Катерина копалася на городі, коли почула голос доньки.
– Мамо! Ти де?
Вона насилу розігнула спину. Тримаючи руку на попереку, пішла до воріт.
— Тут я, на городі. Ой, і Сашко приїхав! – Вона радісно розкрила обійми ддя онука, який біг їй назустріч. – А Вадим, працює?
— Так, мамо, як завжди. Ходімо до хати, я тобі продуктів привезла.
Катерина зробила крок і ойкнула. Біль пронизав поперек і віддав у ногу.
— Що, мамо? – Дочка неспокійно зазирнула в обличчя матері.
— Та, як попрацюю в нахил, так спина болить, сил немає. Зараз минеться, не хвилюйся. – Катерина повільно, тримаючись за поручні, піднялася східцями ганку.
У кухні на підлозі біля столу стояло два пакети. Катерина підійшла і зазирнула до них.
— Ну, куди стільки привезла? Мені не з’їсти одній. Чи залишитеся ви в мене? – Вона з надією обернулася до дочки.
– Мамо! Я знайшов свої іграшки. – Саня вибіг із-за грубки веселий.
– Добре, не заважай, – відмахнулась Маша від сина. — Рада б, та не відпустять мене. Завтра поїдемо, — відповіла вона матері.
— Ой, я тоді з вечора поставлю тісто, пирогів вам напеку вранці. Як знала, молока взяла у Валентини, – казала Катерина і на ходу вивантажувала продукти із пакетів.
А сама думала, що недарма донька приїхала. Серце підказувало, що щось сталося. Чекала, не ставила запитань. Довірчих відносин між ними не було з того моменту, як Маша почала жити самостійно.
-Тепло У тебе, натоплено. – Маша притулилася спиною до теплої печі.
– Ночі холодні, сирі. Боюся поперек застудити. Та й спати приємніше у теплі.
Вони повечеряли, Катерина замішала тісто і поставила на піч підійматися. Саня, надихався чистим повітрям та заснув швидко.
– Мамо, мені треба з тобою поговорити. – Обережно почала Маша.
Вони сиділи за столом, над яким висіла тьмяна лампочка.
– Здогадалася вже. Не томи, кажи вже, дочко. Сталося щось? – Катерина зауважила, що дочка відвела збентежено очі.
– Ні. Все гаразд. – Маша з якимось розпачем глянула на матір. — Ми з Вадимом хочемо купити квартиру більшу. Він вмовляє другу дитину спланувати.
– От і добре. Все правильно. Я вже подумала. – Катерина осіклася, зрозумівши раптом, що це не всі новини, заради яких приїхала дочка.
Серце тривожно забилося в грудях.
– Ми ще за машину кредит не виплатили. Іпотеку не вигідно брати, відсотки великі. Вадим пропонує продати будинок, а ти переїдеш до нас. У тебе буде своя кімната. Гаряча вода, не треба грубку топити, на колодязь за водою з відрами ходити. Он, у тебе і спина болить. Відпочинеш від свого городу. Зараз цілий рік овочі та фрукти купити в магазині можна. – Маша смикала край скатертини.
– Та хіба порівняєш своє смачне з магазинним? Ти ж сама казала…
– Мамо. Будинок старий. Тут і лікарні немає. А якщо що станеться? Сусідки твоєї, як не стало? Впала на городі, тільки за день знайшли. А батько? – Гнула свою лінію Маша.
– Так то воно так. Тільки в будинку ще мої батьки жили, а ти кажеш продати. Та й навіщо я вам буду заважати?
– Мамо, ну, справді. Тобі буде добре. З’явиться дитинка, ти допоможеш з онукою сидіти. І їздити нікуди не треба. Ми нашу квартиру продамо, додамо частину грошей від продажу будинку. У тебе ще гроші лишаться. – вмовляла дочка.
Катерина подивилася на всі боки. Звісно, будинок старий. Чоловічі руки постійно потрібні. То одне треба зробити, щось підремонтувати. Був би живий Павло…
Катерина розмірковувала.
«Так, одній важко будинок утримувати. Спина справді останнім часом спокою не дає. Тиск скаче. Від Вадима толку мало. Він працює цілими днями. У село не заманиш допомогти. Та й не вміє нічого. Все правильно. Тільки боязко якось».
– Боязко мені, дочко. Заважатиму я вам, молодим, – вголос сказала вона.
– Хіба ти стара? Не заважатимеш нам. Вадима вдома практично не буває. Тільки спати приходить. Сашко тебе любить.
– Це зараз він любить. А скоро виросте…
– Мамо, ми вже пригледіли на квартиру. Велику, з ремонтом. Впустимо, не знайдемо іншу таку. А іпотека – кабала років на двадцять. Сама розумієш.
– Розумію. – кивнула Катерина.
– Мамо, я тебе ніколи ні про що не просила. Можеш подумати до завтра. – Ображено закінчила розмову Маша.
Рано-вранці, коли за вікнами тільки почало бліднути небо, Катерина напекла пирогів з капустою, з яйцем і зеленою цибулею. А сама все думала, зважувала всі “за” та “проти”.
“За” виходило більше. “Проти” – тільки те, що сама собі тут господиня. Так задумалася, що пироги мало не спалила.
Коли прокинулася дочка, похмура та небалакуча, Катерина повідомила, що згодна на продаж будинку. Маша одразу повеселішала.
– Ти збери найнеобхідніше. Посуду в мене багато. Зайвого нічого не бери із собою. – Маша пурхала по будинку, як метелик.
Будинок продали швидко, з усім вмістом. Поки дока з чоловіком продавали свою квартиру, Катерина жила у сина. Опалення, вода, магазини на кожному розі, лікарні – всі блага життя у місті є.
Катерина намагалася не думати, не вагатися. Зроблено, продано. Чого вже. Дасть Бог все буде так, як говорила дочка.
Спершу так і було. Наприкінці зими в Маші з’явилася дівчинка. Радості було! Катерина допомагала, гуляла з дитиною, готувала обіди.
Гроші, що залишилися від продажу будинку, розділила навпіл. Частину віддала синові. А то погано, дочці допомагає, а йому нічого не дістається.
Внучка росла. Маша вийшла на роботу. Сашко цілими днями сидів перед комп’ютером чи гуляв із друзями. Не звикла Катерина тинятися без діла. Ледве дочекається, коли всі ввечері зберуться разом.
А дочка невдоволено дорікає. То посуд погано помила, та не туди поставила, нічого неможливо знайти. То телевізор надто голосно працює, то не в тому режимі білизну прала в машині…
Якось забула на плиті чайник і заснула у своїй кімнаті. Вода википіла, і він згорів. Маша не думала стримувати роздратування, коли повернулася додому.
– Я куплю чайник. Зараз піду і куплю. – Катерина пішла одягатися, а Маша її не зупинила.
Коли повернулася з крамниці, почула розмову доньки із чоловіком.
– Що це таке? Так вона нам квартиру спалить. Хропе ночами. Я не висипаюся.
Катерина закусила губу. Зять заступався за неї, але дочка все більше розпалювалася. Катерина стояла у коридорі та слухала. І шкодувала, що будинок продала.
Недарма народна приказка свідчить, щоб з дітьми бути ближче, треба жити від них якомога далі. І грошей у неї майже зовсім не лишилося. Витратила все на дочку та квартиру нову.
І тепер стала непотрібна. Внучка в садок ходить, онук у школі навчається. А вона, як прислуга готує, миє, стирає.
Захлеснула образа. Дочка розгублено закліпала очима, коли побачила матір.
– Попереджала я тебе, що стара, пам’ять не та, сплю погано. Коли гроші були потрібні, ти ластилася, умовляла мене продати будинок, переїхати до вас жити. А тепер скаржишся чоловіку, що сил у тебе немає, претензії висуваєш, – говорила Катерина, стоячи у дверях кухні.
– Я так і знала, що дорікатимеш грошима. З тобою не можна розмовляти. Не подобається, йди до синочка свого, – вигукнула їй в обличчя Маша.
Катерина вдягнулась і вийшла з дому. Усю дорогу ковтала сльози та думала, що скаже синові. Їй сподобалося жити в нього, поки донька квартиру продавала. Але й у дочки спочатку було добре.
Син не здивувався, коли побачив на порозі матір. Зустрів не дуже привітно. Виявляється, Маша тижнів зо два тому дзвонила йому і пропонувала, щоб мама жила по черзі у них. Катерина ахнула.
– Як перехідний приз, чи що? Я ж будинок із тією умовою продала, що жити в неї буду. Я вам все найкраще завжди віддавала. Все до копійки. А тепер на старість років маю, наче безхатько блукати між будинками. – плакала Катерина, жаліючись сину.
– Мамо, все утрясеться. Помиритесь. – намагався заспокоїти її син. – Поживи поки тут. Щоправда, тісно у мене.
Катерина залишилася. Квартира двокімнатна. Син із невісткою спати її поклали на диван у кімнаті своєї доньки Вікі. Всю ніч жінка не спала, зітхала. Гірко їй було усвідомлювати, що виявилася за своєю дурістю в такій ситуації.
“Любила дітей. Все найкраще їм віддавала. Працювала не покладаючи рук. Кожну копієчку заощаджувала, накопичувала. Їм і віддала”. Вона знову і знову намагалася зрозуміти, коли, коли щось упустила у вихованні дітей, зробила не так.
” Та й не балувала я їх. Просто любила. Дорослі стали, мають свої сім’ї, своє життя. А я яка? Чужа? А якщо я захворію, зляжу, куди мене тоді? У будинок для людей похилого віку? Так і піду з життя на вулиці”. — образа клекотіла в ній.
Вранці у Катерини підскочив тиск. Коли всі розійшлися на роботу та навчання, вона написала сину записку, зібралася та поїхала на вокзал.
“Уже краще в чужих житиму, ніж у своїх дітей, як чужа. До баби Ніни поїду. Вона зовсім одна. Я й раніше їй помагала. Не відмовить мені”. А якщо відмовить? Але про це думати не хотілося.
Коли вийшла з автобуса, йшов дрібний колючий дощик. Брила по розкислій дорозі повз свій колишній будинок. Серце защемило, коли побачила на вікнах свої фіранки.
Чоловік сидів на ганку та чистив рибу. Зупинилася, дивлячись, як у різні боки відлітають лусочки. “Прилипнуть до взуття, по всьому будинку рознесе”. Згадала, як за це лаяла свого чоловіка.
При згадці про нього серце стиснулося від туги та болю. “Якби Павло був живий, не довелося б стояти ось так, перед будинком, який став чужим. Якби…”
– Ви до мене? – гукнув її чоловік, і Катерина здригнулася.
– Я раніше мешкала тут. Це мій дім, — сказала й одразу пошкодувала.
Чоловік відклав рибину, витер руки об штани та підійшов до неї.
– Ви промокли. Ходімо до будинку.
– Ні. Мені нічого не потрібно. Я до баби Ніни приїхала. – Катерина зробила крок убік.
– Баби Ніни не стало півроку тому, – сказав чоловік.
– Як не стало?! – Катерина похитнулася.
Чоловік підтримав її під руку і повів до ґанку.
Катерина з подивом помітила, що в будинку все лишилося на колишніх місцях. Вона мала почуття, що вона повернулася додому. І дім чекав на неї.
Розплакалася і все розповіла цьому зовсім чужому чоловіку, новому господарю її старого будинку.
– Знаєте, що. Я тут не мешкаю постійно. Приїжджаю відпочити. Адже я народився в селі. Через два дні я мушу повернутися до міста, на роботу. Живіть тут. Мені буде приємно приїжджати сюди, коли в хаті тепло, натоплено, та буде пахнути пирогами. Ви не завадите, навпаки. – Поспішно додав він, побачивши, що Катерина готова заперечити.
– У мене нікого нема. Дружина із донькою загинули в аварії. Адже вам нікуди йти. – Він не питав, а стверджував. – За місяць приїду, подивимося, що можна зробити.
Катерина погодилася. Вирішила, що краще жити у своєму старому будинку на правах гості, ніж повернутися до дітей і ходити від квартири до квартири, як неприкаяна.
А далі – час покаже…
