Останні 5 років бабуся Тома живе у будинку для людей похилого віку. Там вона опинилася не з власної волі. Коли жінка серйозно захворіла, ніхто з її рідних не хотів її доглядати.
Сини вирішили найняти доглядальницю, а коли їхня мати пішла на поправку, зрозуміли, що дешевше відіслати її куди подалі. У бабусі Томи права голосу не було, тому що вона вже давно відчувала себе безсилою і не могла чинити опір ні фізично, ні морально.
Задовго до цих подій вона втратила чоловіка. Тільки він розумів і підтримував її у скрутну хвилину. Коли глави сімейства не стало, рідні діти баби Томи як із ланцюга зірвалися. Почався розподіл квартири. І це при живій матері!
Все закінчилося тим, що героїня просто відмовилася переписувати заповіт на когось одного зі своїх дітей. Закон їх розсудить, думала бабуся. Напевно, це ще більше додало палива у вогонь. І спадкоємці вирішили помститися матері, відправивши її до будинку для літніх людей.
Спочатку жінка сильно сумувала. Вона любила свою квартиру та дуже хотіла додому. Але в той же час вона відчувала, що тут про неї дбають, хоч і умови для життя тут були не найкращі. Натомість баба Тома зустріла нових друзів. Разом з подругами-пенсіонерками вона в’язала шкарпетки і говорила про минулі назавжди роки.
І хоча жінка зуміла знайти своє місце в будинку для людей похилого віку, всередині неї завжди була жива надія, що діти одумаються і заберуть її додому. Але наставав новий день, а її мрія не здійснювалася.
Більше того, сини Томи не вважали своїм обов’язком навіть відвідувати її. Лише рідкісні телефонні розмови нагадували жінці, що у дітей все нормально. Просто справ безліч.
Ситуація загострилася разом із війною. Літній жінці не було спокійно одній, без рідних поруч. Разом із тривогами її відвідували думки, що якщо станеться щось погане, то хоч останні дні свої вона б хотіла провести у власному домі. Бо ж вдома і стіни допомагають.
Персонал будинку для літніх людей бачив, як їй важко. Бабуся лякалася як мала дитина. Та й багатьох її друзів рідні позабирали додому чи закордон. Але навіть дзвінками до її синів не вдалося тут зарадити, їм, як виявилося, самим зараз проблем вистачає і брати на себе відповідальність за рідну мати не хотів ніхто.
Так і жила бабуся Тома, поки одного чудового дня в її двері не постукали з радісною звісткою: «Баб Том, у вас відвідувачі». Жінка була впевнена, що це прийшов хтось із її синів, нарешті хоч хтось одумався!
Але гостем, вірніше гостею, виявилася зовсім інша людина. Спочатку бабуся навіть не зрозуміла, хто до неї прийшов. Але коли незнайомка заговорила, літня жінка дар мови втратила. Цей голос вона впізнає із тисячі.
«Тітонько, впізнаєте? Це ж я, Настя!» — дзвінко вигукнула жінка.
Анастасія була рідною племінницею баби Томи. Коли та була маленькою, вона виховувала її, бо матері маленької Насті не стало в автокатастрофі, а батько покинув дівчинку ще до її народження. У шкільному віці Насті вдалося виїхати на навчання з обміну в США.
Кмітлива дівчинка настільки добре вчилася, що вона зуміла залишитись у Штатах. Там їй дала притулок американська родина, яка незабаром вдочерила дівчинку. Настя кілька разів приїжджала на батьківщину, щоб побачитись із тіткою. Але останні 10 років від неї не було жодних звісток.
Виявилося, що у житті Насті сталося чимало трагічних подій. Але їй вдалося видертися і нарешті купити квитки до рідної країни. Її не спинило те, що в Україну зараз не можна прилетіти. Вона спланувала шлях до Польщі, далі ж їхала автобусом.
Коли вона приїхала, щоб побачитися з бабою Томою, вдома нікого не було. Тоді вона зв’язалася з її синами і дізналася, що вони запроторили її сюди, до будинку для людей похилого віку.
«Тітонько Томо, а давайте я вас звідси заберу. Добре, що у мене все налагодилося, я можу перевезти вас до себе додому в Америку. Шлях неблизький, потрібно і їхати, і летіти. Але там буде комфортно, а ще безпечно. Я обіцяю!» – запропонувала Настя після довгої розмови з бабусею Томою.
У відповідь та просто розплакалася і сказала:
«Настюша, але як же я поїду? Я буду тягарем для тебе!»
Але Настя наполягала на своєму:
«Колись ви мене врятували, а тепер я хочу врятувати вас. Мати б вчинила так само на моєму місці. Я шкодую, що не зробила цього раніше. Але я рада, що можу це зробити зараз».
Переїзд зайняв кілька місяців. Однак життя в новому місці, де баба Тома більше не відчувала себе тривожно та самотньо, тож напевне воно того вартувало.
