Вийшовши з вагона, Світлана озирнулася. Куди податися?
– Здаю кімнату, недорого, – раптом пролунав голос.
Літня жінка з хусткою на голові ходила по перону з табличкою. Побачивши розгублену Світлану, підійшла до неї.
– Дівчино, житлом не цікавитеся? Брат мій недорого здає, десять хвилин ходу до моря.
– Назвіть адресу, поїду, подивлюся…
– Записуй. І передай, що це я порадила. Знижку ще зробить.
Світлана записала адресу і подякувала жінці. Потрібно глянути, що там за житло. Викликала таксі і почала чекати.
Втомилася в дорозі, хотілося прийняти душ, перекусити та завалитися спати.
Таксист виявився симпатичним чоловіком приблизно її віку.
– Відпочивати до нас приїхали? – привітно спитав він.
– Не зовсім. Жити.
– Схвалюю. У нас природа чудова тут, повітря чисте морське, і людей не дуже багато влітку, краса! Впевнений, вам сподобається! А житло знайшли вже?
– Ще ні, їду якраз, у якогось Євгена Гребінки здається кімната.
– Ой, не раджу. Там кубло ще те. Можу запропонувати більш пристойний варіант. У мене на подвір’ї невелика прибудова, здаю відпочивальникам, там усі зручності, чисто, і до моря недалеко. І недорого беру. Погоджуйтесь! Мене, до речі, Іваном звуть. А вас?
– Світланою. Добре, Іване, поїхали до вас тоді…
Кімната їй дуже сподобалася. Просто, але дуже світло, чисто, кухонька є, і ціна адекватна.
– Я згодна.
– От і добре. Я саме звільнився. Пропоную сходити в кафе, там дуже смачна піца. Відзначимо ваш приїзд!
Світлана погодилася. Їй був симпатичний цей Іван. Простий, відкритий. І не ставить зайвих питань.
Після кафе Іван відвів Світлану в нове її житло.
– Якщо що треба, дзвоніть, пишіть, я завжди на зв’язку! Мені час за донькою в сад бігти. Я один виховую, дружина пішла із життя, коли вона на світ з’являлася. І теща допомагає. Вона у мене мирова!
– Батьків у мене немає, на жаль. Батька не знав, а матері не стало кілька років тому.
Світлана посміхнулася. Стільки енергії та позитиву від цієї людини, настрій аж підіймається.
Розклавши речі з валізки, Світлана прийняла душ і лягла спати. Вранці зібралася в магазин за продуктами. На подвір’ї гралася в ляльки дівчинка років п’яти. Мабуть, це і є Іванова дочка.
Дівчинка уважно подивилася на Світлану і відвернулася. Гарна дівчинка, – світле кучеряве волосся, блакитні очі, на маму схожа, мабуть. Іван був темноволосим і карооким.
Селище їй сподобалося. Багато дерев, зелені, квіти. Сходила на море, людей було небагато, початок літа, холодна вода ще. Увечері боязко постукав Іван.
– Ну, як, облаштувались? Може треба щось, кажіть, не соромтеся.
– Іване, можна запросити вас із донькою у кафе ввечері. А потім погуляємо, погода чудова.
– Із задоволенням! У мене вихідний якраз. О сьомій годині зайдемо за вами.
Вечір пройшов чудово. Світлана одразу потоваришувала з Аріною, донькою Івана. Дівчинка невпинно ставила запитання, розповідала про садок, друзів.
– ТіткотСвітлао, а в тебе чоловік є? А діти?
– Нема нікого в мене, Аріно. Одна я залишилася.
– А хочете, я можу бути вашою донькою? У мене немає мами, у вас дочки…
Світлана засміялася. Несподівана пропозиція.
– Я згодна! Але нам потрібно краще впізнати один одного!
От же діти які безпосередні, що думають те й кажуть. Іноді чудові речі.
– Світлано, я зараз відведу доньку до тещі, сьогодні вона в неї буде ночувати, ми ще раніше домовлялися, а потім пропоную погуляти по березв моря вдвох.
– Добре, Ваню. Давай на «ти» вже перейдемо.
Дівчинку Іван відвів до тещі і вони пішли на море. Захопивши пляшку червоного та персики. Це було найсмачніше червоне у її житті…
Вони майже всю ніч проговорили, сидячи на березі. Море було тихе, спокійне, гарно відбивався місяць на темній його поверхні, яскраві мерехтливі зірки на небі…
Краса! Світлана розповіла Іванові про все, що було на душі. Змовчала тільки про діагноз та вирок лікаря. Не хотілося говорити про це.
– Ну і історія трапилася… Думав, тільки у фільмах таке буває. Прикро, звичайно, так підло вчинили близькі люди.
Світлана раптом зрозуміла, що їй уже не так боляче і прикро, байдужість якась у душі. Їй зараз добре, і це головне. Треба жити одним днем.
Так минуло три місяці. Відразу Світлана змінила сім-карту на нову, щоб ніхто не зміг додзвонитися з минулого життя.
Знайшла роботу у дитячій поліклініці, у вільний час робила масаж вдома. Почувалася чудово, нічого не турбувало. І вона почала навіть забувати про свою недугу.
З Іваном відносини з дружніх переросли у більш романтичні. Вони часто гуляли, і з донькою, і без. Аріна спочатку жартома, а потім і всерйоз почала звати її мамою.
Світлана теж полюбила цю чудову дівчинку. Якщо своїх дітей не буде, нехай ця дівчинка стане їй донькою. Хоч ненадовго.
Якось вона вирішила вставити колишню сім-карту і подивитися, чи не дзвонив хтось зі знайомих.
Купа дзвінків від чоловіка, подруги, мами та навіть Марти. Незнайомі номери якісь. Відкрила повідомлення. Так багато тексту, цікаво, хто це. Почала читати.
– Здрастуйте, Світлано Михайлівно. Просимо вас терміново з’явитися в поліклініку. Це стосується вашої недуги. Не телефонна розмова.
Дивно. Що нового вони можуть сказати? Цікаво прямо…
Увечері вона вирішила розповісти про свою хво робу Іванові. Він повинен знати.
– Ваню, заздалегідь перепрошую, що одразу не сказала. Річ у тім, що я не здорова. Хоч по мені й не скажеш. Будь-якої миті моє гаряче серце може зупинитися. Так мені лікар сказав. Хочу, щоб ти знав.
– А ти перевірялася в інших лікарів? Чому одразу повірила в це?
– Не перевірялася, я звикла довіряти нашій медицині.
– Ну і дарма. Можливо, вони помилилися, або є способи вилікувати чи призупинити хворобу. Ну ти даєш… Завтра ж відвезу тебе в міста, пройдеш заново обстеження.
– Пропоную тобі поїхати зі мною у моє місто. З лікарні, де поставили діагноз, просять приїхати терміново. Я тільки зараз побачила повідомлення, сімку вставила стару.
– Добре, поїдемо. Аріну у тещі залишу. До речі, вона передавала тобі привіт. Просить познайомитись. Аріна їй усі вуха продзижчала про тебе.
– Добре, познайомимося, пізніше.
Світлана купила квитки, і вони вирушили в її колишнє життя… Зайшли в лікарню разом.
– Світлано, стій. Хочу сказати. Щоб нас не чекало попереду, знай. Я полюбив тебе всім серцем. Можеш не вірити, але ще коли я тебе вперше побачив у таксі, я одразу зрозумів, що це все не просто так.
– Клацнуло щось у грудях. І ще… Виходь за мене! Я буду щасливий прожити з тобою довге та гарне життя!
Світлана збентежилась. От придумав, робити пропозицію в коридорі лікарні. Та й яка з неї дружина, будь-якої миті може…
– Ваню, давай я вийду від лікаря, і ми поговоримо. Добре?
Іван кивнув головою і сів на кушетку. Світлана зайшла в кабінет.
– Світлано Михайлівно, добрий день! Радий бачити! Річ у тому, що лікар, який озвучив діагноз… М’яко кажучи… Помилився. Він переплутав ваші документи з іншою Світланою Михайлівною Івановою. Вашою повною тезкою. Таке, мабуть, лише у кіно буває.
– У вас була звичайна тахікардія. Нічого серйозного. А він наговорив вам… Новенький він, розумієте, від хвилювання тоді й переплутав, мабуть.
– Ми винесли йому сувору догану. І потім він звільнився. Ми одразу намагалися з вами зв’язатися, але телефон не відповідав.
– Зрозуміємо, якщо ви напишете скаргу, але щиро просимо вибачити і зрозуміти… Прикре непорозуміння вийшло…
Світлана посміхнулася і кинулася обіймати лікаря.
– Та які скарги! Життя прекрасне! Дякую вам, лікарю! – І вибігла з кабінету.
Іван з хвилюванням дивився на неї.
– Ну, що сказали?
– Тахікардія, матір його! Я здорова, як кінь! Ваню! Я здорова! Можеш сміливо зі мною одружитися! Я згодна!
Щасливі, вони вийшли з лікарні. Світлана згадала, як кілька місяців тому так само виходила, лише в іншому стані.
Вона була тоді невиліковно хвора. А зараз вона здорова! Чи це не щастя? Той випадок, коли не тримаєш зла на лікарів через помилку!
Раптом вона побачила маму із сестрою. Вони прямували прямо до них.
– Світлано? Ти тут?
– Так, мамо. Я жива. Уявляєш? І на той світ не збираюсь. Я пожартувала тоді.
– Ну й жарти в тебе! Зникла, телефон відключила. Хіба ж так можна?
– А хіба можна було робити так зі мною, як ви? До речі, це мій майбутній чоловік. Прекрасна людина, з чистою душею, не заплямована зрадою та брехнею.
– Вова не міг додзвонитись, як і ми. Розвели вас заочно. Тож ти вільна, як вітер. Як і Вова…
– А що ж ти, Марто, коли народ жувати?
– Немає дитини, втратила, пішло ускладнення, лікуюсь ось тепер. Вова мене покинув. Гад такий…
– Так тобі й треба, сестричко! Думала, ти єдина та неповторна? Як би не так! Живи тепер із цим. А мені час. Нове життя чекає…
Світлана з Іваном взялися за руки, як підлітки, та щасливі пішли з території лікарні.
Зіграли невелике весілля, де хвацько танцювала колишня теща та Аріна. Світлана потоваришувала з цією доброю і чуйною жінкою, яка втратила дочку.
Вона щиро бажала щастя Іванові та Світлані, і раділа, що у онучки, нарешті, з’явилася мати…
Пишіть в коментарях своє враження від прочитаного, підтримайте автора вподобайками!
