– Ну, чого дивишся! Не бачиш, батькові погано! Зганяй у крамницю, купи цілющої водички, – батько Поліни криво посміхнувся і, не зовсім твердим кроком, попрямував на кухню…
– На гроші, доню, скажи тітці Марії, що я послала, та вона знає… – мати тремтячими руками сунула їй у руку м’яту купюру…
Школярка важко зітхнула, але поплелася в кіоск. Її батьки вже кілька років, наче злетіли з котушок. Все, що їх цікавило – повнота налитої склянки. А ось рідна та єдина дочка виявилася зайвою на цьому святі.
Але дівчинка не мала вибору. Їй доводилося терпіти. Вся надія була на випускні іспити у школі, а потім вступ. Поліна вірила, що не дарма сиділа над підручниками стільки років.
Можливо, якщо доля над нею змилостивиться, вона зможе вступити на бюджет, і переїхати у місто. І тоді це злиденне життя Поліна залишить у минулому.
Залишок дня школярка провела за виконанням домашнього завдання. А вранці, як завжди, прокинулася, вмилася і спробувала знайти собі сніданок.
Це було складним завданням – часто в їхньому будинку не було навіть сухої скоринки хліба.
Але сьогодні дівчинку це не хвилювало. Адже іспити були позаду, і Поліні залишалося лише отримати атестат.
Їхній клас саме мав обговорювати урочистість: хто і що робитиме у святковий день. Тому вона йшла до школи в піднесеному настрої.
У класі Поліна опустилася на місце поряд із Тимофієм Акімовим. Його батько був одним із найбагатших людей у селищі.
Але хлопчик залишався єдиним, хто ще спілкувався з Поліною. Його не хвилювали її поношені речі, відсутність грошей, і асоціальні батьки.
– Привіт, я думав, що ти вже не прийдеш, – тепло посміхнувся Тимофій.
– Ні, цього дня я не пропущу, не дочекаються, – відповіла Поліна.
Зрештою, в клас увійшла їхня класна керівниця Наталія Володимирівна.
– Ну все, діти, заспокойтесь, по місцях!
– Наталю Володимирівно, а ви вже бачили наші атестати? – Запитала головна красуня класу, Марія.
– Так, Маріє, бачила. Але, якщо ви не будете поводитися пристойно, то я їх вам не віддам, – вона нервово постукала по столу тонкою вказівкою. Клас затих.
– От одразу б так. Гаразд, давайте послідовно.
І класний керівник пустилася у довгі роз’яснення. Хто виконуватиме пісню, хто читатиме вірші, чи танцюватиме.
Тимофію надали почесне право подарувати директорці букет, і вимовити прощальну промову. Все ж таки, саме його мати спонсорувала урочистість. Коли вчителька замовкла, Поліна несміливо запитала:
– Наталю Володимирівно, здається, ви забули про мене. А що робитиму я?
Жінка зміряла дівчинку зарозумілим поглядом.
– Поліно, ну що “я”? У нас на святі будуть важливі люди. Твоїм батькам там не місце, тільки ганьблять нас!
– А тобі, я думаю, й самій не захочеться бути присутньою. Тому приходь після занять, я тобі заздалегідь віддам атестат, і все.
Поліна відчула, як у неї на очі мимоволі навертаються гіркі сльози образи.
– Але ж ви вчитель, ви не повинні так чинити… – сльози потекли по обличчю дівчинки.
– Ой, ось тільки не треба тут вогкість розводити! У тебе і сукні нормального немає, я впевнена. Тому забирай свій атестат, та “ауфідерзейн”. Вважай, що я тебе врятувала, – хихикнула вчителька.
Поліна міцно стиснула кулаки, а потім схопила сумку і, опустивши голову, вибігла з кабінету. Вона бігла, не розбираючи дороги.
Дівчинка сама не помітила, як опинилася на узліссі. Поліна плакала, їй було дуже шкода себе. Вона була зовсім одна. Навіть учитель, яка мала її підтримувати, відвернулася.
– Хіба вона не бачила, як я добре вчилася? Я не прогуляла жодного уроку! Я ніколи не відмовлялася від чергування, хоча пів класу відлинювали.
– Я намагалася завжди бути чистою та охайною! Чому вона так зі мною вчинила? – ридала дівчинка, впавши на землю.
– Бо в неї в голові тільки гроші та зв’язки, – раптом відповів їй Тимофій.
Поліна здригнулася:
– Чому ти тут? Чому не у школі? Там же готуються до свята…
– Мені байдуже, – хлопчик присів поруч із подругою. – Без тебе я на це свято все одно не піду.
– Але Тіма, це важливий день! І твоя мама бере участь в організації, – Поліна не хотіла, щоб друг через неї пропускав таку важливу подію.
– Вона в мене кльова, все зрозуміє. Не хвилюйся. Скажи краще, що ти збираєшся робити далі?
– Не знаю. Мабуть, заздалегідь заберу атестат. А там, спробую в місті вступати. А що?
– Я з тобою поїду.
– Що? Ні, ти не можеш. Я збираюся в простий інститут. А тобі місце в інших закладах і, швидше за все, навіть не в нашій країні. Ти не можеш, Тимофію.
Хлопчик пильно подивився на неї. А потім усміхнувся:
– Добре, але тоді ти мусиш мені дещо пообіцяти.
Тимофій простяг Поліні мізинець. Дівчинка трохи подумала, а потім скріпила обіцянку…
…У селищі десять років пролетіли зовсім непомітно. Наталя Володимирівна не могла повірити, що її перший випуск сьогодні збереться на зустріч.
Відзначати вирішили у єдиному ресторані селища. Акімови, батьки Тимофія, також зголосилися спонсорувати банкет. За ці роки вони лише примножили своє багатство.
Подейкували, що Тимофій відкрив свою компанію: велику та прибуткову. Уварова Наталія Володимирівна вже потирала долоні, думаючи про те, який подарунок їй подарує це сімейство.
Вчителька знову обійшла зал, помічаючи навіть дрібні деталі. Все має бути ідеальним. Вона почула, як до ресторану під’їхала перша машина. Наталія Володимирівна попрямувала до дверей, щоб зустріти гостей.
З машини вибралися троє хлопців. Вони весело сварилися, а потім звернули увагу на вчительку:
– Наталю Володимирівно, ви зовсім не змінилися! – вигукнув один із них.
І тоді жінка їх впізнала. Це Матвій, Гриша та Вася – три нерозлучних друга. Вони змінилися, подорослішали. Вася погладшав, а Гриша вже полисів. Час нікого не шкодує.
– Хлопці, ласкаво просимо, – Наталя Володимирівна тепло обійняла своїх учнів.
– Заходимо, чи тут на всіх чекаємо? – спитав Матвій.
– Почекаймо, все одно погода хороша.
Учні почали прибувати. Наталя Володимирівна з усіма тепло спілкувалася, запевняючи їх, що впізнала кожного з першого погляду.
А потім приїхала і Марія – їхня головна красуня. Правда, вона пристойно погладшала, а на обличчі читалася пристрасть до міцних напоїв.
– Кого ще не вистачає? – Запитала дівчина, весело оглядаючи натовп.
– Ще Акімова немає, мабуть, варто зачекати. А, ну, ще Поліни Прохорової не видно, але її ніхто й не запрошував.
Колишні однокласники злісно захихотіли. Вони досі згадували, як дівчинка розплакалася від сорому, та втекла. Тоді Поліна забрала атестат, та просто зникла.
Ніхто не знав, де вона, та що з нею. Кілька років тому, і її батьки вирушили в інший світ. Нині доля Поліни була вкрита таємницею.
Вони ще обговорювали свою недбайливу однокласницю, коли до ресторану під’їхала дорога машина. З боку водія з’явився Тимофій.
Він вітально їм махнув, а потім попрямував до пасажирських дверей. Хлопець допоміг вибратися симпатичній дівчині у гарній вечірній сукні. Обидва вони виглядали досить вигідно на тлі інших присутніх.
Першою схаменулась вчителька:
– Тимофію, а ми тебе вже зачекалися. А хто ж це у нас? Чи не представиш свою супутницю? – Вона вказала на дівчину.
Супутниця Тимофія зняла окуляри, й по натовпу промайнуло здивоване зітхання. На однокласників та вчителів дивилася Поліна. І роки явно пішли їй на користь.
Вона набула лиску і шарму, який і не снився Марії, і навіть Наталі Володимирівні. Дівчата заздрісно дивилися на колишню однокласницю, яка гордо стояла поряд із Тимофієм.
– Невже не впізнали мене, Наталя Володимирівно? Я так сильно змінилася? Чи мені знову не можна бути присутньою, щоб вас не зганьбити?
Вчителька й слова не змогла вимовити. Вона, запинаючись, промовила:
– Поліна, ти маєш розуміти, тоді ситуація була така… І потім, твої батьки…
– Не була, – втрутився Тимофій, – мама взагалі здивувалася, дізнавшись, що ви заборонили комусь приходити.
– Але це вже не має значення. Ми заскочили на хвилинку: привітатись і побажати всіх благ. А нас чекають на званій вечері.
– Але як же… – Марія спробувала зупинити Акімова.
– Не варто, я не дуже горю бажанням проводити вечір у вашій компанії.
Вони сіли в машину, а потім Тимофій опустив скло, підморгнув і сказав:
– Банкет, до речі, моя родина не сплачуватиме. Ви вже самі якось тут…
Заревів мотор, і Акімови поїхали в захід сонця. А натовп перед рестораном почав кидатися звинуваченнями та скаргами.
Але у машині все було мирно. Поліна лише з любов’ю промовила:
– Це було так жорстоко, любий.
Тимофій поцілував тонкий зап’ясток дружини:
– Вони на це заслужили…
Не дарма кажуть, (розповідь для сайту Це Easy) що ніколи не знаєш, де знайдеш, а де загубиш…
Сюжет розповіді створений на реальних подіях. Імена, та прізвища – вигадані. Ставте вподобайки, та пишіть свої думки в коментарях.
Фото: авторський контент для сторінки “Це Easy”
