В молодості був у мене авторитетний знайомий – Олександр Костянтинович Абрамов, полковник у відставці, фахівець з аеро- і космічної зйомки. Був він розумним, досвідченим, на все мав свій незвичайний оригінальний погляд. Саме від нього я почув розповідь про випадок надзвичайної здатності передбачення.
У роки війни в штабі однієї з авіаційних армій з Абрамовим служив якийсь авіаційний генерал, при якому складався ад’ютантом загадковий малограмотний старший лейтенант, який явно не відповідав займаній ним посаді. Проте генерал тримав його при собі всю війну і лише одного разу розколовся і повідав Абрамову дивовижну історію.
Під час відступу в перші дні війни генерал їхав в переповненій офіцерами і солдатами штабу евакуювати частину. І раптом якийсь з солдатів, нахилившись, тихо сказав генералу: Зараз в нашу машину потрапить бомба. Нам треба якомога швидше її покинути! ”
І з цими словами стрибнув з вантажівки в придорожній кювет. Генерал інстинктивно стрибнув за ним слідом. І тут же над вантажівкою пролетів невідомо звідки фашистський штурмовик, і пролунав вибух, розкидав на шматки й машину, і її пасажирів.
З цього моменту солдатів і генерал трималися разом всі два тижні відступу, і солдат кожен раз справно попереджав генерала про наближення смертельної небезпеки.
При переформуванні генерал наблизив до себе солдата-ясновидця, зробив його своїм ад’ютантом, і той протягом усієї війни не раз виявляв свої незвичайні здатності.
Пізніше під час роботи в НДІ мені довелося почути від одного колишнього фронтовика історію про штурмана, який протягом декількох років війни примудрявся так прокладати бойові маршрути штурмовиків свого авіаз’єднання, що в ньому практично не було втрат.
Він ніби інстинктивно вгадував всі загрози.
– А як же свобода волі? – допитувався я в Абрамова.
– Якщо ми робимо вибір по своїй волі й несемо за неї відповідальність, передбачення неможливо. Якщо ж доля обумовлена вищою силою, то наш вибір не вільний, ми за нього не відповідальні і тому непідсудні за свої дії!
– Я думаю, доля кожної людини зумовлена понад і в більшості випадків людину судити за рішення не можна, – відповів Абрамов.
– Але є в житті кожного з нас рідкісні моменти, якісь точки розгалуження долі, в яких людині надається вибір. І він повинен робити його своєю волею, під свою відповідальність. За вибір, зроблений в такий момент, його і слід судити.
Мені, наприклад, такий вибір був наданий на самому початку першої світової війни. Мій батько працював тоді на одному з великих заводів. У дитинстві я був чорноокий, смаглявий, кучерявий, і ось поклала на мене око циганка зупинила неподалік табору.
– Послухай, хлопчик, – говорила вона. – Якщо завтра вранці підеш з нашим табором, ми зробимо з тебе справжнього цигана. Ти побачиш багато країн, побуваєш в Індії, станеш великим нашим начальником. Цигани будуть тебе поважати, і у тебе буде дуже велика влада. Якщо ж ти з нами не підеш, то назавжди залишишся в Україні, станеш досить великим військовим, шанованою людиною, але ніколи не досягнеш тієї влади, яку отримаєш, ставши циганом. Приходь завтра в табір о шостій годині ранку, ми будемо тебе чекати на вулиці.
Я крутився з боку на бік всю ніч і під ранок зважився: встав на світанку і почав крастися до вихідних дверей. Мене зупинила мати, яка, видно, щось відчула. І я в усьому їй зізнався. Вона потім ходила по сусідах і з’ясувала, що цигани дійсно чекали мене, але, зрозумівши, що я не прийду, пішли.
Наші знайомі потім сміялися з цього пророцтва: мовляв, де це бачено, щоб син робочого став офіцером у високих чинах. Але сталася революція, і пророцтво циганки збулося. я став полковником, фахівцем військових наук. А міг би, якби мати мене не втримала, стати циганським бароном!
