Повернувшись від дочки, Олеся не змогла відчинити своєї квартири, – ключ не підійшов. А коли постукала, двері відчинилися і вона остовпіла

Олеся поверталася додому. Два тижні вона провела у дочки у Львові, допомагала з новонародженим онуком. І ось, нарешті, будинок, рідний будинок.

Ключ в замок не ввійшов. Вона посмикала його, витягла, оглянула борідку і вставила знову, – не вийшло.

– Не зрозуміла… – намагаючись не панікувати, подумала Олеся. – Андрій, чи що, замки змінив?

І про всяк випадок постукала. За дверима почулися кроки. Потім клацнув замок і на порозі стояв зовсім не чоловік, а незнайомий мужик років сорока, у футболці та в домашніх штанах.

Через плече в нього був перекинутий рушник.

– Вам кого? – ліниво поцікавився він.

– Вибачте… – Олеся потихеньку почала приходити до тями. – А ви хто такий? Де Андрій? І що ви робите у нашій квартирі?

Брови чоловіка поповзли вгору.

– У вашій квартирі? – здивовано перепитав він. – Пані, це моя квартира.

– Це як так?

– А ось так. Я купив її.

– Купили? Коли?

– Тиждень тому.

Все, що відбувається, все більше нагадувало Олесі якийсь поганий сон.

– Це абсурд! – Вигукнула вона, втрачаючи терпіння. – Як ви могли її придбати, якщо я друга власниця? Це наша із чоловіком квартира! Я тут зареєстрована, тут живу! Я два тижні була у дочки, а ви хто взагалі такий?

– Пояснюю, – спокійно промовив «вселенець». – Ваш чоловік Андрій продав мені цю квартиру. Поки вас не було, все оформили. Гроші я віддав, документи вже у держрєєстрі. Хочете, папірець зараз покажу?

– Покажіть.

Він сходив у вітальню і повернувся з кількома аркушами. Розгорнув перед нею верхній.

– Договір купівлі-продажу, з підписом вашого чоловіка та із сумою. Зареєстровано, як належить. Я власник, а ви стоїте на моєму порозі і заважаєте мені жити.

Олеся впізнала розгонистий розпис Андрія. Внизу аркуша темніла печатка, все виглядало справжнім. Коліна в неї ослабли, але вона змусила себе не вчепитися в одвірок і говорити спокійно.

***

Андрій пішов від неї до матері три місяці тому, буденно сказав, що втомився і хоче пожити один.

Вона тоді вирішила, що це вікове, що чоловік перебіситься і повернеться, але про всяк випадок з’їздила до Тамари, до своєї подруги-юриста та фахівця з нерухомості – уточнити, що і як. Як у воду дивилася.

Вже наступного дня Андрій почав заїкатися про розлучення і про те, що квартиру треба продати.

– Давай спочатку розлучимося, – запропонувала Олеся.

Андрій буркнув щось і повісив слухавку.

Так, виходить, він, поки вона няньчила онука, привів у будинок покупця… Вони не розлучалися. Так що це виходить …

– Послухайте мене уважно, – промовила Олеся. – Ця квартира куплена у шлюбі. Так, оформлено її на чоловіка, але купували ми її разом, десять років тому, – це наше спільне майно. Продати її без моєї нотаріальної згоди не можна. А я жодної згоди не давала!

Чоловік на мить задумався.

– Так згода ваша була нотаріальна.

Він знову погортав аркуші.

– Жанна, рієлтор, показувала її перед угодою. Ось, ваше прізвище, печатка нотаріуса, все як належить.

– Я жодної згоди не давала! Ні до якого нотаріуса не ходила! Я про цей продаж вперше від вас чую!

Чоловік уважно глянув на неї.

– Тут ваше прізвище, – сухо мовив він. – І підпис.

– Підпис не мій!

Олеся дістала телефон та набрала Тамару.

– Томочко, – схвильовано почала Олеся. – Я зараз стою біля своїх дверей, а у квартирі стороння людина. Каже, Андрій продав квартиру, доки я була у дочки. І показує якусь мою нотаріальну згоду, яку я ніколи не підписувала.

– Так, – Тамара не стала охкати та ахкати. – Слухай мене уважно. Квартира куплена в шлюбі, отже, вона спільна, і не має значення, що титул записаний на Андрія.

– Без твоєї нотаріальної згоди продати її не можна, а якщо згода підроблена, то вся угода незначна з самого початку, цілком. Диктуй давай мені номер згоди та прізвище нотаріуса.

Олеся попросила у чоловіка документ і прочитала вголос номер та прізвище нотаріуса.

– Добре, – сказала Тамара. – У нотаріусів єдиний реєстр, такі речі перевіряються. Є відкритий сервіс, де з реквізитів видно, чи засвідчувалась згода, чи ні. Я зараз гляну, а ти дзвони прямо в контору, телефон у них на сайті, і питай прямо, видавали таку згоду, чи ні.

Чоловік стояв у дверях і слухав.

– Ви чого телефонуєте? – поцікавився він. – У мене усі документи на руках.

– Ось і перевіримо ваші документи, – озвалася Олеся. – Віктор же вас звати, правда?

– Віктор.

– Якщо у вас все чисто, Вікторе, вам боятися нічого.

Вона знайшла в інтернеті телефон потрібної нотаріальної контори, увімкнула гучний зв’язок та зателефонувала. Відповіла помічниця. Олеся назвала номер згоди та прізвище нотаріуса, попросила перевірити.

– Хвилинку, подивлюсь у реєстрі.

У слухавці клацала клавіатура.

– Ні, у нас така згода не засвідчувалась. І такого реєстраційного номера у нас немає взагалі, у нас інша серія. Вам, мабуть, показали підробку. Із цим уже не до нас, а в поліцію.

Олеся прибрала телефон і обернулася до Віктора.

– Чули? Нотаріус такої згоди не видавав, її підробили. А значить, жодної квартири ви не купили, Вікторе.

Віктор вилаявся, відвернувся і почав комусь дзвонити. Олеся почула, як у слухавці відповідають, що «абонент поза зоною дії».

– Жанна не бере, – пробурчав Віктор.

Набрав ще раз, послухав робота та прибрав телефон.

– Нічого не розумію…

– І розуміти тут нічого, – холодно сказала Олеся. – Я дзвоню в поліцію.

– Та зачекайте ви! – попросив Віктор і набрав Андрія. – Андрію, привіт. Слухай, тут проблема у нас утворилася… Поки не знаю, але потрібна твоя присутність. Під’їдеш? Ага, чекаю.

Олесю здивував цей свійський тон.

– Ви знайомі? – Поцікавилася вона.

– Скажімо так, у нас є спільні знайомі, – була відповідь.

Олеся викликала поліцію. А через кілька хвилин їй передзвонила Тамара і підтвердила, що у відкритому сервісі згода не значиться.

Квартира куплена десять років тому, у шлюбі, це і за випискою з держреєстру видно, спільне майно, а згода подружжя під час продажу обов’язкова.

– Олесю, це чистої води підробка та шахрайство, – промовила подруга. – Поліцію викликала?

– Так…

– Правильно. Я теж зараз під’їду.

Андрій приїхав швидко, хвилин за п’ятнадцять. Побачив Олесю поряд із Віктором і підтис губи.

– Андрію, як це розуміти?! – накинулася на нього Олеся.

– Я продав свою квартиру, а що?

– «А що»? – розлютилася Олеся. – Ти підробив мою згоду, і “а що”? Поки я няньчила твого онука, ти продав наш дім без моєї згоди! Ти не мав на це жодного права!

– Та тихіше ти, не кричи, – скривився чоловік. – Ти подумай, що робиш.

– Вже подумала. Зараз сюди поліція приїде.

– Ну от, молодець… – натягнуто посміхнувся Андрій. – Зараз до заяви дійде, так?

– Може бути! – злісно озвалася Олеся.

– Ну ось, мене притягнуть до відповідальності, а тобі стане легше? Двадцять років прожили.

Андрій зітхнув, трохи помовчав і продовжив:

– Давай, Олесю… не розводь тут. Забери речі та їдь назад до дочки, а я тобі частину грошей віддам.

Тут Віктор, який до цього мовчав, ступив до Андрія.

– Які гроші ти їй віддаси? – прогарчав він. – Ти мені спочатку мої поверни, всі до гривні! Ти мені підроблений папір підсунув, а я купив квартиру… Ти мені їх сьогодні ж повернеш, чуєш?

Андрій позадкував і виставив перед собою руку.

– Тихо, тихо, розберемося, все вирішується.

– Нічого не вирішується, – Віктор майже репетував. – Я тобі повірив, рієлторші твоїй повірив, а ви вдвох мене обвели навколо пальця!

На майданчик підійнявся дільничний, слідом з’явилася захекана Тамара. Дільничний обвів поглядом людей біля відчинених дверей.

– Що тут у вас? Надійшов дзвінок про підроблені документи.

Олеся дістала з сумки свідоцтво про шлюб, яке возила до Тамари, коли радилася з розлучення та розподілу майна, і яке так і залишилося лежати у неї в сумочці. Вона простягла його дільничному разом із аркушом Віктора.

– Квартира куплена у шлюбі, – промовила вона. – Це наше спільне майно, і без моєї нотаріальної згоди його продати не можна. А згода, яку тут показують, підроблена!

Дільничний взяв обидва документи і почав вивчати їх. Тамара стала поруч з Олесею.

– Я її представник. Угода за підробленою згодою недійсна. Значить, і права заселятися сюди і міняти замки покупець не має.

Вона обернулася до Віктора.

– Свої речі винесете сьогодні ж. А гроші вимагайте із того, хто їх узяв.

Віктор відступив углиб коридору.

– Та мені ця квартира тепер і даремно не потрібна, – буркнув він. – Мені гроші потрібні!

– Розберемося… – промовив дільничний і подивився на Олесю. – Заява буде?

– Буде, – кивнула вона.

– Пишіть.

Андрій захвилювався.

– Олесю, ну навіщо ти так? Ми ж могли по-тихому все вирішити.

– Ти вже вирішив по-тихому! – посміхнулася Олеся. – Продав квартиру без мене! І знав же, чим все обернеться, ні, поліз у авантюру… То хто ж тобі лікар тепер?

Дільничний прийняв заяву і повів Андрія вниз.

Олеся набрала аварійку, їй обіцяли надіслати слюсаря протягом години. А поки що вони з Тамарою пішли пити чай.

– Ну і жук же він, твій Андрій… – похитала головою подруга.

– Не мій, – заперечила Олеся. – Після такого…

– Ні, ну буває ж, га! – Раптом вирвалося в неї.

– І не таке буває, – підморгнула їй Тамара. – Народ у нас дуже… підприємливий.

І з цим було складно посперечатися.

Андрія притягли до відповідальності. Олеся змінила замки, оформила розлучення і далі жила своїм життям. Щоправда, попереду маячив ще поділ майна. Але це її не лякало. Вона навіть собі квартиру вже придивилася у Львові. І від доньки недалеко…

Як вам витівка чоловіка? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!