– Ти б хоч брови вищипала, чи що… – сказав чоловік. – Дивитись на тебе страшно.
– Що-що? – Перепитала я, хоча чудово все розчула.
– Нічого. Забий, – Славко махнув рукою і пішов у кімнату.
Він пішов, а я замислилась.
– Може, він має рацію? – подумала я.
Я справді дивилася на себе в дзеркало довше за тридцять секунд приблизно… ніколи. Вранці я чистила зуби, наносила на обличчя «умивалку», збирала волосся у хвіст і бігла на роботу.
Працювала я кухарем у не дешевому ресторані, але Славко туди не ходив. Тому для нього я була просто дружиною, на яку йому раптом стало страшно дивитися…
Я спробувала наслідувати пораду чоловіка і забити. Але в мене нічого не вийшло.
Невдовзі Славко глянув на мої руки й скривився. Нігті у мене були короткі, без манікюру. Але загалом це були руки як руки, професійні руки кухаря.
Руки, які годують нас із ним останні п’ять років, тоді як його університетська зарплата покриває хіба що дрібні витрати.
– Манікюр, взагалі-то, існує у природі, ти в курсі? – процідив чоловік.
Він сказав це між справою, зав’язуючи краватку перед дзеркалом. Нова краватка, бордова, у дрібну смужку. Я такої йому точно не купувала. І взагалі, коли це він почав носити краватки?
– Гарна краватка, – сказала я.
– Що? – Він скосив на мене очі. – А, це… подарували нещодавно на День народження.
День народження Слави був у березні. Зараз же на календарі жовтень. Я хотіла сказати про це, але промовчала.
У Славика з’явилася не лише краватка, а й новий парфум, терпкий, молодіжний. Телефон чоловіка тепер завжди лежав екраном униз.
А ще він став повертатися пізніше, ніж зазвичай, і щоразу пояснював свої затримки то нарадою, то тим, що «методичка горить».
Сорочки свої він раптом почав прасувати сам. Виходило так собі, але я проти не була. Сам так сам.
І ці зауваження – брови, нігті, потім волосся…
– Може, пофарбуєш? – спитав він ніби між справою. – Сивина лізе…
Потім його критики зазнала моя фігура.
– Погладшала ти, Оксано, – кинув він, йдучи на роботу, – слідкувати треба за цією справою. Менше їж, більше рухатися. Метаболізм з віком сповільнюється все-таки, а там, при зайвій вазі, й болячки всякі не за горами.
Одним словом, щодня він посилав у мене шпильку. Маленьку та болючу.
До речі, я зовсім не погладшала. Я так само, при зростанні метр сімдесят, важила п’ятдесят сім кілограмів, як і в день нашого весілля. Просто він дивився тепер на мене зовсім іншими очима.
– У нього точно хтось є, – вирішила я.
Щоб дізнатися напевно, я відпросилася з роботи нібито в поліклініку, й поїхала в університет, в якому працював чоловік.
Жовтневий дощ мрячив на лобове скло, двірники рипіли, як божевільні, а я сиділа навпроти головного входу в університет і почувала себе героєм якогось поганого детектива.
– Смішно, – думала я, – ну безглуздо ж … Ось зараз побачу, як він виходить один, і почуватимуся ревнивою параноїчкою …
Він вийшов хвилин за сорок. І не один.
Вона була молоденька, років двадцяти з невеликим. Світле волосся, тонкі ноги в обтислих джинсах, рожева курточка, така рожева, що хотілося замружитися. Вона щось говорила, закидала голову і сміялася.
А він дивився на неї так, як ніколи не дивився на мене навіть на самому початку наших стосунків, коли я була молодша за цю рожеву курточку.
Вони сіли в його машину і поїхали.
Я просиділа в машині ще годину. Дощ скінчився, визирнуло сонце, потім знову сховалося.
– Треба поговорити з дочкою, – думала я.
Каті було дев’ятнадцять, і вона навчалася на другому курсі цього ж університету. Вона все про всіх знала, така вона сорока.
Увечері, коли Славик мирно хропів перед телевізором, бо повернувся він пізно, стомлений і сказав, що його «методичка доконала», я наважилася поговорити з дочкою. Коли я запитала Катю, чи знає вона рожеву курточку, вона раптом потупилась і опустила очі.
– Мамо, я… хотіла тобі сказати… – пробурмотіла Катя. – Але ж боялася. Вибач, будь ласка.
– Як її звуть?
– Аліна. Четвертий курс. Усі знають, мамо… Весь універ.
– Чому не сказала мені одразу?
– Та думала, може, пройде … Думала, він одумається, – Катя винувато подивилася на мене. – Мамо, ти… як?
– Нормально. Дякую.
Дочка потопталася ще трохи на кухні, й пішла до себе.
Славик спав солодко, майже по-дитячому. Рот відкритий, нога звисала з дивана… Зрадник!
Я підійшла до нього, нахилилася, помилувалася трохи його гарним обличчям і раптом несподівано для самої себе гаркнула:
– Підйом!
Він так і підскочив.
– Що таке? – нічого не розуміючи закліпав він віями. – Котра година?
– Найкращий час для того, щоб зібрати речі й піти, – сухо відповіла я.
Секунду-другу він дивився на мене, як на божевільну. А потім усе зрозумів.
– Оксано, – обережно почав Славко, – ти що…
– Аліна! – Холодно сказала я. – Четвертий курс. Рожева куртка.
Почувши це, він раптом зрадів. Обличчя його стало не таким напруженим, плечі розпрямилися.
– Послухай, – спокійно сказав він, – я давно хотів тобі сказати… Ми з тобою стали… ну, чужими. Як сусіди. А з Аліною у мене все по-справжньому. Я її люблю.
– Чудово, – озвалася я, – ось і люби. На орендованій квартирі. Тому що ця квартира моя та дочки.
Славко пішов легко, майже весело. А за три дні він подзвонив мені. Голос у нього був розгублений і хрипкий.
– Оксано, нам треба поговорити…
– Про що? – Запитала я.
– Аліна… Вона… Загалом, вона сказала, що не готова до серйозних стосунків.
Я не витримала і засміялася.
– Ось воно що! А я, знаєш, теж не готова. Я не готова відновлювати наші стосунки з тобою. Ні сьогодні, ні завтра – ніколи!
Подробиці принесла Катя. Як виявилося, Аліна, дізнавшись, що її коханий тепер не такий вже й одружений, але при цьому зовсім безпритульний, раптом, як то кажуть, включила задню.
Вона хотіла гарну казку – вечері у ресторанах, поїздки на море, квартиру у центрі. А не прання його шкарпеток, та орендоване житло.
– Вона сказала йому, що він старий і нудний, – зітхнула дочка, – при всіх… У їдальні. Народу було, десь біля тридцяти.
– Угу… Ну, а ти як? – Запитала я.
– Ну, а що я? – Знизала плечима дочка. – Він сам винен. Сором, звичайно, але що вже тепер… Хоча я ось думаю, може мені перевестися?
Ще за кілька днів Славік приїхав. З квітами, з винними очима і з монологом про «біса поплутав» і «ми ж стільки років разом, у нас дочка».
– Ні, Славо, у нас з тобою, як каже молоде покоління, все, – сказала я.
– Що означає все? – спитав він.
– Це означає, що ми з тобою розлучаємося, – відрізала я.
– Але ж у нас дочка!
– Дочка … – Усміхнулася я. – Про дочку заговорив… А чого ти не згадував про неї, коли крутив роман з її ровесницею на очах у всього університету, га?
– Ну…
– Гаразд, ти мене ні в що не ставиш! Але ж Катя… Ти хоч уявляєш, що вона відчуває? Вона навіть переводитись збирається, бо не хоче більше вчитися там, де її батько став анекдотом!
– Я…
– Іди, Славко, – втомлено сказала я, – мені завтра рано на роботу вставати.
Він поїхав.
А я наступного дня подала на розлучення. А потім пішла до косметолога. Сидячи в кріслі в салоні, я вперше за довгий час уважно подивилася в дзеркало і побачила жінку, яка більше нікому нічого не винна.
Брови мої, до речі, були в повному порядку, як і все інше. Так, – не нарощене, не “накачане”, не намальоване, – а таке, яким матінка природа та батьки нагородили! Не дарма ж кажуть, що силою не бути милою…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
