Помилка молодості…

– Мишко, що з тобою? – Вона дивилася на засмучене обличчя знайомого.

– Пішов із життя брат, – з болем у голосі відповів він.

Валентина була на парковці супермаркету.

Поруч, спершись на свою машину, стояв колишній однокласник і здивовано дивився на телефон.

– Федя? – Здивувалася Валя. – Як же так?

– Не знаю. Сказали серцевий напад. – Михайло підняв очі, сповнені скупими сльозами. – Мені треба їхати, вибач.

Він сів у машину, завів двигун та виїхав зі стоянки супермаркету.

– У Федора серцевий напад? Він займався спортом і взагалі вів здоровий спосіб життя. Ніби днями у них із братом був день народження.

Тридцять років виповнилося. Дивно це, – думала Валя дорогою із супермаркету.

Вона вирішила сьогодні порадувати чоловіка смачною вечерею. Купила продукти, приїхала додому, і тут пролунав дзвінок від мами.

– Привіт, доню. Як справи?

– У нас все добре, – відповіла Валентина, але здогадалася, що мама дзвонить з зовсім іншого приводу. – Ну, розказуй, що трапилося? Вдень ти просто так не дзвониш.

– Уявляєш, Федір Фролов пішов із життя. Вийшов уранці на ґанок і впав. Серце прихопило. А їхній батько розумом рушив. Сидить на дивані і все повторює:

– Наступний Мишко, наступний Мишко. – Валя почула на тому кінці телефонного дроту тихий голос тата.

– Ой, все. Я побігла батька годувати, бо зараз бурчати почне. Бувай. Ще передзвоню.

Валентина скинула виклик і замислилась.

Щось їй тут не подобалося. Але надовго поринути у роздуми Валя не могла, адже скоро з роботи повернеться Костя. Тому вона приготувала вечерю і почала чекати чоловіка.

– Все було смачно! – Сказав Костя, встаючи з-за столу. – Дякую.

Валя почала прибирати посуд.

– Я хотіла до батьків з’їздити, погостювати тиждень. Ти не проти? – обережно спитала вона, не знаючи, як на це відреагує чоловік.

– Ні, звичайно, – схвально відповів Костя, розуміючи, як для неї це важливо. – Тільки не влипай, будь ласка, у жодні історії.

Валя посміхнулася. Костя глянув на неї з підозрою, але нічого не сказав.

Виїхала вона наступного дня перед обідом, і за чотири години була на місці.

Батьки тільки прийшли з поминок і мати все журилася.

– Такий молодий, ще жити та жити, – вона змахнула краплину сльози, що скотилася по щоці.

– А як там дядько Вася? – турбуючись за його психічний стан, спитала Валя.

– Та все так само, – мати подивилася в очі дочки. – Все бурмоче, що наступний буде Мишко.

– Я завтра до них схожу, – сказала Валентина, побачивши, що мама теж непокоїться за нього.

Наступного дня, як і обіцяла, вона, зробивши всі справи по дому, зібралася і пішла до будинку дядька Василя.

Постукавши у двері і не отримавши відповіді, Валя відчинила двері і зайшла до хати.

– Можна? – обережно спитала вона, оглядаючись на всі боки.

– Проходь Валентино, – почула вона тихий голос.

Тітка Аня сиділа за столом біля вікна. Валя підійшла і сіла навпроти, висловивши своє співчуття.

– Так, ось такі у нас справи, – зітхнула тітка Аня.

– А де дядько Вася? Я можу побачити його?

– Та он, на дивані лежить, – вказала вона рукою за спину Валі.

Валентина пройшла до кімнати і сіла на стілець.

Дядько Вася розплющив очі і подивився на неї.

– Приїхала? – у його погляді читалося і подив, і легке розчарування. – А він так і не одружився. Все на щось сподівався.

– Я не давала йому приводу, – відповіла Валя, розуміючи про що каже дядько Вася.

– Знаю, – сказав чоловік і відвернув голову в інший бік. – Валю, це я винен, що його не стало. І у відході Мишки теж я винен буду, – потім він знову перевів погляд на неї. – Вислухай мене.

Валя мовчки кивнула.

– Я працював фельдшером, молодий був, самовпевнений. І ось одного разу із сусіднього села надійшов виклик. Чоловік, тридцять років, погано із серцем. Це вже ввечері було.

– А в мене побачення з Анькою. Ну, яке може бути серце в тридцять років? Може так щось кольнуло, і все.

– Але, загалом, приїхав до нього лише за дві години. Дружина мене зустріла. Сказала, що пів години тому його не стало.

Зафіксував я його відхід, які папери потрібно, виписав і поїхав. А вночі він мені наснився. Стоїть, за серце тримається і на мене дивиться.

– Рот не відкриває, але я чую: “У тебе два сина буде. У тридцять років я за ними прийду”.

– Я прокинувся, серце калатає, але поступово заспокоївся. Кошмар наснився. Через місяць ми з Анькою одружилися, через рік з’явилися Федір з Мишком.

– Я цей сон і не згадував навіть, поки Федора на ґанку без ознак життя не побачив. Я ж медик, хоч і колишній, і зразу зрозумів, що в нього серце зупинилося. Хлопцям два дні тому тридцять виповнилося.

– Ось і забрав він одного сина. Значить незабаром і за другим прийде. Отакі справи, Валентино. Тільки не кажи нікому. Мене й так уже сільські божевільним вважають.

– Добре, дядько Васю, – Валя підвелася. – Піду я. А ви не пам’ятаєте, як його звали?

– І це також згадав: Іван Загреба.

Вона попрощалася з господарями та пішла додому.

Дорогою Валентина повторювала в голові розповідь дядька Васі і намагалася зрозуміти, що з цим можна зробити. Потім вона зупинилася і зателефонувала до чоловіка.

– Костю, а ти не хотів би з тещею та з тестем побачитися? Ти за ними не скучив? – Милим голосом запитала Валя, щоб він нічого не запідозрив.

– І сильно я тобі потрібний? – неохоче запитав Костя.

– Сильно.

– Добре. Але зможу приїхати тільки через день, — таки погодився Костя, мабуть, уже здогадуючись, що його дружина знову кудись “уляпалася”.

– Дякую, чекаю…

Ці два дні вона провела з батьками, допомагаючи їм у господарстві. Костя приїхав увечері.

І як завжди, він нічого не спитав, вона нічого не розповіла. В вставши вранці, поснідавши, Валентина з чоловіком поїхали до сусіднього села на цвинтар.

– Кого шукаємо? – спитав Костя, блукаючи між надгробками.

– Івана Загребу, – відповіла Валя, читаючи ім’я на кожній плиті.

Цвинтар був великий, старий. Потрібну мог.илу знайшли лише за годину. З пам’ятника на них дивився молодий усміхнений чоловік.

– Запам’ятай це місце, щоб уночі не заблукати, – вона з серйозним виглядом глянула на чоловіка.

– Що? На цвинтарі? Вночі? Та ніколи! – обурився він, даючи їй зрозуміти, що Валя ніяк не зможе затягнути його сюди вночі.

– За що мені таке покарання? У чому я завинив? – бурчав Костя, пробираючись о першій годині ночі між мог.илами.

Попереду йшла дружина, уважно вдивляючись у обличчя на чорно-білих фотографіях.

– Все, ми на місці, – світло ліхтаря висвітлило пам’ятник.

Костя підійшов і поставив на лаву сумку.

Валя дістала три свічки, застромила їх у надгробок і запалила.

– Іване, – покликала вона. – Якщо ти тут, вислухай мене, будь ласка. Ти забрав одного сина у Василя. Ти вже покарав його. Залиш другого, я прошу тебе.

Навколо стояла тиша. Раптом по маківках дерев пробіг вітерець, і вона почула.

– Я теж хотів жити. Вчасно зроблена ін’єкція, і я жив би далі.

– Він був молодий і недолугий. Проте потім він вилікував дуже багатьох людей. Навіть на пенсії він допомагає сусідам. Будь ласка, не забирай Михайла. Не карай його ще більше. Він і так себе докоряє за це.

На цей раз тиша тривала довго. Тут з-за хмарки виглянув місяць, і в місячному світлі біля пам’ятника Валя побачила силует і відчула його погляд. Він кілька хвилин розглядав її.

– Добре.

Місяць знову сховався за хмаринку.

– Дякую.

Валентина задула свічки. Костянтин стояв осторонь. Він чув тільки Валю і зрозумів, що все скінчилося добре.

Вже перебуваючи вдома і сидячи на ліжку, він довго дивився на дружину, а потім сказав:

– Я керую величезною фірмою. У мене філії по всій країні, але я кидаю всі справи, щоб врятувати привидів від привидів. Скажи мені, будь ласка, як це може бути?

– Тому що ти мене дуже любиш.

Валя підійшла, обійняла його і міцно поцілувала. На серці в неї було спокійно, – вона врятувала життя.

Дар спілкування з “покійними” їй передала прабабуся, яка була відомою ворожкою у селі.

Валя дуже рідко ним користувалася, але цей випадок був особливим, – Федір любив її в молодості, а вона віддала перевагу іншому, – не доля.

Можливо, для когось ця містична історія буде казкою, а хтось і повірить у її правдивість, – на ваш розсуд…

Пишіть свої враження від прочитаного в коментарях, підтримайте автора вподобайками!