Подумала я та вирішила свою квартиру племінниці відписати. Син і дочка примчали дізнатися чи у своєму я розумі. Давай мене переконувати, що я онуків без житла залишу і сама на старість років на вулиці буду, бо Іра мене обов’язково вижене, як тільки стане власницею квартири

Завжди думала, що мої діти будуть мені на старість опорою. Але я їх вже п’ять років не бачила, все часу в них немає – справи, а коли сказала, що квартиру заповідаю племінниці, то вони відразу знайшли час і приїхали мене відвідати. Ну, тут все стало зрозуміло, що їм потрібна тільки моя квартира.

З донькою та сином ми жили дружньо, вклала в їхнє виховання душу, завжди намагалася дати їм усе найкраще. Думала, вони мені тією самою монетою сплатять у старості, але ні – допомагати вони мені не поспішали.

Та мені не треба було багато, дзвінок раз на тиждень і в гості раз на місяць приїхати, я, правда, не розуміла, чому вони виросли такими егоїстами. Добре, хоч сестра свою дочку по-іншому виховала. Племінниця, коли дізналася, що за мною нема кому дивитися, стала дуже часто до мене приходити.

Найприкріше те, що жили ми в одному містах й дітям до мене пів години їзди, тим більше, що у них є машини. Так, я розумію, у них свої сім’ї, діти, робота, багато турбот. Але чи можна одну годину на місяць виділити матері? Мабуть, ні. Однорічну внучку я взагалі жодного разу ще не бачила. Я поїхала б до них у гості сама, але після складної операції не можу багато рухатися.

Скільки б я не просила приїхати до мене на допомогу – марно. У ванній зірвав кран і лопнула труба. Все, що я змогла зробити – це перекрити воду і зателефонувати до сина, щоб він приїхав мені допомогти. Він лише відмовлявся, сказав, що дуже зайнятий, але намагатиметься заїхати сьогодні чи завтра.

Чекала я на нього три дні, без води сиділа, все перекрито ж. Потім таки зрозуміла, що він не приїде. І викликала майстра. Так, звичайно, я відразу могла так вчинити, але мені хотілося, щоб на допомогу прийшов син. Виявив турботу, та й скучила я вже, давно не бачилися.

Пізніше вирішила пральну машину змінити, гадаю, ну донька точно допоможе мені вибрати, там же зараз стільки різних функцій. Подзвонила дочці. І отримала відповідь:

– Мамо, вони всі однакові, бери якусь хочеш, продавці допоможуть тобі визначитися.

Все розставила на свої місця пандемія, коли я сиділа на повній самоізоляції, добре заздалегідь продуктів трохи купила. Діти не приїхали жодного разу і перестали цікавитися мною. Один дзвінок на місяць і все. Ще й поради мені просунуті дають. Нікуди не ходи, зараз все можна замовити додому.

А мені хоч хтось розповів, як це робити. Я як людина похилого віку не дуже знаюся на цих гаджетах для мене це все дико. Дякую Ірочці, племінниці моїй, навчила мене і переживала за моє здоров’я.

Коли вона здогадалася, що за мною нема кому доглянути, почала частіше приходити та дзвонити. І в магазин сходить, і порядок наведе, і обід приготує, і просто без приводу заходила чай пити. Ми дуже з нею зблизилися, вона мені й доньку свою довіряла. Іноді просила доглянути її.

Подумала я та вирішила їй свою квартиру відписати. Мені приємна її турбота. Це буде її винагорода за гарне ставлення до мене. Діти мали своє житло хоч і куплене в кредит, але платили вони справно і навіть з випередженням графіка.

А син, як відчував, зателефонував саме у той момент, коли я планувала сходити до нотаріуса на консультацію. Я йому відповіла нічого не приховуючи. Він спочатку не зрозумів, подумав, що я жартую. А коли зрозумів, що це не жарти почав сваритися. Говорити, що в мене маразм і мені час у лікарню. На мене ця розмова не вплинула, і я пішла, куди планувала.

Того ж вечора в мене були гості. Син і дочка примчали дізнатися чи у своєму я розумі. Давай мене переконувати, що я онуків без житла залишу і сама на старість років на вулиці буду, бо Іра мене обов’язково вижене, як тільки стане власницею квартири. Дебати у нас тривали довго. Діти відчайдушно намагалися мене переконати.

Але я твердо стояла на своєму і сказала, що рішенню не зраджу. Вони назвали мене зрадницею, і сказали, що я більше не побачу онуків, і допомоги мені від них чекати не варто.
– Та я і так п’ять років своїх онуків не бачила й допомоги вашої стільки ж! – крикнула їм услід і зачинила двері.

Залишилась я сама у квартирі та зрозуміла, що все роблю правильно. Може це і нечесно стосовно моїх дітей і мене більшість засудить, але це мій вибір і їм доведеться погодитись з ним. Це ж моя квартира, і я маю право розпоряджатися їй так, як хочу.