– Мишко, що з тобою? – Вона дивилася на засмучене обличчя знайомого.
– Пішов із життя брат, – з болем у голосі відповів він.
Валентина була на парковці супермаркету.
Поруч, спершись на свою машину, стояв колишній однокласник і здивовано дивився на телефон.
– Федя? – Здивувалася Валя. – Як же так?
– Не знаю. Сказали серцевий напад. – Михайло підняв очі, сповнені скупими сльозами. – Мені треба їхати, вибач.
Він сів у машину, завів двигун та виїхав зі стоянки супермаркету.
– У Федора серцевий напад? Він займався спортом і взагалі вів здоровий спосіб життя. Ніби днями у них із братом був день народження.
Тридцять років виповнилося. Дивно це, – думала Валя дорогою із супермаркету.
Вона вирішила сьогодні порадувати чоловіка смачною вечерею. Купила продукти, приїхала додому, і тут пролунав дзвінок від мами.
– Привіт, доню. Як справи?
– У нас все добре, – відповіла Валентина, але здогадалася, що мама дзвонить з зовсім іншого приводу. – Ну, розказуй, що трапилося? Вдень ти просто так не дзвониш.
– Уявляєш, Федір Фролов пішов із життя. Вийшов уранці на ґанок і впав. Серце прихопило. А їхній батько розумом рушив. Сидить на дивані і все повторює:
– Наступний Мишко, наступний Мишко. – Валя почула на тому кінці телефонного дроту тихий голос тата.
– Ой, все. Я побігла батька годувати, бо зараз бурчати почне. Бувай. Ще передзвоню.
Валентина скинула виклик і замислилась.
Щось їй тут не подобалося. Але надовго поринути у роздуми Валя не могла, адже скоро з роботи повернеться Костя. Тому вона приготувала вечерю і почала чекати чоловіка.
– Все було смачно! – Сказав Костя, встаючи з-за столу. – Дякую.
Валя почала прибирати посуд.
– Я хотіла до батьків з’їздити, погостювати тиждень. Ти не проти? – обережно спитала вона, не знаючи, як на це відреагує чоловік.
– Ні, звичайно, – схвально відповів Костя, розуміючи, як для неї це важливо. – Тільки не влипай, будь ласка, у жодні історії.
Валя посміхнулася. Костя глянув на неї з підозрою, але нічого не сказав.
Виїхала вона наступного дня перед обідом, і за чотири години була на місці.
Батьки тільки прийшли з поминок і мати все журилася.
– Такий молодий, ще жити та жити, – вона змахнула краплину сльози, що скотилася по щоці.
– А як там дядько Вася? – турбуючись за його психічний стан, спитала Валя.
– Та все так само, – мати подивилася в очі дочки. – Все бурмоче, що наступний буде Мишко.
– Я завтра до них схожу, – сказала Валентина, побачивши, що мама теж непокоїться за нього.
Наступного дня, як і обіцяла, вона, зробивши всі справи по дому, зібралася і пішла до будинку дядька Василя.
Постукавши у двері і не отримавши відповіді, Валя відчинила двері і зайшла до хати.
– Можна? – обережно спитала вона, оглядаючись на всі боки.
– Проходь Валентино, – почула вона тихий голос.
Тітка Аня сиділа за столом біля вікна. Валя підійшла і сіла навпроти, висловивши своє співчуття.
– Так, ось такі у нас справи, – зітхнула тітка Аня.
– А де дядько Вася? Я можу побачити його?
– Та он, на дивані лежить, – вказала вона рукою за спину Валі.
Валентина пройшла до кімнати і сіла на стілець.
Дядько Вася розплющив очі і подивився на неї.
– Приїхала? – у його погляді читалося і подив, і легке розчарування. – А він так і не одружився. Все на щось сподівався.
– Я не давала йому приводу, – відповіла Валя, розуміючи про що каже дядько Вася.
– Знаю, – сказав чоловік і відвернув голову в інший бік. – Валю, це я винен, що його не стало. І у відході Мишки теж я винен буду, – потім він знову перевів погляд на неї. – Вислухай мене.
Валя мовчки кивнула.
– Я працював фельдшером, молодий був, самовпевнений. І ось одного разу із сусіднього села надійшов виклик. Чоловік, тридцять років, погано із серцем. Це вже ввечері було.
– А в мене побачення з Анькою. Ну, яке може бути серце в тридцять років? Може так щось кольнуло, і все.
– Але, загалом, приїхав до нього лише за дві години. Дружина мене зустріла. Сказала, що пів години тому його не стало.
Зафіксував я його відхід, які папери потрібно, виписав і поїхав. А вночі він мені наснився. Стоїть, за серце тримається і на мене дивиться.
– Рот не відкриває, але я чую: “У тебе два сина буде. У тридцять років я за ними прийду”.
– Я прокинувся, серце калатає, але поступово заспокоївся. Кошмар наснився. Через місяць ми з Анькою одружилися, через рік з’явилися Федір з Мишком.
– Я цей сон і не згадував навіть, поки Федора на ґанку без ознак життя не побачив. Я ж медик, хоч і колишній, і зразу зрозумів, що в нього серце зупинилося. Хлопцям два дні тому тридцять виповнилося.
– Ось і забрав він одного сина. Значить незабаром і за другим прийде. Отакі справи, Валентино. Тільки не кажи нікому. Мене й так уже сільські божевільним вважають.
– Добре, дядько Васю, – Валя підвелася. – Піду я. А ви не пам’ятаєте, як його звали?
– І це також згадав: Іван Загреба.
Вона попрощалася з господарями та пішла додому.
Дорогою Валентина повторювала в голові розповідь дядька Васі і намагалася зрозуміти, що з цим можна зробити. Потім вона зупинилася і зателефонувала до чоловіка.
– Костю, а ти не хотів би з тещею та з тестем побачитися? Ти за ними не скучив? – Милим голосом запитала Валя, щоб він нічого не запідозрив.
– І сильно я тобі потрібний? – неохоче запитав Костя.
– Сильно.
– Добре. Але зможу приїхати тільки через день, — таки погодився Костя, мабуть, уже здогадуючись, що його дружина знову кудись “уляпалася”.
– Дякую, чекаю…
Ці два дні вона провела з батьками, допомагаючи їм у господарстві. Костя приїхав увечері.
І як завжди, він нічого не спитав, вона нічого не розповіла. В вставши вранці, поснідавши, Валентина з чоловіком поїхали до сусіднього села на цвинтар.
– Кого шукаємо? – спитав Костя, блукаючи між надгробками.
– Івана Загребу, – відповіла Валя, читаючи ім’я на кожній плиті.
Цвинтар був великий, старий. Потрібну мог.илу знайшли лише за годину. З пам’ятника на них дивився молодий усміхнений чоловік.
– Запам’ятай це місце, щоб уночі не заблукати, – вона з серйозним виглядом глянула на чоловіка.
– Що? На цвинтарі? Вночі? Та ніколи! – обурився він, даючи їй зрозуміти, що Валя ніяк не зможе затягнути його сюди вночі.
– За що мені таке покарання? У чому я завинив? – бурчав Костя, пробираючись о першій годині ночі між мог.илами.
Попереду йшла дружина, уважно вдивляючись у обличчя на чорно-білих фотографіях.
– Все, ми на місці, – світло ліхтаря висвітлило пам’ятник.
Костя підійшов і поставив на лаву сумку.
Валя дістала три свічки, застромила їх у надгробок і запалила.
– Іване, – покликала вона. – Якщо ти тут, вислухай мене, будь ласка. Ти забрав одного сина у Василя. Ти вже покарав його. Залиш другого, я прошу тебе.
Навколо стояла тиша. Раптом по маківках дерев пробіг вітерець, і вона почула.
– Я теж хотів жити. Вчасно зроблена ін’єкція, і я жив би далі.
– Він був молодий і недолугий. Проте потім він вилікував дуже багатьох людей. Навіть на пенсії він допомагає сусідам. Будь ласка, не забирай Михайла. Не карай його ще більше. Він і так себе докоряє за це.
На цей раз тиша тривала довго. Тут з-за хмарки виглянув місяць, і в місячному світлі біля пам’ятника Валя побачила силует і відчула його погляд. Він кілька хвилин розглядав її.
– Добре.
Місяць знову сховався за хмаринку.
– Дякую.
Валентина задула свічки. Костянтин стояв осторонь. Він чув тільки Валю і зрозумів, що все скінчилося добре.
Вже перебуваючи вдома і сидячи на ліжку, він довго дивився на дружину, а потім сказав:
– Я керую величезною фірмою. У мене філії по всій країні, але я кидаю всі справи, щоб врятувати привидів від привидів. Скажи мені, будь ласка, як це може бути?
– Тому що ти мене дуже любиш.
Валя підійшла, обійняла його і міцно поцілувала. На серці в неї було спокійно, – вона врятувала життя.
Дар спілкування з “покійними” їй передала прабабуся, яка була відомою ворожкою у селі.
Валя дуже рідко ним користувалася, але цей випадок був особливим, – Федір любив її в молодості, а вона віддала перевагу іншому, – не доля.
Можливо, для когось ця містична історія буде казкою, а хтось і повірить у її правдивість, – на ваш розсуд…
Пишіть свої враження від прочитаного в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
