– Христино, доню… Мені погано, дуже. Лікар був, сказав, що терміново потрібні антибіотики, дорогі. А в мене зовсім пусто.
– Ти б не могла… – Тетяна затнулася, надривно закашлявшись. – Ви не могли б перекинути мені бодай тисячі дві? Я з авансу все віддам, обіцяю.
– Мамо… Ну, ти й час знайшла, звичайно, – втомлено відповіла Христина. – У нас у самих зараз… Ну, ти ж знаєш. У нас платіж за кредитом за телефони завтра. Якщо прострочимо – там відсотки шалені набіжать.
Тетяні здалося, що вона не дочула.
– Христино, я задихаюся, – хрипко сказала вона. – Мені терміново ліки потрібні!
– Ну, випий чаю з малиною, мамо! Або парацетамол, він копійки коштує, – відмахнулась дочка. – Чого ти одразу паніку розводиш? У нас справді нічого немає. Все під облік. Гаразд, мені бігти треба, ми в кіно запізнюємося. Одужуй!
У кіно…
Тетяна повільно поклала телефон на стіл. Дві тисячі гривень. Рівно стільки коштувала можливість просто вільно дихати й, мабуть, її життя.
Тетяна потягнула б лікування сама, якби тиждень тому не віддала дочці все, що лишилося від зарплати. Як завжди.
…В той злощасний день вона заглянула до Христини в гості й виявила, що дочку із зятем вечеряють пшеничною кашею на воді. Найдешевшою, навіть без масла.
– А ми тут на дієті, – скромно сказала Христина. – Правильне харчування. Я чула, що у пшениці багато клітковини, й вона дуже корисна для травлення.
Тетяні було боляче на це дивитися. Адже вона знала, що все це «правильне харчування» почалося після того, як молоді влізли у кредити.
А ще знала, до чого такі дієти призводять. До таких проблем зі здоров’ям, після яких не видерешся, іноді навіть з великими грошима.
Того вечора Тетяна вигребла та віддала молодим усе. А за кілька годин, коли вже приїхала додому, побачила фотографію в соцмережі. Свіжий знімок від Христини з коробками ролів. І підпис: «Коханий побалував».
Тетяна тоді лише зітхнула, та доньці нічого не сказала.
Вони вже не раз говорили про це. І після того, як молодята взяли кредит на весілля, і після машини, і після куплених на виплат айфонів.
– Христино, на біса вам такі телефони? – хапалася за голову Тетяна. – Що мій дзвонить, що ваші дзвонять, – різниці ніякої.
– Тільки мій коштує десять тисяч, і то як на мене, так це дорого.
– Мамо, ти не розумієш. У наш час такі телефони є ознакою статусу.
– Ознака статусу – це коли ти береш і оплачуєш цей телефон одразу, а не коли тобі доводиться орати на нього ще кілька років.
– Та яка різниця? Ніхто ж не знає, – відмахнулася дочка. – Хай заздрять.
Тетяна часто запитувала Христину про те, чому ж для неї така важлива громадська думка. Дочка, здається, й сама не знала, тому зазвичай мовчала, ображалася, чи перекладала тему. Але одного разу вона таки зізналася.
– Мабуть, це почалося в університеті, – сказала вона. – Я ж на бюджет вступила, а більшість навчалася платно.
– Там такі фіфи були… Вони всі машинами приїжджали, а я – на трамваї. Усі обідати йшли в кафе, а я – з контейнером. Бувало, і сміялися з мене.
– Краще б на свої оцінки дивилися, а не на чужий одяг, – пробурчала Тетяна.
Вона намагалася пояснити дочці, що так поводяться не від великого розуму, але без пуття. Насіння впало у благодатний ґрунт. Комплекс неповноцінності проріс і дав плоди.
Тепер Христі тридцять. Її чоловік – такий же «успішний» офісний робітник. І у них на двох боргів – на пів мільйона.
Натомість у кожного в кишені телефон вартістю чотири зарплати. Для соцмереж – успішне життя напоказ, насправді – постійні прохання дати грошей то на манікюр, то на комуналку.
Тетяна залишилася зовсім одна. З температурою під сорок. А її дочка, яка може собі дозволити телефон за сімдесят тисяч, пошкодувала дві тисячі на життя матері.
По щоках потекли сльози. Тетяна плакала навіть не від образи, а від страху. Уява послужливо підсунула картину: сталося найстрашніше.
Христина, напевно, засмутиться, але потім візьме кредит, щоб влаштувати шикарне прощання з матір’ю, купить все найдорожче, сфотографує гарні вінки та викладе на сторінці з підписом: «Прощавай, люба матусю. Для тебе – тільки найкраще». І чекатиме вподобайок…
Але сльозами горю не допоможеш. Тетяна витерла обличчя рукавом, вирішила, що ще поживе і пішла до подруги – сусідки Люди. У неї завжди були й гроші на крайній випадок, і совість.
Сусідка спочатку напружилася, мовляв, кого ще проти ночі принесло, але коли побачила Тетяну, що хитається, – швидко поклала ту на диван, накрила пледом і вручила кухоль з гарячим чаєм. А сама побігла в аптеку за ліками.
– Дякую, Людо. Все поверну, чесно, – пообіцяла Тетяна, коли її сусідка зробила їй ін’єкцію.
– Та мовчи ти, – відмахнулась Людмила. – Ти мені краще ось що скажи. А де твоя принцеса? Де Христина? У неї машина під боком, могла б і за ліками з’їздити, і до лікарні довезти. А якби мене тут не було?
Тетяна відвела погляд. Щоки почервоніли від сорому. Брехати Люді було марно. Тим більше, що вона й так знала про те, що діється у родині сусідки.
– У них немає грошей, Людочко. Складна ситуація. Кредити ж … – почала вона. – Та й у кіно вони спізнюються.
Слова вирвалися самі собою. Тетяна не очікувала, що це скаже. Людмила з подивом підійняла брови.
– Що? Яке кіно?
– Звичайне. Я зателефонувала, попросила позичити, а дочка сказала, що у них все суворо під розрахунок, і вони в кіно спізнюються.
Людмила трохи нахилила голову і подивилася на подругу.
– Тань, ти зовсім? – спитала вона спокійно. – Їм на тебе, значить, начхати, а ти їм гроші даєш?
Тетяна хотіла б заперечити та не могла. Вона лише схлипнула.
– Людо, ну вона ж моя дитина … Недолуга ще …
– Яка дитина? Їй тридцять! Ти подивися на себе. В одних чоботах п’ять років ходиш, пальто на ладан дихає.
– Не дивно, що хворієш! А вони суші жеруть і айфонами вихваляються. І ти віддаєш їм останні гривні, а потім сама загинаєшся?
– Я як краще хотіла… Щоб у них все було…
– Щоб було? Понти? – Людмила нахилилася вперед. – Тань, ти їм не допомагаєш! Ти їх монстрами робиш! Споживачами!
– Поки ти бігаєш і розв’язуєш усі проблеми за них, вони ніколи жити не навчаться! І тобі допомагати не стануть! Тобі вже не двадцять, здоров’я дається взнаки. Перекривай краник, та рятуй себе сама!
…Тетяна прислухалася до подруги та замовкла на цілий тиждень. Христина згадала про матір лише на п’ятий день. Тетяна не стала підіймати слухавку. Вона почала витравлювати із себе жалість до дочки.
Ще через два дні Христина приїхала провідати матір.
– Мамо! Ти що, з глузду з’їхала? Ми ж хвилюємось! Чому слухавку не береш? – Накинулася вона на Тетяну з порога.
– Я хворіла, – сухо відповіла Тетяна. – Дуже сильно хворіла. Ледве не простягла ноги.
– Ну, так подзвонила б! Ми б приїхали!
– Я дзвонила. Ти сказала, що спізнюєшся у кіно, – відрізала мати.
Христина завмерла. На секунду в її очах майнуло щось, що нагадує сором, але лише на секунду.
– Ой, мамо, ну ти знову починаєш! Я ж не знала, що так серйозно. Мамо, слухай, тут така річ… Нам за квартиру платити нема чим.
– Господарка сказала, що виселить. Ми розраховували на премію Вадима, але премію йому так і не дали… Позич десять тисяч, га? Ну, треба, мамо!
Христина дивилася на Тетяну з тим самим поглядом, з яким у дитинстві випрошувала шоколадку, примовляючи: “Ну матусю, ну, будь ласка”.
У Тетяни тьохнуло серце. Кілька днів тому їй прийшла зарплата, в голові закрутилася думка: «Треба допомогти. Адже пропадуть». Але в пам’яті відразу спливла Людмила з її порадами. Рятуй себе сама…
– Ні, – твердо сказала Тетяна.
– У сенсі “ні”?
– Грошей немає. І не буде.
– Як так? Ти ж зарплату отримала, я знаю, у вас п’ятнадцятого числа.
– Отримала. І витратила. Я відкладаю на путівку в санаторій, за здоров’я взялася.
– Мамо, який санаторій! Нас виселять! Ми на вулиці опинимося! – обурилася Христина.
– Не опинитеся. Продайте телефони.
– Що?! – Христина округлила очі. – Як я їх продам? Що я скажу колегам? На роботі засміють!
– А ти скажи їм правду. Що телефони наполовину куплені на гроші матері, яка трохи ноги не відкинула через вашу дурість.
– Або скажи, що ви в релігію вдарилися, а айфони від лукавого. Мені байдуже, Христино! Я більше не дам вам жодної гривні! Я хочу жити, бо рятувати мене, як виявилося, у разі чого нема кому.
Того дня вони посварилися, Христина поїхала, а Тетяна проводила її поглядом, дивлячись у вікно, і плакала. Але з кожною секундою дихати ставало дедалі легше.
Минув рік. Тетяна повернулася з Трускавця бадьорою і молодшою на десять років. Рум’янець, блиск в очах, нове пальто.
Взаємини з дочкою залишилися натягнутими. Цілий місяць Христина грала в мовчанку, сподіваючись, що мати зламається.
Але цього не сталося. Потім Христина стала дзвонити та скаржитися на життя. Тетяна слухала, співчувала, давала поради, але гаманець уже не відчиняла.
– Мені дуже шкода, доню, але допомогти не зможу. Іду до стоматолога, – казала вона.
Дива не сталося. Христина та Вадим так і не стали мільйонерами. Але їм довелося упокоритися з реальністю. Машину продали, бо кредиту вони не потягнули.
Тепер Вадим їздив автобусом. Христині також довелося продати свій айфон. Подружкам сказала, що загубила. Постів у соцмережах поменшало. Зникли фото з ролами, натомість з’явилися знімки з прогулянок у парку.
Якось Тетяна прийшла до них у гості. Христина відчинила двері в домашньому халаті, без макіяжу. На плиті шкварчала картопля. Звичайна смажена картопля з цибулею. Запах стояв дивовижний.
– О, мамо, привіт. Проходь, – буркнула дочка і відійшла убік.
– Здрастуйте, тьотю Тань! – привітався з тещею Вадим. – Сідайте картопельки! Ще п’ять хвилин і можна їсти.
Тепер молоді не здавалися надутими індиками. Вони виглядали, як звичайна пара.
– А ми тут кредит останній закрили, – похвалилася дочка, коли вони вже сіли вечеряти. – Вчора. Останній платіж внесли.
– Молодці, – похвалила їхня Тетяна. – Сподіваюся, більше не буде кредитів?
– Жодних, – кивнула Христина. – Ну, хіба на здоров’я, якщо терміново знадобиться.
– Зі здоров’ям вже якось разом упораємося, – відповіла Тетяна. – Але ніяких пустощів.
Христина лише кивнула у відповідь. У її погляді більше не було колишньої зарозумілості. Тепер там відбивалася втома людини, яка знає ціну грошам.
Тетяна дивилася, як вони жують картоплю, без айфонів, без машини, в орендованій квартирі, і розуміла: ось зараз, саме зараз, у них все справді добре.
Тому що фальш розкоші змилася, і під нею виявилося справжнє життя. Нехай просте, нехай важке, – але яке є. Головне, що тепер кожен ніс свою ношу сам. І виявилося, що ноша ця цілком їм під силу.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
