Коли телефон задзвонив рано-вранці, він ще не встиг зварити каву. Дзвінок від колишньої дружини – рідкість, як сигнал тривоги, який ніколи просто так не вмикається.
– Послухай, Максе, – без передмов сказала вона. – Мені потрібно, щоб ти відвіз Таню до моїх батьків. Сьогодні.
Він сперся плечима на холодні дверцята холодильника.
– Щось сталося?
– Круїз… – вона видихнула, наче їй було ніяково. – Дату перенесли, і ми відпливаємо завтра вранці. Він, Дмитро, вже сплатив усе, розумієш? І… ну… я не можу зараз зірватися, – вона помовчала, – вибач, мені дуже важлива ця поїздка. Я… я…
– Не треба пояснювати, я все розумію, – лагідно сказав Максим. Він справді не сердився і не ображався. Справа минула, вони зробили свою головну помилку, коли одружилися.
На жаль, зрозуміли це пізно вже після появи доньки Тетянки. Протягли ще кілька років, а потім розійшлися – стомлено, спокійно, без з’ясування стосунків та биття посуду. Може, в Оленки зараз щось складеться?
– Батьки готові прийняти Таню, вони тільки потягу бояться, – квапливо казала вона. Сам розумієш, що майже добу в дорозі – важкувато.
Макс мовчав кілька секунд.
– Тобто, – сказав він рівно, без звинувачень, – крім мене нема кому?
– Будь ласка! Це важливо. Тільки Таня… ну, вона не в захваті, але поїде.
Він кивнув, хоч вона цього не побачила.
– Гаразд. Я приїду за нею по обіді. Тільки ти потурбуйся, замов нам квитки, погодь, що треба, гроші я тобі вишлю. А мені ще на роботі треба відпроситись.
…Таня зустріла його напруженим поглядом. Вона мовчки стояла на ґанку з рюкзаком. Поруч – валіза з наклейками мультяшних фей, яку колись вибирав він сам.
– Привіт, – сказав він, намагаючись не тиснути зайвою усмішкою.
– Привіт, – тихо відповіла вона.
Дружина майнула у дверях, квапливо обійняла дочку, кинула на нього погляд, у якому було більше прохання, ніж подяки, – і побігла додому, бо справ перед від’їздом купа.
Макс полегшено посміхнувся: їхня розмова з Танею починалася без свідків, і це було, мабуть, на краще.
– Ти готова?
– Ну… так.
Вона вмостилася на задньому сидінні, пристебнулася. Він бачив у дзеркалі, як вона дивиться у вікно – не на нього.
До вокзалу їхали мовчки. Тиша не була важкою – просто вони давно не проводили час удвох, і між ними зросла порожнеча необов’язкових і порожніх коротких зустрічей і болісного видавлювання з себе обов’язкового набору: “Ну, як у школі, добре вчишся? Маму слухаєшся? Ну, давай, бувай, мені бігти треба…”
– Кросівки нові? – спитав він.
Вона кивнула головою.
– Мама сказала, що в селі вони не забрудняться.
– Це вона оптимістично. У бабусі з дідом ділянка не заасфальтована, – він усміхнувся. – Там земля кругом, там усе забрудниться.
Таня вперше трохи посміхнулася.
– Норм. Я взяла запасні.
Він відчув незвичайне полегшення – ніби зробив перший крок на тонкій кризі й переконався, що вона тримає.
Потяг рушив, коли вони влаштувалися на своїх нижніх місцях. У вагоні пахло курними простирадлами, та пилом від фіранок.
Таня обережно вмостилася біля вікна і вже через п’ять хвилин виглядала назовні так, ніби ніколи не бачила миготіння пейзажу під час руху.
– Хочеш чаю? – спитав він.
Вона знизала плечима, але коли він приніс дві грановані склянки в підсклянниках, погляд її потеплішав.
Розмова спершу не клеїлася. Він питав про школу, про подруг – питання висіли сухими нитками. Потім він змінив підхід.
– Пам’ятаєш, тобі було чотири, і ти ховалась під кухонним столом, бо думала, що я не знайду?
Таня припинила крутити ложку.
– Мама розповідала… неясно пам’ятаю. Ти мене тоді знайшов швидко.
– Та ти червоний фломастер там забувала щоразу, – посміхнувся він. – Тебе по сліду малюнків можна було вирахувати.
Вона хмикнула, майже засміялася. І вперше за день подивилась прямо на нього.
Потяг пригальмував на першій зупинці серед вечірніх сутінків. Станція складалася з низької цегляної будівлі з вивіскою, що облупилася, і дерев’яною лавкою, на якій сиділа жінка в хустці, продаючи в’язані шкарпетки. Повітря пахло вологою сосною – ліс підходив прямо до платформи.
Таня помітила кудлатого пса, що поважно крокував уздовж рейок з виглядом офіційного колійного обхідника.
– Тут завжди так тихо? – спитала вона.
– Майже, – відповів він. – Коли я був студентом, ми тут застрягли на три години. Я думав, посивію.
– Ти й так сивий на скронях…
– Саме тому, – серйозно сказав він.
Вона засміялася – вільно, легко.
Чим далі потяг відходив від міста, тим простіше ставало говорити. Таня розповідала про сусідку, яка їсть лише макарони із сиром; він – як одного разу зламав принтер, і колеги досі звинувачують системника.
– А мама з ким їде? – спитала Таня.
Він коротко відповів:
– Із чоловіком, з яким зустрічається. Вона вважає, що це важливо.
Таня замислилась.
– Зрозуміло. – А ти часто кудись їздиш?
– Тільки по роботі. Хотів би у гори – там холодний ранковий туман і чисте, прозоре повітря.
– А я хотіла б на море. Не в круїз, а просто на пляж, у хвилі.
– Звучить чудово. Може, як-небудь разом?
Вона не відвернулася.
– Можна.
Потяг знову зупинився серед темряви, але на платформі горіли ліхтарі, освітлюючи мокру бруківку. За нею тяглася вулиця з доглянутими будинками: гостроверхі дахи, світлі вікна, мереживні огорожі.
У вагон забралася родина з сумками.
– Тут малина росте, як бур’ян, – сказав він.
Таня притислася до вікна, намагаючись розгледіти ліс.
Вночі вагон наповнився м’яким стукотом коліс. Таня лежала на полиці, але не спала.
– Тату… ти справді радий, що поїхав зі мною?
– Дуже.
– Я думала, тобі зі мною ніяково. Що я… не цікава.
Він сів поруч.
– Це зовсім не так. Просто ми мало були поряд. Це моя провина, не твоя.
Вона посунулася ближче.
– Можна ти посидиш зі мною, доки я не засну?
– Звісно.
Він сидів, слухаючи її подих. І думав, що поїздка – шанс, на який вони обидва давно чекали.
Вранці вони зійшли на п’ять хвилин розім’яти ноги. Станція виявилася доглянутою: клумби з чорнобривцями, зелені лавки, щит із фотографіями місцевого млина та старої церкви.
– Не думала, що тут так гарно, – сказала Таня.
– Люди намагаються…
Літня чергова в червоному форменому береті схвально посміхнулася.
Таня помахала їй долонькою – щиро, по-дитячому.
За вікнами виднілися поля: довгі, золотаві, з темними смугами гречки. Над ними ширяли два шуліки, вдалині виднілися сині куполи старої церкви.
– Гарно, – сказала Таня.
– Ось за це я люблю потяг. Машина так не покаже.
Вона кивнула. Між ними виникло спокійне почуття дороги, однієї на двох.
На маленькій станції на них уже чекали бабуся і дід – бадьорі, рум’яні, як завжди. Таня обійняла їх, але іноді кидала короткий погляд на батька.
– Дякую тобі, – сказала бабуся, – ходімо, чаєм напою!
– Ні, дякую, у мене зараз потяг назад, на роботу треба.
Він кивнув старим:
– Танюшу бережіть!
Таня підійшла попрощатися.
– Тату, дякую. Справді.
– Дзвони мені, гаразд?
– Гаразд.
Вона обійняла його ніяково, але сама. І він зрозумів, що їхня доба в дорозі означала більше, ніж всі попередні роки рідкісних зустрічей. Потяг уже гудів, під’їжджаючи до станції, коли він обернувся і крикнув дочці:
– Тань, я в серпні заберу тебе на тиждень раніше, рвонемо з тобою на море!
Вона радісно замахала руками – почула!
– Поки не пізно! Ще можна встигнути, – майнула думка, і на обличчі з’явилася задоволена усмішка.
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі, та схвальні вподобайки! Підписуйтеся на сторінку та читайте нові, цікаві публікації!
