Ще за життя бабуся сказала, що її двокімнатна квартира у престижному спальному районі має в майбутньому дістатись мені. Відразу ж послала якомога далі всіх нахлібників у вигляді численних тіток і двоюрідних братів. Для вірності переписала своє помешкання на мого батька.
Тобто вона жила в цій квартирі, але формально житлоплоща належала таткові. На мене не переписала, бо я був ще малий.
Звичайно, після сорокового дня всі різко активізувалися – сунулися було за спадщиною, але з’ясувалося, що спадщини ніякої й немає з юридичної точки зору.
Я ж зі своєю нерухомістю вчинив, прямо скажемо, нераціонально. По-хорошому, квартиру треба було одразу здати в оренду та отримувати щомісяця невеликі, але гроші.
Але я вирішив, що у своє помешкання нікого стороннього не пущу. Почав було навіть робити ремонт, щоб самому туди переїхати, але… захворів.
Так сильно, що близько року майже не працював. Серце прихопило – спочатку у лікарні лежав, потім санаторіями відновлювався. І на цьому тлі ремонт у бабусиній квартирі зупинився.
Грошей не було, та й моя увага там теж, як не крути, була потрібна. І всім цим радісно скористався… мій татусь.
Він під старість років став часто прикладатися до чарки, на жаль. Не те щоб зовсім був залежний, але періодично йде в мінізагули.
Повноцінно піти в загул на втіху завжди завзято припиняла мама – як тільки чула від нього “нездоровий” запах, відразу давала ляща. Тато бурчав, але не пив якийсь час.
А тут раптом він знайшов місце де можна відокремитись.
Спочатку батько почав навідуватися на мою квартиру раз на тиждень-два. Загалом, виправдано – самому мені не до того було, а перевіряти житло треба.
Виглядало це так – він приїжджав, пив чай на кухні, сумно окидав поглядом стіни, їхав додому. Трохи пізніше поставив у спальню маленький диван і став залишатися на ніч.
– Мені треба розслабитися, перевести дух, побути в тиші, – пояснював тато.
– Це ж і барану зрозуміло, що ти там будеш робити. Нікого поряд немає – хоч залийся, – категорично висловлювалася у відповідь мама.
У результаті батьки лаялися, і батько з почуттям виконаного обов’язку їхав до мене у квартиру споживати вогненну воду.
Згодом візити туди ставали дедалі частіше. Спершу по два дні, потім по чотири. Ближче до розв’язки цієї історії він майже перебрався у невідремонтовану квартиру жити. Буквально добу-дві жив вдома, потім виїжджав проводити “культурне дозвілля” на цілий тиждень.
Але не можу ж я хворіти вічно! За рік ґрунтовно пролікувався, почав нову кар’єру, ще краще за колишню, став заробляти, будувати плани. Звісно, вирішив закінчити ремонт у моїй квартирі.
Оформлена вона на батька, так, але він і сам ніколи не сперечався, що це житло належить мені, отже, розпоряджатися я міг нею як вважав за потрібне. В мене навіть думок не було, що це квартира не моя.
Але ось проблема – тато, який вже облаштувався там, за час моєї хвороби змінив свою думку … Телефоном він мене послав.
Я вирішив приїхати особисто та попросити його звільнити приміщення для ремонтних робіт.
– Фіг тобі! Це моя квартира, житиму тут я. Так і передай усім, – відповів тато на ввічливе прохання.
– А нічого, що бабуся лишила квартиру мені? Ми неодноразово це обговорювали. Та ти й сам ніколи не заперечував…
– Та коли це було… Мені абсолютно наплювати, що ти скажеш і як лаятимешся. Моя квартира – я тут житиму, мені тут подобається. Ще раз повторити?
Розсварилися з татом так, що я хотів дати йому, вибачте, по обличчю. Навіть не знаю, що мене стримало.
Не розмовляли більше місяця, при цьому я періодично знову намагався вивести батька на діалог, але щоразу він посилав мене до поганої мами. Це якщо м’яко сказати.
Цікава ситуація виходить, так? Поки я хворів, рідний батько відняв у мене квартиру. Фактично окупував її, прикриваючись юридичною належністю.
Навіть мої пропозиції жити по черзі він відкидає. Що рухає татком я цілком розумію – можливість вести аморальний спосіб життя, не отримуючи за це лайку.
Як за рік мій тато перетворився на зовсім незнайомого та агресивного мужика? Це просто неможливо вкласти в голову…
Але я, напевно, більше не боротимуся з ним. Буду накопичувати на інше своє житло, а про цей епізод просто забуду, як і про тата. У всякому разі, буду намагатися забути – образа засіла сильна.
