Рік тому ми познайомилися з чоловіком. Все добре. Любов і все таке. Я так взагалі на сьомому небі від щастя. Уже 3,5 років в розлученні і син 5,5 років. І тут закохалася. Так як! Розум втратила і він начебто теж. Мені так здавалося.
Через 4 місяці сказав, що сильно любить і хоче дітей від мене. І одружитися хоче. Мені 26 років, а йому 27. І я пішла на цей крок. Завагітніла, ми розписалися. І тут почалося.
Уваги нуль. Я не працюю, але займаюся сином. І не сказала б, що вагітність протікає з капризами. Ніколи нікого не посилала за апельсинами в ніч – завжди вважала це дурістю.
Все роблю по дому, навіть торти і тістечка почала пекти, завжди чекаю вдома з вечерею. Все чисто, випрано, а натомість нічого. І я не кажу про гроші. Я про любов і ніжність.
Намагалася з ним розмовляти. І нічого – приходить з роботи і спить. Каже, втомився. Навіть в парк не зводить. Добре, не чіпала до 7 місяці вагітності.
А потім почалися інші проблеми: приїжджає з роботи і їде гуляти з друзями. Навіть на весілля ходив без мене. А потім взагалі переїхав до мами. У мене істерики. Я розумію, що так не можна, треба думати про себе і про малятко, але не можу з собою нічого зробити.
У мене з’явилася недовіра до нього і навіть якась ненависть. Я хотіла налагодити відносини, приїхала до його мами. А підсумок, він увечері пішов гуляти з другом, прийшов тільки вночі. А вдома у нього сил немає ні на парк, ні на увагу до дружини. Прикро. Тут його улюблена собака живе. Попросила прибрати її з кімнати, де ми спати лягли, бо вона смердить. Мені в грубій формі було сказано, що це його улюблена собака.
І йому байдуже, що я говорю і що відчуваю. Може накричати на мене, образити. І ніякої поваги, хоча б за те, що ношу його дитину. Каже, ти задовбали маніпулювати вагітністю, баби і в війну народжували, а тут прям кричати на неї не можна. Загалом, я не знаю що робити. Я не працюю. Почуття до цієї людини є, плюс страх залишитися одній. Я заплуталася і відчуваю себе нещасною.
