– Послухай, ми ж твою благовірну не дорікаємо, що ти чужу дитину виховуєш! То чому в неї стільки претензій до нас?
Повисла незграбна пауза. Олена встигла зрозуміти, що сказала зайве. Вона б ніколи в житті так не сказала, якби ця пара не довела її. Але сказаного вже не повернути.
– А-а, так он воно що… – повільно простягнув син. – А я ж, недолугий, постійно казав Марині, що вона не має рації, що ви до онуків ставитеся однаково. Тепер я розумію, чому Олі все, а нам нічого…
– Схаменися! Мені нагадати, де ви мешкаєте? Чи не ми вам квартиру залишили? – обурилася Олена.
– Так-так. На тобі, Боже, що нам не годиться. Ми сюди стільки грошей вбухали, що простіше було самим купити нову квартиру, – огризнувся син.
Олена, аж здивувалася від такого нахабства. Люди роками працюють, щоб мати свій кут, іноді передають іпотеку дітям у спадок, а син висловлює їй своє «фу».
– Ну, так і купуйте! Теж мені, розумники знайшлися, – не витримала вона. – Досить мені нерви мотати!
Жінка кинула слухавку. Вона відчувала: ще трохи, і наговорить такого, що потім пошкодує. Хоча куди ще гірше? І так сягнули дна.
На крики прийшов чоловік. По обличчю було видно – щойно прокинувся. У його погляді Олена побачила втому і занепокоєння. Він прийшов заради неї.
– Що, знову Андрій? – зітхнув чоловік.
– А хто ж ще? Пісня та сама, співає вона ж… Все їм мало, все на Олю нарікають. Словами своєї дружини каже. Хоч і я теж гарна… – Олена махнула рукою і відвернулася. – Таке їм сказала, про Ваньку… Що не рідний він нам. Він і раніше з нами не розмовляв, а тепер…
Чоловік задумливо почухав підборіддя. У Олени всередині розливався холод. Як вона могла?
– Ну, недобре вийшло, звичайно… Він же одразу своїй милій все донесе, – Віктор сів поруч. – Але й тебе можна зрозуміти. Стільки клювати. Тут будь-хто зірветься.
І справді, багато хто не витримав би.
…Починалося все добре, хоч і не без нюансів. Коли Андрій привів Марину знайомитись з батьками, та вже була на шостому місяці. Олена була збентежена.
Вона сяк-так натягла на обличчя посмішку, але тільки-но з’явилася можливість, одразу накинулася на сина з розпитуваннями.
– Ти коли встиг? Чому нам нічого не сказав? – суворо почала вона.
– Мам… То це ж не мій, – промимрив син.
Тоді він був набагато м’якшим і спокійнішим по характеру. Не те, що зараз.
– Не твій? – Здивувалася Олена. – А чий?
– Ну, там історія ціла… Колишній зробив їй дитину і втік. Злякався. А я її кохаю, мене діти не лякають.
Тоді Олена пишалася сином і трохи турбувалася за нього. Адже у нього немає досвіду спілкування з дітьми. Чи розуміє він, у що вплутується?
Проте жінка не хотіла виглядати, як типова свекруха-розлучниця, а тому вирішила залишити подробиці за дужками.
Олена прийняла невістку, як рідну, попри її становище. Вони жодного разу не обговорювали її цікаве положення, хоча всі все чудово розуміли.
Жінка своїм виглядом демонструвала, що готова до ролі бабусі.
– Марино, а візок у нашого внучка вже є? – дбайливо цікавилася вона.
– Та ми ще навіть у лікарню поки не зібралися, який там візок… Було б куди спати для початку укладати.
Молодим і справді було не просто. А кому зараз легко? Батьки допомагали, як могли: пустили молодят в однокімнатну, яка залишилася від матері Віктора, пообіцявши згодом переписати квартиру на сина.
Довелося обмежити себе у коштах, адже раніше вони здавали це житло, а тепер втратили нехай невелике, але стабільне джерело доходу.
Проте Олена ставилася до цього спокійно. Гроші – не найголовніше. Головне – погода у будинку, тобто у сім’ї. Нічого, надолужать все потім якось.
– Ну, обіцяти вам нову не можу, але можемо щось придивитися у міських пабліках, або на «OLX». Тисяч у п’ятнадцять укладемося?
– Та я вам за п’ятнадцять і нову знайду! – зраділа Марина. – Дякую вам велике!
Приблизно так само невістка раділа, коли бабуся підкидала гроші на памперси, та купувала іграшки для онука. А трохи згодом сиділа з Ванею, щоб Марина могла спокійно працювати.
У який момент це «дуже дякую» перетворилося на «ви нам майже не допомагаєте»? Олена не знала. Вона не помітила, як невістка почала змінюватися. Або, вірніше, показувати справжнє обличчя.
Згодом у розмовах Марини почала проскакувати заздрість. Особливо під час сімейних посиденьок, коли всі обговорювали знайомих та їхніх родичів.
– Андрію, нам не час збиратися додому? Можемо й не встигнути, пересадки ще, – нагадала невістка чоловікові на одному з таких застіль.
– Та не хвилюйся. Можемо посидіти довше. Я з Серьогою домовився, він тут недалеко на об’єкті працює. Як звільниться – брязне мені, тоді й підемо. Йому все одно їхати якраз у наш бік, підкине нас.
– Підкине? – здивувалася Марина. – Він що, машину купив?
– Ну, так. Половина в нього вже була, половину батьки додали.
– А-а… – промовила невістка без особливого ентузіазму. – Ну, там же батько у будівельному бізнесі крутиться. Звісно, з такими батьками можна і пошикувати.
Залишок вечора вона провела в якомусь роздратованому настрої. Невдоволено стискала губи, намагалася не дивитися на свекруху, накричала на сина за те, що той мало не перевернув її келих.
Тоді Олена подумала, що то випадковість. Але випадковості почали повторюватися. Щоразу, коли Марина чула про чужі успіхи, вона злилася.
Заслуги ровесників невістка часто списувала на допомогу батьків. Незабаром вона почала не тільки отруйно висловлюватися, а й коситися на Олену.
– Ну зрозуміло, там дитині ні в чому не відмовляють, – сказала Марина, коли мова зайшла за дочку однієї з подруг.
– А чому б і ні? Там же бабусі та дідусі тягнуть все на собі, можна і на плавання записатися, і на гімнастику, і на англійську мову. А наші таких можливостей не мають. Вже обійдемося якось футболом у дворі…
Їхні стосунки з Мариною нагадували вулкан, що роздмухується. Рано чи пізно він мав рвонути.
Каталізатором стала Оля – дочка Олени та, за сумісництвом, сестра Андрія. Марина почала гострити зуб на зовицю, коли дізналася, що свекри добре вклалися у весілля дочки.
– Так, так… Красиві фотографії. У нас би теж були такі, якби ви допомогли нам свого часу, – пробурчала невістка, коли свекруха хвалилася знімками.
Олена, аж розгубилася. Так, у Марини не було весілля. Вони просто розписалися з Андрієм, навіть без сукні та ресторану. Але й ситуація була іншою.
– Марино, ну ми ж тоді допомагали вам з Іванком, – нагадала Олена.
Невістка фиркнула, відвернулася і не хотіла розвивати цю тему. Олена також. У неї зник весь настрій.
Каменем спотикання стала іпотека. Олена допомогла дочці з першим внеском. В результаті Ольга переїхала у простору трикімнатну. З урахуванням того, що в неї підростали дочка та син, це було не розкішшю, а необхідністю.
Марина, дізнавшись про це, вибухнула.
– Ну чудово! Ми, значить, у себе там на головах один в одного спимо, а Олі ви цілий палац купуєте? Ну, а чого я чекала… Звичайно, своя дочка рідніша. Та й онуки там завжди будуть на першому місці…
– Марино, я не поділяю онуків. Вони для мене однакові. Оля за цей «палац» платитиме ще років двадцять, а ви в тісноті та не в образі, – заперечила Олена.
– Ага. Внуків ви не ділите, але Олі чомусь допомогли з машиною. А ми й досі пішки ходимо.
– Зате ви в Туреччину торік літали. Наполовину завдяки нам. Хто ж вам заважав потихеньку гроші відкладати?
– Ну все, тепер ви мене все життя цим тикатимете! Теж мені порівняли!
Вони сперечалися добрі пів години, поки Марина не схопилася і не побігла до дверей. Олена не стала зупиняти. З неї вистачило.
З того часу Марина не приїжджала до свекрухи й онука не пускала. Втім, Вані було вже десять років. Дорослий хлопчик, за бажання міг і сам приїхати, чи хоча б написати.
Син перейняв позицію невістки, рідкісні дзвінки з його боку часто завершувалися взаємними докорами. Олена відчувала, що втрачає частину своєї сім’ї.
У неї все ще тремтіли руки після цієї злощасної розмови з Андрієм. Чоловік налив їй чаю, але це не допомогло. Тут пролунав другий дзвінок. Вже від Олі. Та спочатку чергово розпитала про справи, а потім запідозрила недобре.
– Мамо, у тебе все гаразд? Голос у тебе якийсь… млявий.
Олена спробувала пожартувати, але дочка відразу все зрозуміла.
– Я залишу дрібних на Пашу та приїду. Хоч би на пару годин, – сказала вона тоном, що не терпить заперечень.
Але приїхала дочка не одна. У гості до Олени прибула вся родина, та ще й з тортом та тістечками.
– Вони почули, що я їду до бабусі, та як закапризували. Мовляв, забирай і нас, хочемо. Ну, не могла ж я залишити їх вдома? – Оля розвела руками. – А там і Пашка приєднався.
– А чого мені вдома самому сидіти? Де ви, там і я, – долучився до розмови чоловік Олі.
Дочка довго не сиділа. Після обіймів, поцілунків і коротких посиденьок з чаєм вона відразу зайняла себе справою: пішла протирати пил, мити вікна, пилососити.
Це було в її дусі. Оля знала, що мамі вже важко справлятися з господарством, тож завжди допомагала, не ставлячи запитань.
Олена ж сміялася разом з онуками, слухала заспокійливе гудіння пилососа і відчувала, як біль потроху йде. Вона не одна.
У неї чоловік, дочка, зять, онуки. І ці люди тягнуться до неї без чека. А Ваня та Андрій… Може, колись вони все зрозуміють, а може, й ні, але Олена зробила все, що було в її силах. Не її вина, що деяким людям завжди буде мало. Хотілося сказати невістці:
– А де ж були твої батьки, коли онук ріс? Чому ж вони нічим не допомогли? Нехай би дали на машину! А рідний татко де зачаївся? Не хоче сину на квартиру скинутися?
Але зрозуміла, що все це марно, ще більше посилювати конфлікт не хотілося. Прикро, що син думає так само, а що вдієш, – вже не впоперек ліжка, і своїх мізків не вставиш…
Життя продовжується. Можливо, залишившись без підтримки, щось і зрозуміють, недолугі? А ні, – Бог їм суддя…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
