– Пожила в хоромах одна, настав час звільняти площу! – Зарозуміло викарбував колишній, притягши із собою юриста

– Убік відійди, не на вокзалі! – Савелій нахабно ступив через поріг, розчепіривши лікті в засмальцьованій куртці.

За його спиною маячив худий хлопець у мішкуватому піджаку. У блідих пальцях гість стискав канцелярський планшет із металевою прищіпкою.

Мар’яна відступила на пів кроку назад. Руки самі вчепилися в одвірок. Пальці заклякли. Серце глухо штовхнулося кудись у горло, накотила липка, задушлива втома. Тільки цього не вистачало після дванадцяти годин перевірки кошторисів по дорожньому щебеню.

– Ти до кого це ввалився?

– До себе додому, Мар’яночко! – Савелій задоволено усміхнувся.

– Знайомся, це Пилип, мій довіритель і фахівець із закону. Прийшли розв’язати питання по-доброму, по-сімейному.

– Яке ще питання?

– Про поділ квадратних метрів! – Колишній чоловік струсив з черевика сніг, що налип, прямо на чистий килимок.

– Пожила в хоромах одна, настав час звільняти площу!

Юрист протиснувся слідом, нервово обсмикуючи поліестерову краватку.

– Добрий вечір. Я представляю законні інтереси Савелія Кузьмича. Раджу дотримуватись порядку і без ексцесів. Ми діємо в рамках регламенту.

Мар’яна стояла не рухаючись.

Два роки після розлучення пройшли, як один спокійний вдих. Ні нетверезих криків, ні чужих нескінченних боргів, ні дзвінків від розгніваних кредиторів. Савелій ні краплі не змінився.

Той же погляд базарного спекулянта. Той же нахабний, хрипкий голос і звичка перти напролом чужими руками.

Колись він присягався підняти транспортну справу. Взяв уживану «Газель» у каламутний лізинг, нахапався авансів, промотав все до гривні, а потім втік ховатися до матері в селище.

– Пройдімо у велику кімнату, – кинув Савелій, пройшовши повз дзеркало. –  Розмова серйозна.

– Стій біля порога, – сказала Мар’яна. – Викладай, навіщо з’явився, і провалюй.

– Бач, розкомандувалася! – Савелій навіть не пригальмував. – Я в цій трійці господар анітрохи не менший за тебе! Половина бетону тут кревна, моя!

Вони ввалилися в залу. Худий Пилип несміливо опустився на край старого крісла, поклавши планшет на коліна. Савелій встав посеред килима, й по-господарськи засунув великі пальці за гумку треніків.

– Значить так, колишня дружино, – почав він, надуваючи щоки. – Часу на соп.лі я не маю. Ми підготували досудову вимогу. Троячка купувалася у шлюбі? У шлюбі. Значить, мені належить рівно половина.

– З якого переляку?

– По закону!

Юрист швидко закивав, стукнувши ковпачком дешевої ручки по металевому затиску.

– Стаття про спільне майно. Чоловік має незаперечне право на виділення частки в натурі. Або на виплату пропорційної грошової компенсації за ринковою вартістю.

– Чула розумну людину? – Савелій ступив до полірованого серванту і безцеремонно зазирнув за скло.

– Або ти береш кредит і віддаєш мені половину вартості готівкою прямо на руки. Або я забираю дві дальні кімнати.

– Я туди мужиків із бази заселю. Вони хлопці прості, вахтовики. Поживеш у комуналці, пиха швидко злетить!

Мар’яна повільно видихнула через ніс. Голова гуділа. Хотілося просто виставити обох за поріг шваброю, але всередині прокинувся холодний професійний розрахунок кошторисника.

– Саво, у тебе зовсім у голові переклинило?

– У мене все на місці!

– Забув, як два роки тому тікав від кредиторів?

– Ти мені старе не ший! – визвірився колишній. – Я бізнес будував! Я на ноги вставав!

– Знаю, як ти вставав. Знову притиснули?

– Не твоя бабська справа! – Савелій нервово смикнув підборіддям, на шиї виступили червоні плями.

– Мої справи йдуть угору! Просто зараз потрібні оборотні кошти. Терміново! До кінця тижня треба закрити пеню, інакше базу опечатають. Тож жени долю, Мар’яно!

– Мар’яно Сергіївно, я раджу прислухатися, – подав голос юрист Пилип. –  Судові позови обернуться для вас величезними витратами. Експертиза житла, держмито, мої представницькі послуги, – вийде кругла сума. Вам це ні до чого.

– А ви дорого берете за свої казки?

– Я працюю за тарифом! – Хлопець скривджено надув губи і перегорнув списаний аркуш. – Ось проєкт позовної заяви. Раджу ознайомитись та оцінити наслідки.

Мар’яна навіть не ворухнулася. Вона перевела погляд на стару взуттєву коробку біля серванту. Там лежав запорошений блок живлення від старого зварювального апарату – чергова кинута залізяка Савелія.

– Саво, а про дачний наділ у передмісті ти своєму захиснику розповів?

Колишній поперхнувся повітрям і кинув злий погляд на партнера.

– Ну, продали. І що? Земля була спільною.

– Землю купили на гроші моєї тітки, – викарбувала Мар’яна. – Але оформлено на нас обох. І при розлученні ти забрав звідти все.

– Мав повне право! – Савелій зробив загрозливий крок уперед.

– Я в той гараж душу вклав! А те, що фура згоріла і постачальники кинули, то це форс-мажор! Не смій мені старими боргами в морду тикати! Житло гони!

– Мій клієнт абсолютно має рацію, – подав голос Пилип, поправляючи краватку, що з’їхала. – Продаж минулої ділянки не належить до цієї суперечки. Квартира не поділена. У виписці значитесь ви обоє. Шансів у суді у вас нуль.

– Нуль, кажете?

– Абсолютний, – зарозуміло підтвердив хлопець. –  Будь-який суддя розтлумачить однозначно. Виділ часток і вселення.

– Чула? – усміхнувся Савелій. – Завтра приїде замірник. А у понеділок я завезу сюди хлопців із матрацами. Маю право зареєструвати будь-кого! Сама приповзеш благати!

Мар’яна сперлася долонею на край обіднього столу. В очах на мить потемніло від огиди.

Перед нею стояв дорослий мужик, здоровий лобур під сотню кілограмів вагою, який за сорок п’ять років життя навчився тільки канючити, грабувати та ховатися за чужі спідниці.

Вона мовчки розвернулась і підійшла до шафи. З верхньої полиці дістала синю бляшанку з-під печива. Відчинила тугу кришку, дістала складений навпіл аркуш із синьою печаткою нотаріуса і щільний банківський витяг.

– Ти що дістала? – заіржав Савелій. – Свої грамоти за ударну працю?

Мар’яна підійшла до журнального столика і опустила папери перед носом юриста.

– Читай, розумнику. Тільки уважно читай, по складах.

Савелій зневажливо пирхнув, але худий Пилип уже схопив аркуш обома руками. Очі хлопця забігали по жирним друкарським рядкам, зачепилися за гербовий відбиток і почали повільно розширюватися.

– «Нотаріальна угода про визначення часток та повний розрахунок…» – пробурмотів він, втрачаючи весь свій апломб.

– «Мар’яна Сергіївна виплачує… передає кошти від реалізації ділянки у Загвізді у повному обсязі… Савелій Кузьмич відмовляється від будь-яких майнових претензій на об’єкт нерухомості… право одноосібної власності…»

Савелій підскочив до крісла, витріщивши  очі.

– Що ти там мукаєш?! Що ти читаєш?

– Савелій Кузьмич… – юрист підняв бліде, витягнуте обличчя.

– Тут чорним по білому написано. Ви два роки тому отримали повну вартість своєї гіпотетичної частки грошима за дачу. І особисто підписали відмову від квартири. Тут ваш підпис. Завірений у реєстрі.

– Та мало що я там креслив! – Савелій бризнув слиною, замахавши руками.

– Це фікція була! Щоб банк не наклав арешт на гаражі! Мене обдурили! Я не розумів, що підписую!

– Ти чудово все розумів, – рівним, безжальним голосом сказала Мар’яна.

– Нотаріус тобі тричі вголос прочитала кожен абзац. Ти тоді мало не танцював від радості, кишені купюрами набиваючи. Кричав, що ця халупа тобі й задарма не потрібна, раз на руках живі мільйони.

– Це кабальний папір! Я в суд піду! Я все заперечу!

Пилип тим часом гарячково зірвав з планшета свої позовні бланки, зім’яв їх і засунув у кишеню штанів.

– Припиніть репетувати, Савелію Кузьмичу! Нічого ви не оскаржите.

– Ти за когось взагалі, гнида?! – заревів Савелій, хапаючи хлопця за лацкан піджака. – Я тобі аванс на карту кинув! Відпрацьовуй, паразит!

– Відпустіть одяг! – Юрист спритно вивернувся, схопив свій порожній планшет і позадкував до дверей. – Ви мені збрехали! Ви приховали факт нотаріального розділу, що відбувся, та отримання виплати!

– Перспектива справи негативна! Якщо вона подасть зустрічний позов за здирство і судові витрати – вас роздягнуть до трусів!

– Куди пішов? Стояти!

– До побачення, Савелію Кузьмичу! Моя консультація закінчена. Мар’яно Сергіївно, перепрошую за занепокоєння.

Хлопець шмигнув у передпокій, квапливо вліз у свої черевики і вискочив за двері, ледь не збивши плечем одвірок.

Вхідні двері гулко зачинилися. В кімнаті повисла важка, дзвінка тиша. Савелій стояв посеред килима, важко сопучи через ніс. Кулаки його дрібно тремтіли, а в очах, що бігали, клекотіла сліпа, безсила злість загнаного в кут дрібного шахрая.

– Ну що, з’їла? – просипів він, скрививши рота. – Думаєш, перемогла? Найхитріша знайшлася?

Мар’яна забрала зі столу свій документ і сховала назад у бляшанку.

– Я не хитра, Саво. Я чесна! Я двадцять років рахую чужі кошториси та знаю ціну кожній гривні. – І чудово розуміла, що коли ти спустиш дачні гроші в унітаз, ти обов’язково приповзеш сюди вигризати моє.

– Та щоб тобі не було щастя у цих стінах! – Він ступив до неї, наливаючись люттю. – Я нікуди не піду! Зрозуміла? Ти мені все одно заплатиш! У мене ключі від нижнього замку лишилися! Я вночі прийду, меблі вивезу!

Мар’яна навіть не здригнулася. Вона підійшла до тумби біля входу, висунула верхню шухляду і дістала новеньку, запечатану в блістер личинку для замку.

– Завтра вранці майстер поміняє серцевину. А дублікат ключів віддай зараз.

– Хрін тобі на комір, а не ключі!

–  Значить так, Савелію, – тихо, але твердо промовила вона, дивлячись йому прямо в перенісся. – Зараз ти розвертаєшся і вмотуєш. На сходах працює камера домофону. Запис твоїх погроз та візиту вже на сервері.

– Якщо за хвилину ти ще  будеш тут, я набираю номер Сергія Михайловича.

– Якого ще Сергія Михайловича?

– Нашого дільничного. Він давно мріє дізнатися, де ховається власник «Газелі», за яким судові виконавці бігають по всьому району.

Савелій миттєво зблід. Пиха злетіла з нього, як лушпиння з цибулини.

– Ти… ти мене здаси? Рідного чоловіка здаси чужим людям?

– Ти мені ніхто, Саво! Порожнє місце! – Мар’яна відчинила вхідні двері навстіж.

Потім пройшла до стінної шафи в передпокої, витягла з нижньої полиці його старі гумові чоботи, моток іржавого дроту і автомобільний компресор, що тріснув, який він не забрав два роки тому.

Склала все це в подертий поліетиленовий пакет і виставила на сходовий майданчик.

– Забирай свій мотлох і провалюй!

– Та подавись своїми кутами! – гаркнув Савелій, задкуючи за поріг. – Щоб ти вдавилася, змія підколодна!

– Двері зачини з того боку!

Савелій схопив пакет із залізяччям, злісно плюнув на килимок, але в під’їзді грюкнули двері сусідської квартири – на майданчик виглянула сусідка Алевтина з відром для сміття.

Колишній чоловік втягнув голову в плечі, згорбився і поспішив униз сходами, голосно човгаючи стоптаними черевиками. Мар’яна повернула вертушки замку зсередини.

Руки нарешті припинили тремтіти. У квартирі пахло дешевими парфумами від чужих курток та холодом зі сходів.

Вона пішла на кухню, набрала у пластикове відро теплої води, додала пахучого мила і ретельно вимила лінолеум у передпокої, змиваючи брудні сліди непроханих гостей. Ганчірку без жалю викинула у сміття під раковиною.

Через сорок хвилин прийшов слюсар дядько Мишко із третього під’їзду. За десять хвилин він спритно викрутив стару личинку замку, поставив нову блискучу серцевину і простяг Мар’яні зв’язку свіжих ключів.

– Все, господине. Тепер ніякий ведмежатник без шуму не увійде.

– Дякую, дядько Мишко.

Минуло півтора місяці. У середині грудня, коли місто завалило щільним білим снігом, на телефон Мар’яни надійшов виклик із незнайомого міського номера.

Вона зняла слухавку.

– Мар’яно… – пролунав у слухавці хрипкий, запобігливий голос Савелія. – Це я. Не скидай, заради Христа.

– Чого тобі?

– Мар’яш, врятуй по-людськи. Партнери остаточно рахунки заблокували. Державні виконавці остаточно у кут загнали, навіть телефон відібрали, з пошти дзвоню.

Позич хоч трохи до весни. Я під розписку, я відсотки накину, мамою присягаюся! Жити нема на що, кімнату зняти не можу!

Мар’яна слухала рівно п’ять секунд. Усередині не ворухнулося ні злості, ні колишнього жалю, який колись змушував її тягнути на собі дорослого лобура.

Вона натиснула червону кнопку відбою, не промовивши жодного звуку, і відправила номер у чорний список.

Жодних повісток до суду, зрозуміло, так і не прийшло. Пилип, попри мішкуватий піджак і молодий вік, виявився досить кмітливим, щоб пояснити невдасі клієнту всю безглуздість його витівки.

У суботу вранці Мар’яна закінчила звіт, зачинила робочий ноутбук і виглянула у вікно.

На подвір’ї весело гомоніли діти, двірник мірно шурхотів широкою дерев’яною лопатою по свіжому насту, а на березі чистили пір’я кмітливі горобці.

Попереду були два вільні вихідні дні – у тиші, у теплі та з повним, абсолютним правом господині у власному будинку.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!