– Поки ти живеш у цьому домі — живи за нашими правилами, — стояла на своєму Марина Станіславівна. — Значить, я більше тут не живу. Я йду з дому, — Руслана схопила з полиці ключі від машини й, таки відтиснувши матір убік, вискочила в коридор

— Куди це ти зібралася серед ночі? Я тебе не відпускаю! — Марина Станіславівна встала у дверях.

— Я вже доросла, мамо! Відійди. Коля мене чекає, — Руслана спробувала відсунути матір, але та не зрушила з місця.

— Нічого по ночах швендяти до нього! Побачення вдень призначайте. Дмитре! Зроби щось! Ти ж її батько чи хто?

— Припиніть кричати, заважаєте спати. Мені завтра рано на роботу, — невдоволено сказав Дмитро Романович, виглянувши в коридор.

— Спи на здоров’я, а я поїхала до свого хлопця. Ви мене не зупините.

— Ні. Поки ти живеш у цьому домі — живи за нашими правилами, — стояла на своєму Марина Станіславівна.

— Значить, я більше тут не живу. Я йду з дому, — Руслана схопила з полиці ключі від машини й, таки відтиснувши матір убік, вискочила в коридор.

— Ну й гаразд! Побачимо, як твій Коля тебе годуватиме і надовго вас вистачить. Але май на увазі — підеш, не просися назад! Не впустимо! — крикнула услід Марина Станіславівна. Руслана нічого не відповіла. Вона дуже поспішала й мріяла тільки про одне: аби тільки стара «дев’ятка» завелася.

Машина дісталася Руслані від дідуся. Вона була старенька, але доглянута. Звір-машина! От тільки мала кілька вад — їхала, коли була в настрої. А коли була «не в дусі», то бурчала й глухла.

— Ну ж бо, залізяко, заводься…

Машина щось пробурмотіла, і двигун запустився.

Руслана задоволено плеснула в долоні й, ввівши в навігатор адресу Миколи, вирушила в дорогу. Вночі вона водила невпевнено — досвіду бракувало. А жив Коля далеко — на виїзді з міста, в приватному секторі. Той район часто згадували у зведеннях новин через крадіжки та інші неприємні історії.

Тож Руслана дуже сподівалась, що дістанеться до Миколи без пригод, що він зустріне її й дасть прихисток у себе вдома. Їй було байдуже, який це район — з милим і в курені рай.

Раніше Руслана не залишалася в Колі на ніч. Але стосунки розвивалися стрімко, Руслані виповнилось 18, і вона вирішила, що час спробувати щось нове. Вона хотіла зробити сюрприз до першого квітня.

Та все ж домовилась заздалегідь, що приїде в гості. Звісно, хлопець не заперечував, але в нього не було власного авто, а їхати автобусом не хотів. Тому вирішили, що Руслана дістанеться сама.

От тільки батьки сприйняли цю ідею в штики, і Руслана пожертвувала стосунками з матір’ю, аби домогтись свого. Вона їхала слабоосвітленою дорогою, намагаючись не заблукати. Але навігатор, як це іноді буває, завів її у невідомі місця. Руслана насилу виїхала звідти, втративши час.

Коли вона знову пропустила потрібний поворот, здала назад — і побачила, як з-під капота повалив дим.

— Та що за…?! — пробурмотіла Руслана й, натиснувши на гальма, вискочила з машини. Вона не розумілася на авто й не могла збагнути, що відбувається. Руслана вирішила, що машина ось-ось вибухне, тому заглушила двигун і стала дзвонити Колі. Але той не взяв слухавку.

«Машина зламалась. Потрібна твоя допомога. Викликай таксі й приїдь. Я на трасі».

«Смішна жартівниця. З першим квітня», — надійшло у відповідь.

«Це не жарт».

«Та годі. Якщо серйозно, злови якусь тачку, а свою кинь. Потім щось придумаємо».

«Коль, я одна, взагалі-то… приїдь по мене!»

«Досить мене розігрувати. Тебе предки не відпустили, от і вигадала привід. Я ж не дурень», — швидко написав Коля — і зник.

— От же ж лиха година! — вигукнула Руслана й штовхнула ногою колесо. Треба було щось вирішувати, бо стояти посеред траси вночі було небезпечно не тільки через холод, а й через можливі неприємні пригоди для самотньої дівчини.

Телефон майже розрядився, тож Руслана сіла в авто й спробувала завести двигун, щоб хоч якось доїхати до Колі. Але «дев’ятка» вичерпала запас доброго настрою й більше не завелася.

Руслану охопила паніка. Вона потяглася до телефона, але Коля чітко дав зрозуміти, що розраховувати на нього не варто. А батькам дзвонити вона не могла — щойно сама голосно заявила, що доросла й готова жити самостійно. Невже при першій же проблемі вона мала скаржитися мамі чи кликати тата на допомогу? Її гордість не дозволила цього.

— Та ні вже. Сама впораюсь.

— Дівчино… а що це ви тут так стоїте, самотні й гарненькі? Пригод шукаєте? — почулося чоловіче позаду. Руслана здригнулася й кинулася назад до авто. Вона не помітила, як поруч пригальмувала іномарка, й добряче злякалася. Уява змалювала всі можливі жахи, які можуть трапитись на темній нічній трасі, і Руслана шкодувала, що не послухалась мами.

Опинившись пізно ввечері на дорозі, вона злякалася. А побачивши поруч незнайомого чоловіка — запанікувала.

— Пригод не шукаю, послуги не надаю! — різко сказала Руслана, заскочила в салон і знову спробувала завести мотор. Даремно. А чоловік, який невідомо звідки взявся, і не думав відходити.

— Дівчино! — Він ще й почав стукати у вікно її машини. Руслана зрозуміла, що він не відчепиться, й тремтячими руками потяглася до телефона, щоб набрати номер батька. Гордість уже не мала значення — аби лише ноги винести… Але мобільний відмовився працювати. Розрядився.

Руслана усвідомила: влипла.

Вона кинула переляканий погляд у вікно. Обличчя чоловіка було не розгледіти — шапка, капюшон, темно. Визначити його емоції було майже неможливо. Лишалося лише сподіватись, що все якось минеться. Вона знову й знову смикала ключ у замку запалювання.

На вулиці почулося якесь шурхотіння. Руслана почула, що тепер біля її машини вже двоє.

— Поїхали, вона якась ненормальна!

«Це я ненормальна?!» — подумала Руслана. Страх поступився місцем цікавості.

— Поїхали. Нехай евакуатор викликає. Ми їй усе одно не допоможемо.

Руслана зрозуміла, що якщо вони поїдуть, то вона залишиться сама. Машин майже не було, ловити попутку було лячно. Тому вона наважилася й трохи відчинила вікно.

— Зачекайте… Ви точно мене не чіпатимете?

— Кажу ж, дівчина якась не в собі… — подав голос другий чоловік. Він здався Руслані молодшим за першого.

— З чого ви взяли, що ми вас хочемо чіпати? — здивувався старший. — Я просто пожартував про пригоди. Невдало вийшло…

— Ну й жарти у вас.

— То що, допомога потрібна?

— Якщо чесно — так. Машина заглухла.

— Давайте я спробую завести. Бензин є?

— Є… — неохоче відповіла Руслана й вилізла з машини.

Незнайомець, той що старший, сів за кермо. Він щось там покрутив, повозився… і зазнав такої ж невдачі.

— Тату, я тебе в машині почекаю. Не хочу відморозити собі дещо, поки ти тут з цією куркою вовтузишся.

— Було б що відморожувати, — буркнула Руслана. Їй не подобався цей хлопець, який був роздратованим і квапив батька.

— А що, сумніваєшся? Може, перевіриш?

— Вова! Поводься нормально, коли з дівчиною розмовляєш!

— Пристойні дівчата в такий час удома сидять, «На добраніч» дивляться. А не по трасі мужиків ловлять. Перевір би вже гаманець — вона, певно, його вже стягнула.

— Вово…

Руслана оторопіла від таких звинувачень.

— Не звертай уваги, він днями розійшовся з дівчиною, тому злий на весь жіночий рід.

— Зрозуміло. То що, завести не вийде?

— Доведеться викликати евакуатор.

— У мене з собою немає грошей, а мій хлопець без машини, приїхати не може.

— Куди ви прямували?

— Тут недалеко. Але пішки не дійду, звісно… — Руслана продиктувала адресу Миколи. Їй дуже хотілося сказати йому все в обличчя.

— Сідайте, підвеземо. Ми там поряд живемо. Все одно нам по дорозі.

Руслана трохи вагалась, але вирішила, що вибору в неї немає.

— Дякую. Мене там чекає хлопець. Уже вийшов зустрічати. Я йому номер вашої машини написала, — збрехала Руслана на всяк випадок, хоча телефон її був розряджений, і якби щось трапилося — знайти її було б нереально.

— Сідайте. Хвилин десять — і будемо на місці. На Вову не зважайте.

— Добре, — знизала плечима Руслана. Вона сіла в авто. Виявилося, що в її «рятівників» дуже пристойний позашляховик. Їй стало якось ніяково за свою «тачку на гвіздках».

— Що, вона з нами поїде? — з роздратуванням запитав Вова.

— Так. Підвеземо дівчину додому. Як вас, до речі, звати?

— Руслана.

— Дуже приємно. Я Григорій. А це мій син — Вова.

Руслана кивнула.

Розмова не складалась, тому Григорій зробив музику трохи голосніше, і вони поїхали мовчки. За п’ятнадцять хвилин авто зупинилось біля триповерхового будинку.

— Ну ось, приїхали.

— Дякую… навіть не знаю, як вам віддячити.

— Та не варто. Он, мабуть, ваш хлопець… — Григорій кивнув у бік лавки.

— Ні… це не він, — похитала головою Руслана. Коля жив на першому поверсі, у вікнах було темно. А той чоловік на лавці виглядав не надто тверезим.

— Вово, проведи дівчину. Особисто передай з рук у руки.

— Ще чого… — зітхнув Вова. — Якщо хочеш — сам її проводь, а я в машині посиджу.

— Ходімо, Руслано. Вибач за настирливість. У мене молодша донька… була, — зітхнув Григорій.

— Я зовсім не проти, — посміхнулась Руслана. — Дякую.

Було видно, що син не в захваті від чемності батька. Але Григорій усе ж провів Руслану до дверей. Та Микола двері не відчинив. Його вдома не було.

— У вас є ключі? — насторожився Григорій. Він зрозумів, що щось не так.

— Ні. Але він мав мене чекати… — Руслана зрозуміла, що страшенно втомилася й перенервувала. На її очах з’явилися сльози.

— Подзвоніть йому.

— Телефон розрядився.

— Біда. А ще хтось із рідних є?

— Я живу на іншому кінці міста. Батьки мене вб’ють, коли дізнаються, у що я встряла.

— Гаразд, зрозуміло. Давайте так: або я викликаю вам таксі, й ви їдете додому з’ясовувати стосунки з родиною…

— Або?

— Або залишитеся в нас до ранку.

— Та ні вже.

— Жартую. Поїдемо до нас, зарядите телефон, поїсте, переодягнетеся, а зранку я допоможу з машиною.

— За що?

— Просто так.

— Чому ви це робите?

— Бо ви дуже схожі на мою доньку. Я б її не залишив.

— Що з нею? Ви сказали — «була». Вона не з вами?

— Ні. Загинула. Три роки тому. Разом з дружиною.

— Боже… мені шкода, — Руслана зрозуміла, що її біда — ніщо в порівнянні з болем Григорія.

— Ходімо. Надворі холодно, — сказав він.

Руслана почувалася дивно. Вова — злий, хоча вона його ніяк не образила. А Григорій — навпаки, надто добрий.

— Що, хлопець виявився вигаданим? — хмикнув Вова. — А я ж казав.

— Не знаю, яка стервоза тобі попалася, але це не означає, що всіх треба під одну гребінку, — відповіла Руслана.

Вова знизав плечима й відвернувся.

Батько з сином жили в невеликому, але гарному котеджі. Хоч удома було чисто, та одразу впадала в око відсутність жіночої руки.

— Вово, запропонуй нашій гості чаю. Я в душ.

Руслана скромно сіла на стілець.

— Чай? Може, чогось міцнішого? Ти ж явно не за чаєм приїхала. У тебе й хлопця, видно, немає.

— Просто дай мені зарядити телефон. Я подзвоню Миколі, і він мене забере звідси, — прошипіла Руслана. Їй хотілося, щоб Вова зрозумів, що помилявся. Щоб дізнався — її люблять.

— Та, будь ласка.

Коли телефон увімкнувся, Руслана нарешті змогла додзвонитися до свого хлопця. Судячи з голосу, він не був радий.

— Ти взагалі в собі?! Де тебе носить?!

— Не кричи.

— Я тобі дзвонив півтори години!

— Неправда.

— Навіщо ти мене обдурила? Я жартував про перше квітня — день дурня ж сьогодні. А через твій номер я сам в дурнях опинився!

— Я не брехала. У мене зламалася машина.

— А я зірвався й поїхав тебе шукати! Серед ночі на таксі! Не знаючи, куди ти поділася! Телефон у тебе був вимкнений!

— Я думала, що ти… серйозно. Мене підвезли добрі люди. Можеш мене забрати зараз? Ти де?

Микола відповів у риму — і Руслана зрозуміла, що між ними все скінчено.

— Ну що? Ласкаво просимо, — задоволено промовив Вова, слухаючи розмову.

— Куди?

— У лави покинутих.

— Сам ти… покинутий, — відвернулася Руслана. Вона була дуже розчарована Миколою та всією цією безглуздою ситуацією. Все було проти неї.

— Ну що ви такі кислі? Чого чай ще не готовий?

— Готовий.

Вова поставив перед Русланою чашку, а Григорій на ходу доїв бутерброд і зателефонував комусь, уточнивши в Руслани її домашню адресу.

— Евакуатор буде за годину. Я домовився. Поїхали, відвезу тебе додому.

— Дякую, — посміхнулась Руслана.

— Вово, ти з нами не їдеш?

— Ні.

Руслану зачепила його різка відмова. Вона не могла зрозуміти, чим так сильно не сподобалась Вові. А він же був доволі симпатичний, навіть більше, ніж Микола.

— Тобі б подзвонити батькам, вони, мабуть, хвилюються, — Григорій завів позашляховик і став серйозним. Він згадав, як переживав за доньку… але не вберіг.

Руслана наче відчула його думки. І попри те, що почувалася дурною малою, все ж подзвонила мамі й розповіла все.

— Навіть не думай нікуди їхати! Ми з татом тебе самі заберемо! — мама майже кричала у слухавку.

— Все добре, я вже їду додому. Не хвилюйтесь.

— Дай телефон водієві, — мама не заспокоїлась, поки не впевнилася, що Григорій чесна й добра людина.

— Дякую… я дуже вдячна вам за все, — подякувала Руслана, коли її привезли до під’їзду.

— Твою «дев’ятку» завтра припаркують біля будинку. Якщо потрібна буде допомога з ремонтом — телефонуй Вові. Він добре тямить у машинах. Завтра він охолоне й забуде свою зазнобу. А потім згадає про тебе й шкодуватиме, що не взяв номер, — підморгнув Григорій і простягнув візитку сина.

Руслана посміхнулась.

Виявилося, що Вова вчиться на інженера й підпрацьовує в дядька в мережі сервісних центрів з ремонту іномарок.

— Думаю, що подзвоню. Дякую.

— Ну й прекрасно. І більше не їзди одна вночі, добре?

— Добре, — кивнула вона й пішла додому.

Батьки, звісно, трохи насварили, але пробачили свою улюблену і єдину доньку. А Руслана зробила висновки й більше так не ризикувала. З Миколою вона припинила будь-яке спілкування, зате з Вовою подружилась. Вони «випадково» зустрілися, коли Руслана з батьком привезли «дев’ятку» в сервіс до брата Григорія.

Вова дуже сподобався батькові Руслани, і батьки більше не хвилювалися, коли донька їздила з ним на прогулянки. Але вона завжди поверталася вчасно й поводилася як вихована й відповідальна дівчина. Можливо, подорослішала. А може, це була дія справжнього кохання.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?