– Подумаєш, пенсія! Ти в мене ще молода! За кілька днів і думати про неї забудеш. – Я навпаки – тішуся, що більше не треба на роботу ходити! Нарешті! – Стривай, – здивувався син, – то ти не збираєшся далі працювати

Виходу на пенсію я чекала з нетерпінням! Готуватись почала заздалегідь. Років за п’ять. Косметичний ремонт у квартирі зробила, дещо з побутової техніки оновила, дещо придбала, гардероб упорядкувала. Зуби вилікувала.

А як же! Поки є зарплата, цілком пристойна, треба про себе подбати, про своє майбутнє. Я і грошей зібрала, як подушку безпеки.

Раптом болячка якась навалиться, або ще що трапиться. Це поки що здоров’я не підводить, а там – хто знає, як воно повернеться.

Словом, п’ять років я готувалася до нового життя. До життя, в якому я не працюватиму! Напрацювалася! Сорок років стажу за спиною! І не якогось, а педагогічного!

Втомилася. Від дітей, від людей, від емоційної напруги, та постійної відповідальності, яка з урахуванням мого перфекціонізму, посилювалася в рази.

Все життя на людях минуло. Дуже хотілося усамітнення, спокою. Розуміла: пенсія буде невеликою.

Доведеться жити скромніше. Тому й готувалася: щоб згодом уникнути якихось серйозних витрат. Ну а на щоденне життя грошей мені цілком вистачить.

У харчуванні я не вибаглива: мармурову яловичину, ікру і форель, на чільне місце ніколи не ставила.
І ліків у моїй аптечці поки не так багато: здоров’ям Бог не образив.

«А зміниться що – тоді й вирішуватиму», – думала я, рахуючи дні до заповітного дня народження, який зробить мене нарешті вільною.

Так, саме вільною! Адже жодного дня не могла згадати, щоб я не думала про роботу. Ні вихідних, ні свят, ні навіть відпустки. Як забути, якщо робота у педагога цілодобова!

То думки про уроки, то про учнів, то про звітність, і таке інше. Мені здавалося, що навіть ночами я не можу викинути все це з голови. Жодного власного життя!

А я ще й сина виростила. Одна. Чоловік втік, коли Павлику року ще не було. А тепер он який вимахав! Мамина гордість! І освічений, і робота престижна, і сім’я! Двох онуків матері подарував!

І як це у мене вийшло? Я й сама не раз ставила собі це питання. Адже цілими днями у школі сиділа! А ввечері – плани, зошити, домашній клопіт. У вихідні – культпоходи, та інше громадське навантаження.

Та вже, вистачило! Скоріше б на пенсію! І ось довгоочікуваний день настав!

Прийшла я додому після останнього робочого дня, сіла в крісло і розплакалася радощами: «Все. Дочекалася. Свобода».

Як не вмовляли мене колеги почекати на закінчення навчального року, не погодилася.

Увечері син забіг:

– Мамо, вітаю! І з днем ​​народження, і з виходом на пенсію!

– Дякую, Павлуша, – Я обняла сина, – досі не віриться.

– Розумію. Тільки не хвилюйся. Подумаєш, пенсія! Ти в мене ще молода! За кілька днів і думати про неї забудеш.

– Не зрозуміла! Я навпаки – тішуся, що більше не треба на роботу ходити! Нарешті! Думала – не дочекаюся!

– Стривай, – здивувався Павло, – то ти не збираєшся далі працювати?

– Ні, звичайно!

– А як же контракт?

– Він саме сьогодні закінчився. Уявляєш! У день народження підписувала!

– Все одно не розумію. А як же школа, учні? І як ти збираєшся жити на одну пенсію?

– Ой, синку, не нагнітай. У дітей уже новий класний керівник, школа – як стояла, так і стоятиме. А щодо пенсії… Чи багато мені потрібно?

– Ти просто не розумієш…

– Невже? – У моєму голосі автоматично включилися професійні нотки, – можливо, ти мені поясниш?

– Мам, не ображайся. Просто я не думав, що ти кинеш роботу. Це так несподівано. І потім: зарплата плюс пенсія – це здорово. Попрацювала б, грошей заробила.

– Усіх грошей, сину, не заробиш, – я заговорила більш миролюбно, – не хвилюйся, мені вистачить.

– Та я не хвилююся… А пенсія… Ти вже знаєш, скільки тобі нарахували?

– Не знаю. Це стане відомо трохи згодом.

– Тоді, як ти знаєш, що тобі вистачить?

– Павло, закінчімо цю розмову, – я знову почала сердитись, – ти прийшов мене привітати, от і вітай. Там, у холодильнику ігристе.

Вранці я – новоспечена пенсіонерка – прокинулася, і, як завжди, почала гарячково збиратися на роботу.

Якоїсь миті зупинилася. Сіла. І весело засміялася: мені нікуди не треба йти! Втім, я майже одяглася. “Піду прогуляюся”, – подумала я, і вийшла надвір.

З того дня ранкові прогулянки стали частиною мого вільного життя. А життя стало чудовим! Спокійним, розміреним. Жодної біганини, поспіху.

Хочеш книгу почитати – будь ласка. Хочеш улюблений фільм подивитися – немає нічого простішого.
Хочеш зустрітися з подругою – милості просимо, будь-якого дня тижня.

Хочеш онуків відвідати – та скільки завгодно! Краса! Одне погано.

Син, а з ним і невістка, чомусь ніяк не могли заспокоїтись. Як це? Чому мати не працює? Не стара ще, здорова. Їй що, гроші не потрібні? Чи вона на них розраховує?

І почалося:

– Мамо, а ти не думала репетиторством зайнятися?

– Мам, у нас на роботі вахтер потрібний. Може, підеш?

– Наша сусідка шукає няню. Освічену. Платити буде добре. Мам, тобі це не цікаво?

Коротше, пропозиції сипалися, як із рогу достатку. Я терпіла. Тактовно відповідала. Потім вибухнула:

– Та відчепіться ви від мене! Нікуди я не піду працювати! Не хочу! Дайте мені спокійно пожити!

– Мамо, але це ж ненормально: сидіти, й нічого не робити, – вставила слівце невістка, – ви ж не ледарка якась.

– Я – ледарка! Лінивець! Хто там ще? Задоволені?

– Мамо, перестань, ми ж хочемо якнайкраще, – зніяковіло промовив Павло.

– Я не нахлібниця! Я у вас хоч гривню попросила? Вас тільки це турбує! – Я ніяк не могла заспокоїтись, – боїтеся, що доведеться мене утримувати?

– Боїмося! – Несподівано видала невістка, – у нас діти, іпотека ще не виплачена. Ми думали, що ви нам допоможете, коли почнете отримувати пенсію, а ви тільки про себе думаєте!

– Зрозуміло, – я миттєво заспокоїлася, – а я думаю: що це мої дітки так роботу для мене шукають? Не шукайте, та не намагайтеся.

– А набридатимете: продам квартиру і поїду в невідомому напрямку! Не віриш? – Я звернулася до сина.

– Вірю, – похмуро кинув той…

– Тоді до побачення, рідні мої, – посміхнулася я.

Більше син із невісткою до мене не чіплялися з приводу роботи. Натомість частіше стали відправляти до мене онуків. Я тільки раділа. Так минуло майже два роки.

За цей час я освоїла пристойну професію в інтернеті, та почала добре заробляти. Навіть збираюся везти онуків на море. Сама! А ви що скажете, чи мала я в угоду дітям, продовжувати орати, та допомагати їм? Чи все вірно зробила?