Увечері Поліна Дмитрівна повернулася додому від подруги. Сунула ключ у замок – і зрозуміла, що двері не зачинені.
– Ай-яй-яй! – пробурмотіла заслужена вчителька. – Як я так схибила? Пішла – і двері навстіж, заходь хто хочеш. Ось вони роки!
Увійшовши до квартири, Поліна здивовано застигла на порозі. На її кухні господарював молодий чоловік у чорному спортивному костюмі.
Незнайомець помітив господиню не одразу. Він професійно і діловито відкривав ящики, перетрушував коробки, копався в банках з крупою.
Поліна Дмитрівна зрозуміла, що до неї завітав квартирний злодій. Але зовсім не розуміла, що робити їй, поважній пенсіонерці, зіткнувшись носом до носа зі здоровенним мужиком?
– Шановний, – гукнула вона. – Якщо ви вже там, то будьте ласкаві, поставте на плиту чайник?
Злодій у чорному костюмі обернувся на голос і від несподіванки випустив банку з гречкою.
– Гречку теж не прибирайте, – дружньо попросила Поліна Дмитрівна. – Все одно кашу варити збиралася …
Раптом обличчя злодія здалося їй знайомим. Попри вік, у Поліни Дмитрівни збереглася чіпка педагогічна пам’ять.
– Вітя? – Запитала вона. – Очам своїм не вірю! Вітя Круглов, одинадцятий Б дві тисячі п’ятого року випуску?
Квартирний злодій Вітя теж впізнав свою класну керівницю та опустив руки.
– Не може бути! – Сказав він. – Поліна Дмитрівно? Скільки років… а ви все молодієте та молодієте!
– Не забув! – Зраділа стара вчителька. – Добре, що ти зайшов, Вітюша! Бо як випурхнули ви зі школи – так і сліди загубилися.
– Та як то … – винувато протягнув Вітя Круглов. – Справи все, справи, Поліна Дмитрівно … Я і зараз по роботі зайшов … як то кажучи.
Вчителька та учень разом подивилися на перекинуті банки, випотрошені коробки. Присівши, Круглов почав збирати з підлоги розкидане. Поліна Дмитрівна кинулася йому допомагати.
– Ох це вже ваш одинадцятий «Б»! – казала вона. – Стільки років минуло, а як учора всіх пам’ятаю! Харін сидів із Загоруйко…
– Греків – із Загрековою, – підхопив Вітя.
– Липин… як завжди – без пари!
Обидва засміялися, обвіяні спогадами.
– Де тепер хто, Вітюша? – Запитала Поліна Дмитрівна. – Розкидало всіх життя. Зустрічаєш когось із ваших?
– Рідко, – сказав Вітя Круглов. – Всі у справах … Липина якось бачив!
– Наша гордість, відмінник Женя Липин! – Поліна Дмитрівна притиснула руки до серця. – Гітарист, артист, спортсмен! І що з ним? Як поживає?
– Спився наш Липин, – сказав Вітя. – Зовсім. Разом відпочивали якось.
– А Андрія Харіна не зустрічав? Він мріяв стати поліціянтом.
– Він ним і став, – повідомив Вітя. – Андрій – слідчий. Вів мою справу якось.
– А наша Олена Загрекова? Коса до пояса, очі як озера! Така красуня була!
– Загрекова стала дівчиною по виклику, – посміхнувся Вітя. – Приїжджала до мене якось…
– Хто там ще? – Поліна Дмитрівна задумалася, перебираючи обличчя учнів. – Загоруйко не бачив?
– Ваш улюбленець Загоруйко скотився геть-чисто, – сказав Вітя сердито. – Вибачте за вираз! У політику пішов, ха-ха-ха! Я йому навіть руки тепер не подам привітатися!
– Ти бачив його?
– Давно. Сиділи разом якось…
Вчителька та колишній учень навели лад, поставили чайник.
– Ось вони, зигзаги долі дружнього одинадцятого «Б», – Поліна Дмитрівна зітхнула ностальгічно. – Колишній відмінник спився, перша красуня надає інтим-послуги, Загоруйко пішов у політику і сів у в’язницю? Добре хоч ти, Вітю, в люди вибився!
– Та вже, – шморгнув носом Круглов. – Є трохи. Слава богу, на вокзалі не стоїмо не жебракуємо! А ви тут живете? Не знав.
– Живу! – підтвердила Поліна Дмитрівна. – Кілька років тому розселили наш старий будинок, дочекалася я щастя, отримала нове житло.
– Затишно тут у вас, – Вітя Круглов ніяково складав банки в шафу. – А я, як школу закінчив, все кручусь-кручусь як білка.. туди-сюди… то посадять, то випустять…
Вони пили чай на затишній кухні, за вікном темніли травневі сутінки. Потім Круглов почав збиратися. Вчителька проводжала його до дверей.
– Вітю, – запитала Поліна Дмитрівна. – А ти що в крупах шукав?
– Так, звичка, – зніяковів Вітя. – Деякі господарі ховають туди гроші. До речі, даремно роблять: я там завжди перевіряю. Як і в постільній білизні, і за іконами.
– Не знайшов? – усміхнулася Поліна Дмитрівна. – Грошей?
– Ні, – сказав Вітя. – Тепер я бачу – які у вас можуть бути гроші? Як то кажуть, вибачте за занепокоєння! – Він цмокнув вчительку в щоку і взявся за ручку.
– Ой! – схаменулась Поліна Дмитрівна. – Вітю, ти мені ось що скажи: коли ти прийшов, у мене двері відчинені були?
– Ні, – Вітя густо почервонів. – Зачинено було. Та хіба це у вас замок? Я вам завтра німецький принесу і вставлю, надійний, а то мало що… раптом злодії? Є на світі злі люди.
– Так, – сказала Поліна Дмитрівна. – Пам’ятаю, я загубила ключ від учительської, а ти за п’ять секунд розкрив її моєю шпилькою! Усі аплодували. Ти вже тоді був розумничок, Вітю.
Вони попрощалися і Вітя зник. На ранок перед дверима Поліни Дмитрівни стояв величезний кошик троянд із запискою:
«Улюбленій вчительці – від одинадцятого «Б» з любов’ю!»
– Ех, Вітько-Вітько, – бурмотіла Поліна Дмитрівна, насилу затягуючи квіти додому. – Мабуть, до когось вдало зайшов! Треба було вчора подзвонити твоєму однокласнику Харіну, та рука не піднялась.
Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!
