Марина та Ігор повернулися з медового місяця засмаглими та щасливими. Відчинили двері своєї квартири, внесли валізи, і жінка одразу відчула щось дивне. Запах свіжості. Занадто чисті підлоги. Розставлені по поличках книги, які вони залишали безладно.
– Мама приходила, – видихнула вона.
Ігор скривився.
– У неї є ключі?
– Про всяк випадок, – виправдовувалася Марина. – Раптом щось станеться.
Чоловік знизав плечима і пішов на кухню. Там на нього чекав наступний сюрприз. На столі лежала знайома сумка, де вони складали весільні конверти. Поруч акуратний стос грошей, перев’язаних гумкою. І зошит у клітку.
– Марино, йди сюди, – покликав він.
Жінка підійшла та завмерла. Впізнала мамин почерк на обкладинці: Весільні подарунки. Облік».
Ігор відкрив зошит. На першій сторінці красувалася таблиця. Стовпці: прізвище, сума, коментар. Він пробіг очима по рядках.
– Сім’я Нестерових – п’ятнадцять тисяч гривень. Їхні доньки на весілля дарували мікрохвильову піч, вийшли ті ж гроші. Все чесно.
– Колеги Ігоря – десять тисяч. Пристойно, молодці.
– Тітка Валя – три тисячі гривень. Пенсіонерка більше не могла, зрозуміло».
– Друзі Марини з університету – вісім тисяч гривень. Замало з огляду на те, що ми їм дарували по сім кожний.
Чоловік повільно закрив зошит і глянув на дружину.
– Це що?
Марина почервоніла.
– Мама, мабуть, хотіла допомогти.
– Допомогти? – голос Ігоря був рівний, але жінка почула в ньому напругу. – Вона розкрила наші конверти. Перерахувала гроші. Завела облік. Як у бухгалтерії!
– Ну, вона ж не вкрала нічого, – слабо заперечила Марина. – Просто записала.
Ігор сів на стілець і потер обличчя руками.
– Маринко, ти справді не бачиш проблеми?
Жінка зам’ялася. Вона бачила. Звісно, бачила. Їй самій було ніяково. Але це ж мама. Вона завжди така.
Змалку записувала, рахувала, планувала. Вела зошити витрат, знала, скільки коштує кожна покупка. Для неї це було нормально.
– Мама просто хотіла, щоб ми знали, хто скільки подарував, – пояснила вона. – Щоб потім відповісти тим самим.
– Відповісти тим самим? – перепитав Ігор з усмішкою. – Тобто все життя тепер звірятиметься з цим зошитом? Нестеровим п’ятнадцять, колегам десять, тітці Вале – три?
– Ну, це ж справедливо.
Чоловік підвівся і пройшовся по кухні.
– Марино, це не лізе в жодні ворота. Прийшла без дозволу, залізла в наші гроші, перерахувала, записала. Це меркантильно!
Жінка відчула образу. За маму. За себе. За те, що Ігор не розуміє.
– Моя мама дбає про нас! – Різко сказала вона. – Прийшла, прибралася, навела лад. Порахувала гроші, щоб ми знали точну суму. Ти хотів би, щоб вона не чіпала нічого?
– Так, – спокійно відповів він. – Саме цього я й хотів би. Щоб вона не чіпала наші речі
Марина відвернулася. У горлі стояла грудка. Вона розуміла, що чоловік має рацію. Але визнати це, означало зрадити маму. А мама завжди казала: сім’я має триматися один за одного.
У двері подзвонили. Марина здригнулася. Пішла відчиняти. На порозі стояла Людмила Петрівна із пакетом у руках.
– Діточки, ви повернулися, – вона пройшла у квартиру, не чекаючи на запрошення. – Я вам принесла котлети. Розігрієте та поїсте.
Ігор вийшов із кухні. Побачив тещу і напружився.
– Людмило Петрівно, привіт.
– Здрастуйте, Ігорьку, – жінка поставила контейнер із котлетами на стіл. – Ну, що відпочили? Засмагли добре. Молодці.
Вона оглянула квартиру оцінювальним поглядом.
– Я тут трохи прибралася, поки вас не було. Пил витерла, підлогу помила. І ваші конверти розібрала, щоб ви не мучилися.
Ігор стиснув кулаки.
– Навіщо ви це зробили?
Теща здивовано подивилась на нього.
– Як навіщо? Щоб лад був. Я все акуратно порахувала, записала. Тепер ви знаєте, хто скільки подарував. Це ж важливо!
– Важливо? – перепитав чоловік.
– Звісно. Коли у цих людей будуть весілля чи ювілеї, ви подаруєте стільки ж. Бо незручно вийде.
Ігор похитав головою.
– Людмило Петрівно, ви розумієте, що розкрили чужі конверти?
Жінка спохмурніла.
– Які чужі? Марини. Вона ж моя дочка.
– Вона тепер моя дружина! І це наші конверти. Спільні.
Теща пирхнула.
– Ну, ось ще. Я що, погане щось зробила? Допомогла вам, між іншим. А ти тут претензії висуваєш.
Марина стояла біля дверей і мовчала. Вона бачила, як напружений Ігор. Бачила, як мама не розуміє, у чому проблема. І сама розривалася між ними.
– Мамо, правда, не варто було, – тихо сказала вона.
Людмила Петрівна обернулася до дочки.
– Маринко, ти чого? Я ж для вас старалася.
– Я розумію. Але Ігор має рацію. То були наші конверти.
– Ваші, – повторила теща з усмішкою. – Ваші. А хто весілля організовував? Хто гостей запрошував? Хто стіл накривав?
– Ми разом, – відповіла Марина.
– Разом, – кивнула мати. – Я три місяці бігала, все влаштовувала. А тепер ти мені кажеш, що я не мала права подивитися конверти?
Ігор втрутився.
– Людмило Петрівно, річ не у тому, хто що організовував. Річ у тім, що ви зробили це без нашої згоди! Ви прийшли у нашу квартиру, відкрили наші речі та порахували наші гроші.
Жінка підібгала губи.
– Ключі мені Марина сама дала. На всякий випадок, каже. Ось я й прийшла. Подивилася, порядок навела.
– Ключі були на випадок екстреної ситуації, – твердо сказав чоловік. – А не для того, щоб копатись у наших речах!
Теща почервоніла.
– Я не копалася. Я допомагала. А ти мені хамиш!
– Я не хамлю. Я поясню.
Марина зробила крок вперед.
– Досить! Мамо, Ігор має рацію! Ти не мусила чіпати конверти. Це неправильно.
Людмила Петрівна подивилася на дочку так, наче та зрадила її.
– Ось як! Заміж вийшла і вже матір не шануєш?!
– Я поважаю тебе, мамо. Але тепер у нас своя сім’я. І ми вирішуємо самі, як нам жити.
– Своя сім’я, – жінка хмикнула. – Ну-ну. Подивимося, як ви без мене впораєтеся. Хто вам котлети принесе? Хто прибиратиметься?
– Ми самі, – сказала Марина спокійно. – Ми ж дорослі люди!
Теща схопила сумку.
– Гаразд. Раз я вам не потрібна, не заважатиму. Живіть як хочете!
Вона розвернулась і вийшла, грюкнувши дверима. Марина притулилася до стіни і заплющила очі.
– Господи, – прошепотіла вона.
Ігор підійшов, обійняв дружину.
– Вибач. Я не хотів сварки.
– Ти ні в чому не винен, – жінка притулилася до нього. – Просто мама така. Вона завжди контролює все. З дитинства я звикла, що вона знає про мене все. Скільки у мене грошей, з ким я дружу, що їм на обід.
– Але ж ти тепер не дитина, – лагідно сказав чоловік. – І у нас із тобою своє життя.
Марина кивнула. Він мав рацію. Але відпустити маму, припинити відчувати провину через те, що живеш окремо, було так складно.
Увечері вона зателефонувала матері. Людмила Петрівна взяла слухавку не одразу.
– Чого тобі?
– Мамо, поговорімо нормально.
– Про що говорити? Ти мене при чоловіку зганьбила.
– Я не ганьбила тебе, а просто сказала правду.
Теща зітхнула.
– Маринко, я хотіла допомогти! Думала, ви зрадієте.
– Мамо, ти не розумієш. То ж були наші конверти! Особисті! Ти не мала права їх відчиняти.
– А хто мав? Ти?
– Так. Я та Ігор. Ми ж чоловік та дружина.
Людмила Петрівна помовчала.
– Тобто я тепер чужа?
– Ти не чужа. Ти моя мама. Але у нас з Ігорем тепер своя територія. І там діють інші правила.
Жінка почула, як мати шморгнула носом.
– Я все життя тебе ростила. Все для тебе робила. А ти мені не довіряєш.
– Я довіряю, мамо. Але це не означає, що ти можеш робити будь-що в нашій квартирі.
Довга пауза.
– Гаразд, – нарешті сказала жінка. – Більше не буду. І ключі поверну.
Марина посміхнулася.
– Ключі залиш. На випадок, якщо справді щось трапиться. Просто приходь, коли ми вдома. Домовились?
– Домовилися, – буркнула Людмила Петрівна.
Коли Марина поклала слухавку, Ігор обійняв її зі спини.
– Молодець.
– Тяжко було, – зізналася вона. – Все життя мама вирішувала за мене. А тепер доводиться вчитися говорити ні.
– Навчишся, – чоловік поцілував її в верхівку. – Головне, пам’ятай: ми тепер команда! Ти та я.
Жінка кивнула головою. Команда. У них своя сім’я. Зі своїми правилами. І нехай мама не відразу зрозуміє, але колись це прийме без образ.
А зошит із рахуванням грошей, вони викинули того ж вечора. Можливо, для когось це норма? Але для них – ганьба…
А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинила мати? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
