Уляна прожила з Тарасом 3 роки, поки зрозуміла, що не підходить він їй. Вона була донькою інтелігентних людей, а він простим пиякою. Пристрасть та віра в краще перші роки тримала їх разом, а далі Тарас зовсім розпустився, пити почав ще сильніше. У них навіть дітей не було, хоча вона так мріяла. Але від кого? Від пиятика Тараса, який в руку міг підняти і звинувачувати у всіх гріхах.
Вони жили в хаті Ульяни, не могла вона його вигнати, хоч і вже дуже хотілося. Вона розуміла що змарніла біля нього, стала якась сама не своя. Щоб трішки розрадити себе відкрила на околиці невеликий магазин.
Часто проїжджаючі поряд фури та вантажівки ставали поласувати свіжою кавою, квасом та пиріжками домашнього приготування. Тарас від того ще більше з котушок злетів, кричав що Уля просмерділа всю хату тими булками. А водії, які заходили до її кафе тільки дарували компліменти, говорили що в неї пахне домом та затишком.
Одного разу, такі ж самі як її Тарас вчинили розбій і дебош в її кафе. Один з них штовхнув Улю, коли та боронила від нього касу. Жінка впала та втратила свідомість. Отямилася вже в лікарні. Медсестра сказала вона вже 6 днів так лежала, думали не буде толку.
Кажуть чоловік її приходив. Уля ледь з ліжка не впала. Тарас? Невже? Тверезий, бо п’яного його в реанімацію і не пустили. Але потім вона почала приходити в себе і зрозуміла, що Тарасом там навіть не пахне.
На порозі стояв Дмитро, один з тих, хто приїздив на її смаколики. Коли побачив що з її магазином, то притиснув до стіни місцевих, а ті і виклали все. Додому вона вже не поверталася. Сусідка передала їй документи на будинок та деякі цінні речі, які ще не встиг винести Тарас.
Поїхала з Дімою до райцентру. У нього там своя квартира була. Будинок продали, а Уля навіть востаннє подивитися на нього не захотіла. Тараса виселили звідти досить швидко. Ще якийсь час він мешкався і заглядав у шпаринки в огорожі, шукав що це його вкрасти. Але і його згодом десь не стало. Мабуть таки допився.
