– Поки моїй доньці нема на що зуби вставити, ти купуєш собі дорогі іграшки? Ти сам, як вважаєш, це нормально?
– Абсолютно! Це мої гроші! Мені їх дали батьки. Чому я взагалі маю виправдовуватися? – Кирило відкинувся на спинку крісла і поблажливо глянув на тещу.
– У сім’ї не буває «своїх» грошей, особливо, коли твоя дружина ходить без зубів. І тим більше – коли ви домовилися щодо спільного бюджету.
– Слухайте, Ларисо Семенівно, я віддаю вашій дочці всю свою зарплату! До гривні! Я маю право порадувати себе. Я ж до неї в кишеню не лізу, – зять невдоволено примружився.
Лариса пирхнула і схрестила руки на грудях. З Кирилом було марно говорити. Він жив лише для себе. Найприкріше було те, що Лариса ще давно попереджала дочку про це.
У пам’яті сплив той самий ранок, коли дочка прибігла до неї з тортом, вся сяюча.
– Мамо, Кирило зробив мені пропозицію! – радісно повідомила Маша, і продемонструвала каблучку.
Лариса тоді ледь помітно спохмурніла. Не найкраща новина. Вона була твердо переконана, що за чоловіком треба бути, як за кам’яною стіною, а не тягнути його на собі. Кирило ж взагалі не уявляв, що таке сімейне життя, і не був готовий до нього.
Сорочки йому вибирала, і прасувала його мати. За будинком стежив батько. Кирило навіть не вкладався до сімейного бюджету.
Його сім’я була цілком заможною. Батьки давали синові насолоджуватися свободою до останнього і нічого не вимагали від нього.
У результаті Кирило став людиною, якій, на думку Лариси, сім’я протипоказана.
– Доню, подумай сто разів! Він… не сама самостійна людина. Мені здається, він не готовий піклуватися про тебе. Його привчили бути егоїстом, – сказала мати.
Маша аж відсахнулася, округливши очі.
– Мамо, ну що ти до нього чіпляєшся? Він мені ще не чоловік, а хлопець. Ось одружимося – тоді все буде по-іншому!
Лариса дуже в цьому сумнівалася. Люди рідко змінювалися на краще після весілля. А з того, що є, каші вже не звариш.
Кирило майже не витрачався на Марію. Він міг пригостити її кавою, або навіть зрідка замовити суші, але їли їх двоє. Це було складно назвати внеском у відносини.
Навіть, коли Кирило став проводити більшу частину часу у Маші, він жодного разу не запропонував скинутися на оренду, комуналку, чи продукти.
А Марія й не просила. Соромилася. Вважала, що поки що не має права.
– Ну, тобі вирішувати. Але хоч би з дітьми не поспішай. Поживіть поки для себе, встигнете ще з пелюшками і памперсами повозитися. Вам би спочатку в побуті притертися.
…Весілля було красивим. Батьки Кирила розчулили: сплатили і лімузин, і ведучого, і величезний торт ручної роботи. Вони взяли на себе майже все, щоб порадувати сина.
Лариса лізти зі шкіри геть не стала. Вона обмежилася посильною сумою, та подарунком у конверті. Їй здавалося, що цей шлюб довго не протримається.
На жаль, вона мала рацію.
Проблеми почалися одразу. Після весілля мало що змінилося. Кирило так і тримав свою зарплату при собі. Марія кілька разів натякала йому на те, що в її сім’ї бюджет був спільним, але кожна розмова закінчувалася образами.
– Я і так кілька днів тому тобі притягнув мішок порошку та коробку мила. У чому проблема? Хіба це не внесок? Без мене тобі довелося б оплачувати все це самій, – невдоволено пирхав він.
Порошок він узяв по знижці, а мило смерділо так, що Машу відвертало від нього. Але справа була не лише в цьому. Коли вона жила сама, вона витрачала набагато менше, особливо на їжу.
Домовитися самостійно молодим не вдалося. Марія покликала матір, щоб та провела виховну бесіду із зятем. І лише з боєм Кирило погодився віддавати свої гроші у сім’ю.
Але радість тривала недовго. Кирило швидко збагнув, що раз грошей він все одно не бачить, то й сенсу орати теж немає.
Через кілька місяців він звільнився з колишньої роботи та влаштувався у пункт видачі замовлень, буквально під будинком.
Зарплата, відповідно, впала в рази, проте Кирилу стало набагато простіше. Він просиджував там штани і годинами грав на телефоні. Місце було не найпрохідніше.
Їхня фінансова яма ставала все глибшою, а запити Кирила анітрохи не змінилися. Він, як і раніше, хотів їсти м’ясо на вечерю щодня, купувати кросівки за вісім тисяч і не відмовляти собі в задоволенні.
Частина навантаження лежала на їхньому спільному бюджеті, а частину – взяли на себе жалісливі свекри, яким, мабуть, син поскаржився на важке життя.
Спершу Маша нічого не розуміла. Ну, купив Кирило собі нову мишку. Звідки їй знати, що та коштує півтори тисячі? Але коли Марія застала його з новенькою ігровою приставкою, цінник якої перевищував її зарплату…
– Кирило… У мене зуби болять так, що я спати не можу, а ти граєшся в іграшки? – скривджено спитала вона, ледве стримуючи сльози. – Де ти взяв гроші?
– Не бійся, не з нашого бюджету, – коротко відповів він, не відволікаючись від екрану.
– А ти можеш ще там узяти, і дати мені на лікування?
– Не можу, – кинув Кирило. – І взагалі… Це подарунок. Батьки мені приставку підкинули.
– То давай продамо її. Нам ці гроші не будуть зайвими. Ми навіть оренду вже ледве тягнемо! Тільки завдяки моїй мамі! А вона сама ледве виживає на пенсію.
Ось тут Кирило нарешті поставив гру на паузу і подивився на дружину. У його погляді палав гнів.
– Це мій подарунок! Мені вирішувати, що з ним робити!
Згодом з’ясувалося, що Кирило прибрехав. Йому дали не приставку, а гроші. Але це вже не мало значення. Важливо було інше: Кирило не готовий брати на себе чужі проблеми. Він жив на своє задоволення.
Марія ж, тим часом, ламала голову над тим, на чому б ще заощадити. Вона і так купувала все найдешевше. Шампунь на розпродажі.
Губки для посуду міняла, коли ті вже починали кришитися. І думала, де б підробити, щоб якось звести кінці з кінцями.
Маша розуміла, що вже не справляється. Вона знову підключила Ларису.
– Мамо, поговори з ним, будь ласка… Минулого разу ж у тебе все вийшло. Просто мені прикро… Ти вже з відкладених грошей морозилку нам забиваєш, бо без тебе ми те м’ясо навіть не понюхаємо, а він такими сумами жбурляється.
– Маш… Ти ж розумієш, що ви маєте розумітися самі? Адже я тебе попереджала…
– Мамо, ну востаннє. Раптом все налагодиться?
Ларисі слабко вірилося в це, але залишити дочку в такій ситуації вона не могла, а тому спробувала. Проте пробити впертість Кирила було неможливо.
– Ні, Кириле, ти лізеш у її кишеню, – заперечила Лариса. – Ти вже вибач, але якби не ти, то вона харчувалася б нормально і, можливо, у неї не було б таких проблем із зубами. Думаєш, я не бачу, що у ваших стосунках відбувається?
– Та що ви робите з мене всесвітнє зло? Мама з татом хотіли порадувати мене. Хотіли, щоб я купив собі щось приємне. Ось я й купив. Я що, звітувати перед вами повинен?
Маша ніяково переступила з ноги на ногу, стоячи за спиною матері. Вона відчувала, що розмова заходить кудись не туди, але не знала, що робити. Лариса – теж.
– Кирило… Ти ж не дитя, якому дають кишенькові гроші. Ти дорослий чоловік. Ти вирішив створити сім’ю. Ну, так і неси відповідальність за неї.
– А я що не несу? – спалахнув він. – Я й так віддаю всю зарплату! Раніше я сам собі міг усе це купити, а тепер сиджу з порожніми кишенями!
– Любий мій, віддавати зарплату в сім’ю – не подвиг, а обов’язок, – Лариса роздратовано примружилася. – Моя дочка теж не витрачає гроші на себе, а сидить і думає, як би комуналку сплатити і не вилетіти з квартири.
– Ти думаєш про це? Ні. Тобі добре. Ти пішов, відсидів зміну, приніс їй копійки, та чекаєш від неї повного обслуговування.
– Та що ви ще хочете від мене?! – психанув Кирило і підвівся. – Я не збираюся влаштовуватися на дві роботи, аби догодити вашій дочці!
Розмова була довгою. Кирило прикидався дурнем, Лариса звинувачувала його в тому, що він їздить на їхній шиї. Так воно й було: доки свекри давали гроші синові на розваги, теща підкидала їм на комуналку.
– Я нікому нічого не зобов’язаний! Мені було краще одному! – зрештою закричав Кирило і пішов збирати всі свої дорогі “прибамбаси”.
За двадцять хвилин він грюкнув дверима і пішов. Марія сиділа вся у сльозах. Лариса боялася, що дочка її звинувачуватиме, але ні. Маша просто обійняла матір і уткнулася їй у плече.
– Ех ти, недолуга… А я ж говорила… – тихо сказала мати, обіймаючи доньку.
– Я ж любила його… Я хотіла сім’ю… – схлипнула вона.
– Я знаю, знаю. Але наступного разу подумай, чи потрібний тобі чоловік чисто для галочки.
Минув місяць. Кирило так і не повернувся. Кілька разів він дзвонив Маші, але всі розмови закінчувалися взаємними докорами. Якщо спочатку дочка була мало не в жалобі, то останнім часом нарешті почала оживати.
– Знаєш, мамо, давно треба було його вигнати, – сказала вона якось матері за чаєм. – Дякую, що дала тоді слушну пораду, щодо дітей. Хоч не повісила нікого на себе… А він же хотів.
– Звісно, хотів. Щоб ти вже нікуди не поділася, – хмикнула Лариса.
Вона подивилася на дочку і відчула дивну суміш гіркоти та тихої радості. Звичайно, було шкода витраченого часу та розбитих надій, але всередині тепліло почуття, що донька нарешті подорослішала.
Перший млинець грудкою. Може, другий вийде те, що треба…
Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
