Коли чоловік пішов із родини, я назавжди зачинила для нього всі двері. Я знала, що не піду на всі ті приниження, що бувають після розлучення. Для мене його більше немає, для дитини теж.
Перший час після розриву я ретельно прибирала вдома. День у день я виносила на смітник усі його речі. Нарешті вдома з’явилося багато простору, все тепер можна було зручно розставити.
Але скільки б я не займалася речима, я постійно знаходила щось знов і знов. Очищення простору від його присутності зайняло майже півроку.
Я змінила ключі одразу, а відповідати на його дзвінки бажання не мала жодного. Хоч квартира і була спільна, набута у шлюбі, я навіть не починала жодних розмов на цю тему. Тут живе дитина і я разом із нею, а вже хто пішов, той пішов.
По судах не ходила, та нас розлучили і без того. За що я, до речі, вдячна. Кошти на дитину чоловік висилав сам і регулярно, але тільки найближчі пару років. Ось тут ми і загубили зв’язок.
Перший час чоловік боровся, через родичів вимагав спілкування з дитиною. Але я не чула його крізь образу. Не звертала уваги. Доньчині істерики були важкі, але легко спинялися моїм злим зауваженням: “у нього тепер інша жінка, може й інша донька буде”.
Ні, я звичайно не пишаюся своєю поведінкою, але тоді я мала рятувати себе. Він був мій перший, він був мій єдиний. Він ніколи не мав так зі мною вчинити.
Нещодавно я розбирала завали хламу у шафі своєї доньки і знайшла там пакет. В пакеті чоловікова старезна зубна щітка, трішки одягу, парфуми його. Я, як сьогодні пам’ятаю, що викидала усі ці речі. Це ж виходить, що вона тоді їх принесла назад, заховала, зберегла.
Ми вже давно остаточно втратили зв’язок. Він і живе у іншому місті. Допомагати нам перестав, але з цим я впоралася, гроші в нас є. Я більше нікого не зустріла.
Подумалось мені, як моя доня зберігає ці речі, як тримається за згадку, що він був, її тато був із нею поряд. Мені навіть захотілося щось зробити для неї. Але думаю ми тут нічого вже не виправимо.
