Світлана ніколи не любила п’ятниці. Раніше, коли сиділа вдома з дітьми, п’ятниця означала, що Ігор прийде з роботи втомлений і буде два дні валятися на дивані, вимагаючи тиші. Тепер же п’ятниця стала днем зарплати, і це чомусь тішило ще менше.
Вона йшла від метро швидким кроком, притискаючи до боку сумку, в якій лежав конверт із грошима. У банк, на картку, приходила офіційна частина зарплати. А конверт з основною вона віддавала в руки Ігорю. Раніше Світлана не бачила в цьому нічого дивного. Раніше взагалі багато що здавалося нормальним.
На кухні, як завжди в останні місяці, сиділа Олена — сестра Ігоря. Вона гортала якийсь журнал, а на плиті булькав суп. Світланин суп, зі Світланиних продуктів, у Світланиній каструлі.
— Привіт, — мляво кивнула Олена, не підіймаючи очей. — Я тут вирішила суп зварити. Сподіваюся, не проти?
«Проти», — подумала Світлана, але вголос сказала лише:
— Картопля була для салату на завтра.
— Ой, вибач, не знала, — Олена посміхнулася тією посмішкою, яка говорила, що їй абсолютно все одно. — Нічого, купиш ще.
Світлана мовчки пройшла в кімнату, скинула туфлі й присіла на край ліжка. За стіною чувся голос Ігоря — він говорив телефоном, судячи з інтонацій, із кимось із партнерів. Звучав задоволеним, упевненим. Таким він був завжди, коли йшлося про роботу чи про його інтереси. Коли ж вона намагалася заговорити про свої проблеми, він ставав розсіяним, відстороненим.
Олена з’явилася в їхньому житті не одразу. Спочатку заходила раз на тиждень, потім двічі. Потім стала залишатися на обід. Світлана не заперечувала — рідня є рідня, до того ж в Олени завжди були проблеми. То чоловік мало заробляє, то діти вимагають то одного, то іншого. Світлана сама знала, як це — тягнути сім’ю на скромний бюджет. Тоді вона ще не працювала, і грошей ледве вистачало.
— Свєто, ти прийшла? — У кімнату зазирнув Ігор. Обличчя в нього було заклопотане. — Слухай, Оленці знову терміново потрібні гроші. Андрій обіцяв до кінця місяця, але ти ж знаєш, як у нього з роботою. Даси кілька тисяч у борг?
Це було два роки тому. «Кілька тисяч у борг» перетворилися на постійну статтю витрат. А потім Світлана влаштувалася на роботу.
Спочатку в невелику фірму, менеджеркою по роботі з клієнтами. Зарплата була смішна — ледве покривала проїзд та обіди. Але Світлані подобалося. Подобалося бути потрібною не тільки вдома, біля плити. Подобалося спілкуватися з людьми, розв’язувати задачі, отримувати подяки від клієнтів. Вона старалася, вчилася, освоювала нові програми вечорами, коли вдома всі вже спали.
І через пів року її підвищили. Потім ще раз. Зарплата зросла майже втричі. Світлана була щаслива — нарешті можна було не рахувати кожну копійку, купити дітям щось пристойне, не чекаючи розпродажу, відкласти трохи на майбутнє.
Але в Ігоря були свої плани на її гроші.
— Свєто, ти уявляєш, що в Олени сталося? — він влетів у квартиру того вечора як ошпарений. Світлана саме готувала вечерю, Настя з Дмитром робили уроки в дитячій.
— Що трапилося?
— Андрій пішов. Просто взяв і пішов. До якоїсь своєї знайомої молодої. У Лєнки двоє дітей на руках, квартира орендована, вона взагалі не працює ніде. Що вона тепер робитиме?
Світлана відчула, як усередині залоскотало від обурення. Їй було щиро шкода Олену — залишитися самій із двома дітьми без копійки за душею, це страшно. Але ще страшнішим був погляд Ігоря. Погляд, у якому читалося: «Ти повинна допомогти».
— Звісно, це жахливо, — обережно сказала вона. — Але що ми можемо зробити? У нас свої діти, свої витрати…
— Свєто, це моя сестра! — Ігор підвищив голос. — Вона залишилася на вулиці практично. Невже ти така черства?
Черства. Це слово засіло скалкою. Світлана все життя допомагала всім, хто просив. Батькам, подругам, сусідам. А тепер вона черства, бо не хоче віддавати останнє?
Утім, «останнє» — це було перебільшенням. Її зарплата тепер була порівнянна із зарплатою Ігоря. І він це чудово знав.
Олена переїхала до них через тиждень. Тимчасово, звичайно. Поки не знайде роботу, поки не стане на ноги. Діти поки залишилися з колишнім чоловіком — він, попри всі свої недоліки, не відмовлявся їх утримувати. Олена пояснювала, що так їй простіше буде шукати роботу, налагоджувати життя. Світлана кивала, удавала, що вірить.
Перший місяць був терпимим. Олена справді кудись ходила, на співбесіди нібито. Поверталася ввечері втомлена, скаржилася, що скрізь або зарплати маленькі, або вимоги завищені, або колектив неприємний. Світлана готувала на всіх, Олена іноді мила посуд. Іноді.
Другий місяць терпимість почала випаровуватися. Олена перестала навіть удавати, що шукає роботу. Вона сиділа вдома, дивилася серіали, гортала телефон, іноді варила собі каву. Продукти танули з неймовірною швидкістю. Світлана прикидала, скільки тепер іде на їжу, і серце стискалося.
А потім Ігор почав питати про зарплату.
— Скільки тобі цього місяця дали? — буденно цікавився він, наче питав про погоду.
Спочатку Світлана відповідала чесно. Потім зрозуміла, що чесність їй тільки шкодить.
— Як завжди, — стала вона відповідати ухильно.
— Ні, ну конкретно? — наполягав Ігор. — Олені потрібно допомогти. Вона ж без гроша.
«А я з грішми, чи що? — хотілося крикнути Світлані. — Я їх заробляю, між іншим! Встаю о шостій ранку, їду через усе місто, працюю по десять годин, вчуся новому, вислуховую незадоволених клієнтів. А ти що робиш для сестри? Крім того, що роздаєш мої гроші?»
Але вона мовчала. Віддавала частину зарплати Олені «в борг», який ніколи не повернеться. Півтори тисячі, дві з половиною тисячі, три з половиною тисячі гривень. Олена брала мовчки, без подяки, наче Світлана була їй щось винна.
Точка кипіння настала одного з п’ятничних вечорів. Світлана прийшла з роботи виснажена — був важкий день, скандальний клієнт, вона дві години переконувала його не розривати договір. Голова розколювалася, хотілося просто лягти й ні про що не думати.
Але на кухні на неї чекали Ігор та Олена. Обидва з такими обличчями, немов Світлана мала прийти годину тому й завинила.
— Ти де ходиш? — Ігор навіть не привітався. — Я дзвонив, не брала слухавки.
— На нараді була, телефон на беззвучному, — втомлено відповіла Світлана, вішаючи куртку.
— Свєто, мені терміново потрібні гроші, — Олена сиділа за столом, не дивлячись на неї. — До понеділка. Дуже потрібні.
— Скільки? — Світлана відчула, як утома перетікає в роздратування.
— Десять тисяч.
— Що?!
— Ну або сім із половиною. Мені потрібно дітям купити речі до школи, вони в Андрія, але він грошей не дає, козел. Каже, нехай мати купує.
— Лєно, але я тобі минулого місяця давала…
— Давала, давала! — раптом скинулася Олена. — Тобі що, шкода, чи що? У тебе тепер зарплата є, а ти на рідних економиш!
Світлана розгублено подивилася на Ігоря, очікуючи підтримки. Але він дивився повз, стиснувши щелепи.
— Ігорю, скажи що-небудь!
— А що я маю сказати? — він знизав плечима. — Олена має рацію. Гроші в тебе є. Вона моя сестра, у неї діти. Невже так складно допомогти?
— Допомогти? — Світлана відчула, як усе всередині вибухає. — Я вже три місяці «допомагаю»! Я віддала більше п’ятнадцяти тисяч, які мені ніхто не повернув! Я годую зайвий рот, плачу за воду та електрику за трьох, а не за двох! І при цьому я ще черства?!
— Не кричи, — холодно обірвав її Ігор. — Діти почують.
— Нехай чують! Нехай знають, як їхній батько…
— Замовкни.
Світлана замовкла. Не від страху — від шоку. Ігор ніколи так із нею не розмовляв. Навіть у найважчі часи, коли грошей не було зовсім, коли вони лаялися через кожну дурницю.
Олена встала з-за столу й демонстративно вийшла з кухні. Ігор провів її поглядом, потім повернувся до Світлани.
— Послухай мене уважно, — почав він тихо, але так, що у Світлани побігли мурашки по спині. — Я терпів твої закидони, твої претензії. Я не заперечував, коли ти пішла працювати, хоча міг. Я не влаштовував скандали, коли ти стала пропадати на цій своїй роботі по десять годин. Але в мене є сім’я. У мене є сестра, якій потрібна допомога. І якщо ти вважаєш себе частиною цієї сім’ї, то…
— Ігорю!…
— Поклала зарплату на стіл. Я двічі повторювати не буду, — сказав він, і в його голосі була така крижана впевненість, що Світлана мимоволі відступила на крок.
Вона стояла посеред кухні й не впізнавала людину, з якою прожила п’ятнадцять років. Це був не її Ігор, не той чоловік, який колись носив її на руках після весілля, який безсонними ночами колисав дітей, який обіцяв завжди захищати її.
Це був чужий. Жорсткий. Вимогливий. Байдужий.
— Я не розумію, — тільки й змогла вичавити вона. — Чому я повинна утримувати твою сестру? Вона доросла жінка, нехай сама шукає роботу!
— Вона шукає.
— Три місяці шукає? Ігорю, вона навіть із дивана не встає! Вона цілими днями сидить тут, жере наші продукти, користується нашим інтернетом, розкидає свої речі по всій квартирі! А ти від мене вимагаєш…
— Я вимагаю, щоб ти була людиною! — гаркнув Ігор, і Світлана здригнулася. — Щоб ти розуміла, що таке сім’я, рідні люди! А ти думаєш тільки про себе!
— Про себе? — вона засміялася нервово, істерично. — Я двадцять років думала тільки про інших! Про тебе, про дітей, про твоїх батьків, про твоїх друзів, яких я годувала-поїла! Я жодного разу не купила собі нічого дорогого, усе дітям, сім’ї! І тепер, коли я нарешті почала заробляти, ти хочеш відібрати в мене й це?
— Ніхто нічого не відбирає. Я прошу допомогти сестрі.
— Ти не просиш. Ти вимагаєш.
Ігор стиснув кулаки, і на мить Світлані стало страшно. Але він лише видихнув і відвернувся, а потім вийшов, грюкнувши дверима. Світлана залишилася стояти на кухні, відчуваючи, як по щоках течуть сльози.
Наступні два тижні в будинку висіла важка тиша. Ігор майже не розмовляв із нею, Олена демонстративно не помічала. Діти відчували напругу й ходили навшпиньки.
Світлана продовжувала віддавати гроші — менше, ніж вимагали, але все ж віддавала. Сподівалася, що це тимчасово, що Олена справді стане на ноги й з’їде. Сподівалася, що Ігор отямиться.
Але минув місяць, другий, третій. Олена обживалася дедалі більше. Світлана бачила, як тануть її заощадження, як зникають плани на майбутнє — відпустка, ремонт у дитячій, новий холодильник, який давно просив заміни.
І одного вечора, коли Ігор вкотре зажадав віддати всю зарплату Олені, тому що «їй треба з’їздити до дітей і привезти подарунків», Світлана вибухнула.
— Усе! Досить! — вона жбурнула конверт на стіл так, що гроші розсипалися. — Ти хоч розумієш, що твориш?! Ти перетворив нашу сім’ю на благодійну організацію! Твоя сестра сіла нам на шию й навіть не думає злазити! А ти їй у цьому допомагаєш!
— Свєто, вона у важкій ситуації…
— Уся країна у важкій ситуації! Але люди якось працюють, заробляють, не сидять на чужій шиї! Чому Олена має бути винятком?!
— Тому що вона моя сестра!
— А я хто?! — закричала Світлана, і їй було начхати, що діти в сусідній кімнаті. — Я твоя дружина! Мати твоїх дітей! Я п’ятнадцять років працювала як проклята, щоб цей дім був домом, щоб діти були ситі й одягнені, щоб ти міг спокійно працювати! А тепер, коли я почала заробляти сама, ти хочеш відібрати в мене все?!
Ігор мовчав, але в очах його плескалася злість.
— Це не обговорюється, — сказав він нарешті тихо. — Гроші потрібні Олені. І крапка.
— Ні, — Світлана зібрала гроші зі столу й стиснула в руці. — Не крапка. Я телефоную твоїй матері.
— Не смій!
— Насмілюся. Нехай вона знає, як її син вирішив улаштувати своє життя.
Мати Ігоря, Тамара Іванівна, жила у Львові. Вони бачилися рідко, кілька разів на рік. Жінка була сувора, справедлива, й Ігор, навіть у дорослому віці, побоювався її.
Світлана подзвонила їй наступного дня, з роботи. Розповіла все — не прикрашаючи, але й не згущуючи фарби. Просто факти: Олена живе в них чотири місяці, не працює, вимагає грошей. Ігор змушує Світлану віддавати всю зарплату. Діти залишені з колишнім чоловіком, якому абсолютно байдуже до них.
Тамара Іванівна слухала мовчки. Потім зітхнула важко й сказала:
— Я приїду в суботу.
І приїхала. У суботу вранці, о дев’ятій годині. Світлана відчинила двері й побачила на порозі невисоку сиву жінку з жорстким поглядом.
— Де вони? — запитала Тамара Іванівна без привітання.
— На кухні.
Свекруха пройшла у квартиру, скинула туфлі й попрямувала на кухню. Світлана пішла слідом, відчуваючи, як серце колотиться.
На кухні за столом сиділи Ігор та Олена. Ігор читав газету, Олена гортала телефон. Обидва підняли голови, побачивши матір, і обличчя їхні витяглися.
— Мамо, ти чого приїхала? — почав був Ігор, але Тамара Іванівна підняла руку, і він замовк.
— Що тут відбувається? — запитала вона тихо, але так, що стало зрозуміло: розмова буде серйозною.
— Мамо, це все непорозуміння, — почала була Олена, але свекруха зупинила її поглядом.
— Я не до тебе звертаюся. Ігорю, поясни мені, чому твоя дружина, мати твоїх дітей, змушена віддавати всю свою зарплату твоїй сестрі?
— Мамо, Олена у складній ситуації…
— Половина країни у складній ситуації! — відрізала Тамара Іванівна. — Це не означає, що всі мають лягати під чужий віз! Олено, скільки тобі років?
— Тридцять вісім, — пробурмотіла та.
— Тридцять вісім років. Доросла жінка. Дві руки, дві ноги, голова на плечах. Чому ти не працюєш?
— Я шукаю…
— Чотири місяці шукаєш? — свекруха посміхнулася зло. — За чотири місяці можна було десять разів влаштуватися! Та хоч посудомийкою, хоч прибиральницею! Чи ти занадто горда для такої роботи?
Олена зблідла, але промовчала.
— А ти! — Тамара Іванівна розвернулася до Ігоря. — Ти що твориш?! Дружину в кут заганяєш, змушуєш останні гроші віддавати! Та я тебе такого не виховувала!
— Мамо, це ж наша сім’я, моя сестра…
— Твоя сестра — доросла жебрачка! А твоя сім’я — це дружина і діти! І якщо ти цього не розумієш, то ти не чоловік, а…
Вона не договорила. Помовчала, переводячи подих. Потім повернулася до Олени:
— Збирайся. Їдеш зі мною.
— Мамо, але я…
— Жодних «але»! Будеш жити в мене, поки не знайдеш роботу. А знайдеш — винаймеш собі житло. І жодного жебрацтва! Я тобі влаштую таке життя, що ти сама побіжиш роботу шукати!
Олена відкрила рот, щоб заперечити, але материнський погляд не обіцяв нічого хорошого. Вона встала й, опустивши голову, пішла збирати речі.
Ігор сидів мовчки, утупившись у стіл. Світлана стояла біля стіни, боячись поворухнутися.
— А з тобою, синку, ми ще поговоримо, — сказала Тамара Іванівна, дивлячись на Ігоря. — Окремо. Але спочатку скажи мені: ти розумієш, що мало сім’ю не розвалив? Що дружина твоя вже на межі була?
Ігор мовчав. Потім кивнув, не підіймаючи очей.
— Розумію.
— Тоді думай, як виправляти. А почати можеш із вибачень.
Олена зібралася за пів години. Речей у неї було небагато — вона приїхала без нічого, розраховуючи, що затримається ненадовго. Тамара Іванівна мовчки чекала біля дверей, не знімаючи пальта.
Коли сестра з матір’ю пішли, у квартирі повисла дзвінка тиша. Світлана стояла на кухні, не знаючи, що робити, що говорити. Ігор сидів за столом, як і раніше, утупившись в одну точку.
— Свєто, — нарешті вимовив він тихо. — Я…
Вона чекала. Чекала вибачень, пояснень, чого завгодно.
— Прости мені.
Два слова. Усього два слова, але сказані так, що Світлана, нарешті, розслабилася.
— Я був ідіотом, — продовжував Ігор, нарешті піднявши на неї очі. — Повним ідіотом. Я так боявся підвести сестру, що не помітив, як підводжу тебе. Свою сім’ю. Прости.
Світлана підійшла до столу, сіла навпроти. Дивилася на нього довго, вивчаюче. Бачила втому в його очах, каяття, сором.
— Чому? — запитала вона. — Чому ти так вчинив? Ми ж завжди були разом, завжди розв’язували все разом. А тут ти просто… просто почав мною розпоряджатися.
Ігор потер обличчя руками.
— Не знаю. Правда не знаю. Напевно, тому що вперше в житті відчув себе… непотрібним. Ти на роботу влаштувалася, заробляти почала. Стала успішнішою. А я все так само кручуся як муха в окропі, і результату нуль. І коли Олена потрапила в біду, мені здалося, що це шанс — показати, що я все ще голова сім’ї, що я можу розв’язувати проблеми. Тільки я розв’язував їх за твій рахунок.
— Дурню, — тихо сказала Світлана. — Дурню ти, Ігорю. Я ніколи не вважала тебе непотрібним. Ти чоловік, батько. Ти важливіший за будь-які гроші.
— Тепер розумію, — він потягнувся до її руки, але Світлана відсторонилася.
— Рано, — сказала вона. — Це не за один день прощається. Ти мене принизив, Ігорю. Змусив почуватися чужою у власному домі. Мені потрібен час.
Він кивнув.
— Я почекаю. Скільки буде потрібно.
Світлана встала з-за столу. Пройшла в кімнату, сіла на ліжко. Сіла і заплакала — тихо, беззвучно. Від полегшення, від утоми, від болю, який усе ще сидів усередині.
У дверях з’явилася Настя — старша дочка.
— Мамо, ти чого? — вона підійшла, обійняла Світлану за плечі.
— Усе добре, сонечко, — Світлана витерла сльози. — Просто втомилася трохи.
— Бабуся крута, — несподівано сказала Настя. — Як вона влетіла татові й тітці Олені. Я думала, тато зараз розплачеться.
Світлана мимоволі усміхнулася.
— Так, бабуся вміє.
— Мамо, а ви з татом… ви не розлучитеся?
Світлана подивилася на доньку. Побачила в її очах тривогу, страх. Обійняла міцно.
— Ні, дитинко. Не розлучимося. Просто в нас був складний період. Але ми впораємося.
— Точно?
— Точно.
Настя посміхнулася, кивнула й вийшла. Світлана залишилася сидіти на ліжку, дивлячись у вікно. За вікном світило сонце, дерева хиталися на вітрі, люди йшли по своїх справах. Життя тривало, попри все.
А ввечері, коли діти лягли спати, Ігор постукав у двері спальні.
— Можна?
— Заходь.
Він увійшов, присів на край ліжка. Мовчали довго.
— Я записався на курси, — раптом сказав Ігор. — З підвищення кваліфікації. Хочу спробувати новий напрямок, де платять більше. Щоб ти могла відкладати свої гроші на що хочеш, а не витрачати на чужих людей.
— Олена не чужа людина.
— Знаю. Але ти важливіша. Ви — дружина і діти — важливіші за всіх.
Світлана повернулася до нього. Подивилася в очі. І побачила там того Ігоря, якого знала п’ятнадцять років тому. Без злості, без вимог. Просто люблячого чоловіка.
— Гаразд, — сказала вона тихо. — Спробуємо ще раз.
Він обійняв її обережно, немов боявся, що вона відштовхне. Але Світлана не відштовхнула. Просто притулилася до його плеча й заплющила очі.
Усе буде добре. Можливо, не одразу, не завтра. Але буде. Тому що вони — сім’я.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
