
– Добре. Але тільки якщо ви на випускний прийдете.
Тітка Оля зам’ялася.
– Я не знаю…
– Ви через тата, так? Чому ви посварилися?
– Та не сварилися ми, в порядку все. Прийду.
І вона прийшла. З татом вони тільки привіталися, і Яна злякалася, що дарма вона її покликала: буде тепер незручність цілий вечір. Але трохи пізніше, коли дорослі випили по келиху, у тата почервоніли вуха, а в тітки Олі почали блищати очі, і Яна побачила, що вони про щось говорять.
А потім, пізніше, навіть пішли танцювати під якусь давню пісню: зараз стало модно вмикати музику з 90-х. Яна дивилася на них і посміхалася: як добре було б, якби вони не сварилися!
– І куди ти вирішила вступати? – Запитала у неї тітка Оля наступного тижня.
– Залишуся тут, – відповіла Яна, відводячи очі. – Складно там вчитись мені буде, я й іспити не найкраще склала.
– А як же Володька твій?
– Ніякий він не мій! У нього інша дівчина, я бачила, він в соцмережі викладав.
Володя і справді виклав фотографію із симпатичною брюнеткою.
– Ну й гаразд, ти нового собі знайдеш! Яна, ну ти чого? Що тобі тут робити? Мама твоя нізащо цього не допустила б!
Яна все ще дивилася вбік і мовчала.
– Ти думаєш, вони без тебе не впораються? – Здогадалася тітка Оля. – Яна, треба жити своїм життям. Ніхто тобі потім дякую не скаже.
– Та я не тому …
– Не бреши! Лікті потім кусатимеш, пригадаєш мої слова! Роби, як велить серце, і нікого не слухай.
Про ці її слова Яна думала цілий вечір. І сказала татові.
– Тату… А що, якщо я в Київ поїду вчитися?
– В Київ? Це ти що вигадала? А… Це Ольга тобі мізки промила, так?
За тіткою Олю стало прикро, і Яна сказала:
– Та до чого тут тітка Оля! Я сама хочу. І взагалі досить з мене! Ти в мене дитинство забрав, я хлопчикам замість мами та тата була. Що ти так на мене дивишся? Робота та рибалка, а як же ми? Про нас ти взагалі думав колись?
Хлопці злякано замовкли. Батько палив її поглядом. Яна сама злякалася своїх слів.
І тут пролунав дзвінок. У двері.
– Я відкрию, – хором сказали хлопчаки та втекли.
Яна стояла навпроти батька і мовчала. Вона чекала, що він лаятиметься, але він раптом весь стиснувся, наче зменшився на зріст. Хлопчаки радісно загули, а за кілька секунд у кімнаті з’явилася тітка Оля.
У батька почервоніли вуха, хоч він і не пив.
– Це ти Янку до Києва їхати напоумила? – накинувся батько на тітку Олю.
– А ти її вирішив все життя при собі служницею тримати? – обурилася вона. – Катюша б тобі цього в житті не пробачила!
– Не треба мені говорити про Катюшу! Катюша та Катюша… Про живих треба думати, а не про мертвих!
– Я й думаю про живих. Це ти не думаєш!
– Так? А хто мені тоді сказав: заради її пам’яті не варто, так нечесно, що люди скажуть.
Батько осікся і замовк, зустрівшись очима з Яною. Вона ніяк не могла зрозуміти: про що він каже?
– Подумаєш, сказала! А ти міг би подзвонити мені хоч раз! Переконати мене. А ти одразу в кущі!
– Я в кущі? Та я тобі листа написав, а ти не відповіла!
Злість з тітки Олі разом випарувалася, немов повітря з кульки, що лопнула. Вона опустилася на диван і тихо спитала:
– Який лист?
Тільки тут до Яни стало щось доходити.
– Хлопчики, – сказала вона. – Пішли в магазин, до чаю треба щось купити. Бо в нас до чаю нічого немає.
Ті зовсім трохи чинили опір, але зрештою погодилися, коли Яна пообіцяла їм морозива купити.
Теплий літній вітер приємно обдував розпалене обличчя. Хлопці щось балакали, Яна легко крокувала тротуаром. На душі чогось було весело.
– Ходімо до далекого магазину, – запропонувала вона. – Так хочеться прогулятися цього чудового вечора!
А про себе подумала: їм є про що поговорити.
