Кажуть, що на старості самотніми залишаються лише погані люди. Я, мабуть, погана людина, бо мені зараз сімдесят два роки, виростила двох дітей, трьох онуків, а все одно залишилася одна.
У рідних не вистачає часу та можливостей, щоб просто заїхати чи зателефонувати, про допомогу я вже не говорю. Яка вже тут склянка води.
Мого чоловіка рано не стало, синові тоді було дванадцять років, доньці вісім. Довелося підіймати самій, було складно, але я дуже старалася. Важко поєднувати заробляння грошей та виховання дітей.
Коли приходиш додому після десяти годин на ногах, хочеться лягти та заснути, але доводилося готувати, робити уроки, прати та прасувати.
Я зараз не скаржуся, не одна я у світі з такою історією, багатьом було ще гірше. У нас хоча б був дах над головою – трикімнатна квартира моїх батьків.
Але, напевно, у виховання дітей я щось все-таки проґавила, раз зараз у старості залишилася без близьких людей поруч.
Але я постаралася зробити все, що залежало від мене, щоб діти не були покинуті, ні чого не потребували. Обом дала освіту, а коли вони виросли, то я продала свою трикімнатну квартиру, собі купила однокімнатну, а гроші, що залишилися, поділила між дітьми. Щоб вони могли самостійно будувати своє життя.
Спочатку одружився син, потім вийшла заміж дочка. Синові довелося брати іпотеку, дочці пощастило більше. Там додали грошей батьки чоловіка, тож вони змогли купити квартиру без якихось позик. Дочка перша і порадувала онуком.
Я тоді продовжувала працювати, була керівником, хоч і не надто високого польоту, але зарплата була пристойною. Мені ж одній чи багато треба було?
Звикла за життя обмежувати себе у всьому, а в похилому віці вже нічого особливо не хочеться. Ситий, одягнений, за квартиру заплачено, от і добре.
Серед дітей у мене улюбленців не було. Допомагала і сину, і дочці однаково. Розуміла, що кожному з них було важко. Дочка з малюком сиділа у декреті, один чоловік працював. Син із невісткою іпотеку платили, теж не мед.
Із зятем і невісткою у мене жодних скандалів не було. Я прийняла їх, бо це вже частка моєї родини, їх обрали мої діти.
Не можу пригадати, щоб я когось із них повчала чи докоряла. Не моя ця справа.
Я працювала, допоки начальство не попросило мене звільнити дорогу молодим. Збігся мій відхід на пенсію з початком цього загального бардака з пандемією. Тобто дуже не вчасно.
Мені моєї пенсії вистачало, та й невеликі заощадження на чорний день були. А ось допомагати я вже не могла. Якщо тільки своєю участю, але саме вона і виявилася нікому не потрібна. Діти та дорослі онуки немов викреслили мене зі свого життя.
Я намагалася не ображатись, бо пандемія, невизначеність, страх за себе витісняють з голови всі думки, це й зрозуміло. Сама дзвонила, розповідала, як у мене справи, гадала, що це комусь важливо. Мене ввічливо вислуховували, але самі не дзвонили – всім було ніколи.
Думала, що закінчиться ця жахлива пора з карантинами, і тоді діти та онуки про мене згадають. Але все звелося до рідкісних дзвінків на свята.
Приїжджати до мене відмовлялися, пояснюючи це тим, що людям похилого віку рекомендована самоізоляція для їхньої ж безпеки. Я не наполягала. Навіщо? На милування нема силування.
Я перестала сама дзвонити дітям, бо складається чітке переконання, що я завжди роблю це не вчасно, відволікаю. Розмови не клеїлися, тож заради мене доставляти рідним незручності. Самі вони мені дзвонили востаннє на Пасху. Надворі вже майже жовтень.
У роздумах, я зрозуміла, що все наше спілкування припинилося саме в той період, коли я вже не могла сама їм допомагати. Адже раніше й дзвонили щотижня, і приїжджали, і в гості кликали, що діти, що онуки.
Дуже хотілося заплющити очі та вуха, продовжувати вірити в те, що зараз просто такий складний період, а потім усе налагодиться. Але настав час вже припинити брехати хоча б самій собі.
Десь я зробила велику помилку у вихованні дітей, щось упустила, недодала. А тепер ось так за це розплачуюся – забуттям та самотністю.
Якщо вірити, що на старості самотніми залишаються лише погані люди, то я погана людина. Це, напевно, теж настав час визнати.
